Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+38-067-406-53-92
Приймальна комісія
відділ оргроботи
+38-067-503-64-52
+38-067-328-28-22
Viber відділу обліку
+38-067-500-68-36
+38-067-242-71-34
Київ, вул. Львівська, 23 office@uu.ua

Незламні особистості

    ШКОЛА МУЖНОСТІ 

     

    Акопян Олена

    Батенкова (Бауман) Юлія

    Білоус Андрій

    Бутенко Віталій

    Бялковська Тетяна

    Введенська Олена

    Виноградець Дмитро

    Ворона Олександр

    Гедіан Світлана

    Горбик Олександр Романович  

    Гордейчук Костянтин

    Горовий Геннадій

    Дащенко Сергій

    Добридіна Валентина 

    Доломан Євген     

    Заболотько Олена   

    Завойська Лілія

    Ільницький Костянтин

    Іщенко Руслан 

    Кава Ілона 

    Казік Олександр

    Камара Маріам

    Катуніна Анастасія 

    Козлюк Юлія 

    Колодій Олександр

    Кононець Оксана

    Костюк Юрій 

    Крамаренко Олександр 

    Лафіна Марія 

    Малишевський Сергій

    Малов Олександр 

    Миронюк Юлія

    Млодзяновський Юрій

    [Монукало Євген]

    Негар Тарас

    Новицький Богдан

    Олійник Інна

    Орленко Тетяна

    Островський Юрій

    Паламарчук Яніна

    Панасюк Раїса Василівна

    Патра Світлана

    Перчук Валентина

    Плисюк Володимир

    Поздняков Єгор

    Полтавець Максим

    Попадюк Оксана

    Проніна Світлана 

    Радушинська Оксана

    Савельєв Михайло

    Савченко Надія

    Саранча Ірина

    Саркісян Марина

    Сенічкін Ігор

    Скрипник Вікторія 

    Слуговіна Ілона 

    Слушний Антон    

    Смирнова (Пчолкіна) Уляна 

    Солярук Юлія 

    Тітов Юрій    

    Ткаченко Андрій

    Фролова Тетяна Миколаївна

    Чинка Олена              

    Шевчик Анатолій      

    Якубовський Ростислав Володимирович

    Яровий Максим

      

    Врятовані мистецтвом

    Мистецтво – один із найдавніших видів людської діяльності. Навіть у первісних печерах були примітивні, а все ж малюнки. З давніх-давен люди пізнавали навколишній світ та створювали свій власний – внутрішній. Здавна мистецтво передавало красу природи та людини. Недарма говорять, що саме краса врятує світ. Вона постійно це робить, адже, споглядаючи її, душа набуває неймовірної сили, щоби бодай спробувати змінити наш світ на краще.

    Мистецтво, як один із проявів краси, теж може врятувати. Від суму, зневіри, розпачу. Люди з особливими потребами знають це, як ніхто інший. Адже, коли серце розривається від самотності, коли поруч – лише близькі, чи не єдиним порятунком і співрозмовником лишається ручка чи пензлик. І папір, на який лягають зворушливі римовані рядки або розквітають квіти неймовірної чарівності.

    Люди, мова про яких ітиме далі, пересвідчились у цьому на власному гіркому досвіді. Всі вони мають особливі потреби, а простіше кажучи – інвалідність. Однак, вони не зламалися – допомогло саме мистецтво. Саме творчість зробила їх такими, якими їх знають тепер – талановитими та мужніми.

     

    Іванна Сілецька: «Я не прагну світової слави»

     

    Іванна Сілецька народилася й живе у селі Полковничому Ставищенського району, що на Київщині. На «відмінно» закінчила 9 класів. Могла б напевне й більшого досягти, але людям із особливими потребами в нашій державі, на жаль, і справді скрутно зі звершеннями, особливо сільським мешканцям. Однак, попри важку форму ДЦП, постійну необхідність пересуватися в інвалідному візку, Іванна сповнена оптимізму й жаги до життя. У пригоді стає творчість.

    Ми знайомі досить давно. Якось поцікавилася, із чого почалося її захоплення малюванням. І ось що почула у відповідь: «Малювати розпочала в 9 років. Я тоді була в санаторії «Хаджибей» із мамою, але дуже скучила за татом. Тоді прийшла думка написати йому листа, тримаючи ручку в зубах». Так і зробила. Лист мама відправила, а наполеглива Іванна по приїзді додому списала цілий загальний зошит. Так дівчина навчилася писати, а згодом – малювати.

    На творчість Іванну надихає весна – коли все цвіте і буяє. Також надихнути можуть і друзі. Серед улюблених художників дівчини – Леонардо да Вінчі та Рафаель. Зазвичай спілкуємося електронною поштою або через соціальні мережі. Коли я, готуючи цей матеріал, попросила подругу розповісти про себе докладніше, Іванна написала невеличкого листа й закінчила його так: «Якщо тобі здається, що я мало про себе написала, то не дивуйся – я не прагну світової слави». Скромно. Навіть дуже. Знову ж підтверджується істина, що справжній талант не потребує гучної реклами.

    Іванна – неодноразова учасниця київського обласного фестивалю творчості дітей та молоді «Повір у себе». Участь у цьому важливому для молоді з особливими потребами заході допомагає Іванні знаходити нових друзів, демонструвати свої малюнки. До речі, вони майже не відрізняються від витворів звичайних художників. І це – своєрідний подвиг, адже, напевно, тільки вона сама та її рідні знають, скількох зусиль коштує намалювати хоча б сонячний промінчик людині, чиї руки скуті безжальною хворобою.

     

    Степан Гірчак: «Вірю, живу і надіюсь»

     

    Із наступним героєм доля звела мене на безмежних просторах Інтернету. Це – поет Степан Гірчак. Живе він на Львівщині, в селі Нагуєвичах. Як відомо, цей край дав Україні та світові уславленого Івана Франка. Тож не дивно, що чоловік, романтик у душі, теж почав писати, як і його знаменитий односелець. Єдине, що затьмарює Степанове життя – тяжка хвороба, яка звалилася на нього буквально з народження і прикувала до інвалідного візка. Поезія стала для чоловіка тим рятівним колом, яке не дає потонути в глибокому морі відчаю. Писати він почав ще в дев’яностих, за порадою однієї знайомої, яка теж пише. На поезію Степана надихає кохання, жінка, природа рідного краю.

    Незважаючи на хворобу, молодий поет завжди намагається жити активним життям. Працював у культурній сфері (неодноразово нагороджений цінними призами та грамотами за внесок у проведення культурної політики серед молоді), виступав зі своїми віршами на концертах. Хоч хвороба і не відпускає його, але бажання жити чоловік не втрачав ніколи. Степан Гірчак – поет-самоук, однак його поезії пронизані світлом, теплом, вірою в майбутнє:

    «Вірю, живу й надіюсь,

    Доле моя молода,

    Що я з тобою зустрінусь,

    І прийде до мене весна».

    Степановому перу належать поетичні книжки «Втрачаю розум… Я кохаю» та «Вірю, живу і надіюсь». Нещодавно побачила світ збірка поетів із особливими потребами «Поетичний рушник», де також є його вірші. Так і живе, рятуючи поезією свою душу від безнадії.

     

    Віршовані картини Анни Крюкової

     

    Анна Крюкова зі Славутича теж займається поетичною творчістю і, як і попередні герої, бореться із невблаганним недугом, що і її посадив на візок. Народилася в далекій Росії, згодом сім’я переїхала до України. Із відзнакою закінчила Полтавський інститут економіки і права ВМУРОЛ «Україна» за спеціальністю «Правознавство».

    Вірші пише із семи років. Анна – учасниця багатьох конкурсів для дітей та молоді з особливими потребами, зокрема – різних етапів фестивалю «Повір у себе». Нагороджена дипломами, грамотами та подяками. Серед недавніх перемог дівчини – перше місце в номінації «Пейзажна лірика» першого обласного конкурсу поетів із особливими потребами «Поетичний рушник». У 2004 році вийшла збірка її вибраних поетичних творів.

    Поезія Анни – це розповідь про світ, що її оточує, про пережиті враження. Із її віршів можна малювати картини:

    «Стоят деревья в глубине –

    Торжественные великаны.

    В своём глубоком тихом сне

    Они хранят природы тайну».

    Читаєш ці рядки – і в уяві постають могутні дерева, які стоять на сторожі таємниць природи. Стоять на сторожі життя.

     

    Порятунок творчістю

     

    Читаєш твори цих та інших поетів із особливими потребами, дивишся витвори митців із інвалідністю і думаєш: «А що було б, якби свого часу їм не зустрілися люди, які спонукали до творчості? Аби не було в їхньому житті спеціальних фестивалів і виставок?» Відповідь одна – їхнє життя було б не таким яскравим. Адже друкуючи свої вірші у збірках, беручи участь у відповідних заходах, такі люди знаходять нових друзів, можуть поділитися своїм талантом і набути позитивного досвіду в творчості та житті.

    Людям із особливими потребами доводиться боротися за своє існування чи не з усім світом. І творчість допомагає знаходити сили для подальшої боротьби. Спостерігаючи за своїми знайомими, я помітила, що молоді люди, які хоч і не пишуть самі, але цікавляться мистецтвом, менш схильні до депресій, ніж їхні однолітки, що не мають чітких уподобань.

    Мистецтво – це крила, які піднімають людину над безоднею безнадії та розпачу. Творчість перековує відчай у вірші, фотографує радість у малюнках, робить людину безсмертною.

     

    Cвітлана ПАТРА

    Газета «Ять» №7, лютий 2012