Відкритий міжнародний університет розвитку людини «УКРАЇНА»
Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+ 380-44-409-27-62
+ 380-44-424-70-08
м. Київ, вул. Львівська, 23, корп. 1, каб. 104 Google map
pkuu@vmurol.com.ua
пн-пт 9.00-19.00 сб-нд 9.00-15.00

Паламарчук Яніна

Паламарчук Яніна

«Солодка» хвороба

 

Полтавчанка Яніна Паламарчук, незважаючи на складну форму цукрового діабету, самостійно виховує донечку, збирається стати медиком і водієм

 

Помітивши здалеку невисоку чорнокосу дівчину і ще не встигнувши розглянути її взуття, по якому мені належало її впізнати, я відразу здогадалася, що це саме Яна — светр на ній був у тон черевиків, жовтогарячий. Дівчина говорить, що цей колір додає їй впевненості й оптимізму. У неї справді величезні плани на майбутнє, які, вона упевнена, обов'язково збудуться. Тому що інвалідом випускниця Полтавського інституту економіки і права Яна себе не вважає.

 

«Аналіз, що підтверджував підвищений рівень цукру в моїй крові, внесли в операційну після того, як кесарів розтин уже почався»

Біда в родину полтавчанки Яніни Паламарчук постукала раптово. У вісімнадцять із половиною років вона готувалася стати мамою. Цю майбутню радісну подію дещо засмучувало те, що вагітність протікала з ускладненнями і пологи очікувалися передчасними. Зберігаючи плід з огляду на несумісність його резус-фактора з материним, медики піклувалися, щоб дитина, народившись недоношеною, змогла самостійно дихати, тому кололи Яніні дексометазон — гормон, що забезпечував потрібний результат. Можливо, по-іншому і не можна було, але молода жінка припускає, що саме цей гормон порушив діяльність підшлункової залози і спровокував у неї розвиток цукрового діабету.

— Аналіз, що підтверджував підвищений рівень цукру в моїй крові, внесли в операційну через п'ять хвилин після початку кесаревого розтину, — розповідає Яніна. — Якби лаборанти зробили його трохи раніше, мене б далі продовжували стимулювати, намагаючись викликати пологи, адже при цукровому діабеті будь-яка операція може бути небезпечною.

Але дванадцять годин мук породіллі ні до чого не призвели. Напевно, збереження було занадто гарним, дочка ніяк не хотіла з'являтися на світ природним шляхом. До того ж вага її значно перевищувала передбачувану. Буквально за кілька днів до встановленої дати пологів апарат УЗД показав, що плід важить усього 1200 грамів. І взагалі, весь час, поки Яна спостерігалася у гінеколога, їй говорили, що він маленький. Щось, напевно, наплутали, адже дитина не могла набрати вагу 3 кілограми 310 грамів такими швидкими темпами! Звичайно, на дитині позначилося надмірне споживання мамою рідини, вона була вся у набряках. На щастя, ніяких серйозних відхилень у її здоров'ї немає.

А от у Яни після цього почалися проблеми. Вона довго, цілий рік після пологів, відкладала медикаментозне лікування діабету. Їй ставало страшно від однієї думки, що перший укол зробить її залежною на все життя від щоденних ін'єкцій інсуліну. Тому їздила по бабках, пила трав'яні відвари. На якийсь час це допомагало утримувати рівень цукру в нормі, однак підшлункова залоза не відновлювалася, і настав момент, коли молода жінка не змогла піднятися з лiжка. На той час у неї розвинувся цукровий діабет у тяжкій формі. Хоча лікарі заспокоювали: мовляв, діабет вагітних може зникнути сам по собі.

 

«Усе життя їсти лише гречку — це нереально»

— Сьогодні я ще красива, — посміхається Яна, відсуваючи капронові шкарпетки, і я зауважую на ногах сліди від них. — Це ще невеликі набряки. І поправилася в порівнянні з позаминулим літом більше ніж на десять кілограмів. Побачили б ви мене два роки тому! Я важила всього 37 кілограмів — шкіра та кістки, дивитися страшно було. Колола протягом доби по 102 одиниці інсуліну, а цукор тримався на рівні 30 одиниць при нормі 5. Лікарі говорили, що з такими показниками не живуть.

Від вітчизняного «Хумідару» Яніні було дуже погано. У неї випало волосся, перестали рости нігті, тріскалася шкіра. А діагноз, поставлений їй полтавськими лікарями, — цукровий нецукровий діабет — дивував їх самих же. Багато хто навіть не чув про такий. Тільки в столичному інституті ендокринології Яніну нарешті-таки перевели на німецький «Хумідрон». Їй довелося перенести інсулінову ломку, зате пізніше стало набагато легше.

— Спочатку, звичайно, зі мною траплялися істерики. Проте у Києві мене переконали в тім, що цукровий діабет — це не хвороба, а спосіб життя. За кордоном багато хто так і живе, — говорить моя співбесідниця. — І я теж тепер не бачу особливих незручностей у своєму житті. Постійно ношу з собою шприц-ручку, навчилася сама собі регулювати дозу інсуліну. В Полтавському інституті економіки і права, який закінчила заочно за фахом юрист, багато хто навіть не здогадувався, що я — інвалід. Розумієте, усе життя їсти одну гречку — це нереально.

Яна практично щодня кидає виклик долі. Іноді прокидається вранці з такою задишкою, начебто пробігла принаймні три кілометри. Проте піднімається, відводить Єву в дитячий садочок, зустрічається з друзями і щодня будує нові плани. Чоловік, на жаль, не витримав сімейного життя, тому після того, як він пішов, до Яніни прийшла самостійність. Зараз, наприклад, вона прагне одержати права водія. Хоча знає, що хворим на дiабет не дозволяють сідати за кермо. Проте дальтоніки примудряються ж водити машини! Та й серед діабетників чимало автомобілістів. Яна вирішила ризикнути.

А після перенесеного минулої зими геморогічного менінгоенцефаліту дійшла висновку, що треба вчитися на медика. Маючи диплом юриста з господарського права, збирається подавати документи в Полтавське медичне училище. Коли вступала до інституту, у своєму виборі не сумнівалася. Її тато працював у міліції, і Яні страшенно подобалося допомагати йому, висувати власні версії злочинів. Професія юриста здавалася їй найпрестижнішою. А тепер хочеться просто зрозуміти природу свого захворювання.

— Поки особисто не зіштовхнешся з хворобою, вона залишається лише теорією, — міркує молода жінка. — У мене є знайомі, без п'яти хвилин медики, котрі не знають норми гемоглобіну. А ендокринологія — дуже тонка наука, і гарних фахівців у ній небагато. Так що одержати медичні знання буде не зайвим.

 

Лікарі наказали купувати ліків не більше ніж на один день — вони нічого не гарантували

Батьки Яни дотепер не можуть ще без щему в серці згадувати, що їм довелося пережити в лютому минулого року. Вони п'ятнадцять днів вистояли на колінах у церкві, вимолюючи свою дочку в Бога.

...Напередодні нічого не сповіщало про лихо. На те, що в Яни піднялася температура трішки вище 37 градусів, не звертали уваги. Вона готувалася до завтрашнього іспиту, тому брат, щоб дати їй час на підготовку, прийшов забрати дитину. І поки вони збиралися з Євою на вулицю, молода мама, стомившись, задрімала на дивані.

— Брат Кирило розповідав пізніше, що не захотів мене будити, тому взяв мої ключі й замкнув квартиру, — згадує Яна. — Якби не ця обставина, не виключено, що мені вже носили б квіти на могилку. Тому що ні в кого з рідних ключів від моїх броньованих вхідних дверей не було, і поки її здогадалися б відімкнути, я, напевно, задубіла б. На щастя, брат незабаром повернувся, тому що забув дитячу пляшечку, і спокійно відчинив двері. А тут я лежу на підлозі в кухні без свідомості.

— Пацієнтку привезли в наше відділення реанімації у вкрай тяжкому стані. Їй було встановлено діагноз «Геморогічний менінгоенцефаліт вірусного характеру», що протікає з вираженим ураженням судин головного мозку, що для діабетиків дуже небезпечно, — розповіла заступник головного лікаря Полтавської інфекційної лікарні Людмила Волошина. — Захворювання було викликане вірусною інфекцією, і на тлі діабету ускладнило перебіг хвороби. Пацієнтка п'ять діб була без свідомості. У неї спостерігалися порушення згортання крові, гематома і набряк головного мозку, існувала загроза ураження життєво важливих його дiлянок. У 50-60 відсотках подібних випадків настає летальний результат. Ми вели буквально погодинний контроль над усіма показниками пацієнтки, до її порятунку були підключені співробітники нашої лікарні, обласного управління охорони здоров'я, жителі міста. П'ять разів довелося брати в неї пункцію спинномозкової рідини. І в залежності від того, який вірус у ній виділяли, коректували лікування. Яніні влили дуже багато свіжозамороженої плазми — тільки так можна було вести контроль над системою кровообігу.

На спині й під ключицею в Яни дотепер видно сині шрами від товстих голок. Крапельницю від неї не забирали 24 години на добу. У день їй призначали до трьох десятків пігулок — за методом ланцюгової реакції вони або підсилювали, або зменшували вплив інших. Щоб дихала, їй давали гормони, а гормони підвищують рівень цукру в крові, що, у свою чергу, негативно позначається на печінці... Її не можна було перевертати, тому що при набряку головного мозку це протипоказано — у Яни розвинулася застійна пневмонія. У довершення всіх нещасть у неї відмовили ноги до колін.

Яна тоді була настільки слабка, що в неї не було сил навіть яблука вкусити. Лікарі батькам нічого не гарантували і більше ніж на один день купувати ліків не просили. А одного разу лікар попросив їх привести священика, щоб причастив і висповідав Яніну.

— Поки я була в реанімації, не розуміла, що зі мною сталося, — розповідає вона. — Мені сказали, що отруїлася, і я повірила цьому. Напевно, була на волосинці від смерті, тому що бачила свою трагічно загиблу бабусю, Яніну Кирилівну. (На честь своїх предків мої батьки дали нам із братом їхні імена). Бабуся стояла на красивому квітучому полі з величезним букетом, начебто зустрічаючи мене. Але я подивилася на неї збоку і повернулася... в палату.

Про те, що Яні будуть потрібні донори, родині повідомили біля півночі. Батьки дівчини, не гаючи часу, стали телефонувати знайомим — іншого виходу в них не було. На прохання батька, колишнього співробітника міліції, відгукнулися багато хто: і працівники правоохоронних органів, і військові, і студенти інституту економіки і права, де вчилася дівчина. Треба було знайти сто осіб. І вже в перший день прийшли здавати кров 53.

— Але більше всіх мене схвилював один юнак, студент нашого інституту. На той момент, коли він прийшов на пункт забору крові, до виповнення вісімнадцяти років йому залишався тиждень, і його як неповнолітнього відмовилися приймати. Так він улаштував такий скандал, — посміхається Яніна. — Розповідають, кричав: «Дівчині потрібна кров, і ви в мене її візьмете!». І таки домігся свого. На жаль, я не знаю імені й прізвища свого рятувальника, як і багатьох інших. Але усім їм я дуже вдячна.

На шосту добу перебування пацієнтки в реанімації до батьків вийшов завідувач відділенням Сергій Ковтун.

— Ну, хто буде заходити в палату? — запитав.

— Ми грішним ділом подумали на гірше, — говорить мама Яни. — Було тринадцяте число, п'ятниця, і ми молили Бога пережити цей день. Тому я штовхнула до дверей батька — він мужня людина. На щастя, наша дівчинка заговорила і попросила води.

— Для мене цифра тринадцять щаслива, — говорить Яна. — О третій годині тринадцять хвилин у мене народилася дочка. Вона дісталась мені важкою ціною, але це — найдорожче, що в мене є...

 

Ніна ВАЦЕНКО

http://www.umoloda.kiev.ua/regions/61/188/0/18189/