Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+38-067-406-53-92
Приймальна комісія
відділ оргроботи
+38-067-503-64-52
+38-067-328-28-22
Viber відділу обліку
+38-067-500-68-36
+38-067-242-71-34
Київ, вул. Львівська, 23 office@uu.ua

Книга відгуків

    КНИГА  ВІДГУКІВ

     

    Чому я обрала Університет «Україна»?..

    або Університет «Україна» як потужний інструмент побудови власного майбутнього! 

     

    2011 року я стала першокурсницею одного з університетів міста Києва. Чому саме Університету «Україна»?.. У даному тексті я, нині студентка-магістрантка кафедри журналістики, спробую об’єктивно визначити переваги навчання в цьому ВНЗ, а також окреслити проблеми, які ще має вирішити цей університет, щоб стати насправді європейським ВНЗ. 

    Перше, що мене приємно вразило, це дуже широкий спектр спеціальностей. Сім великих, різнонаправлених інститутів (філології та масових комунікацій, інженерно-технологічний, комп'ютерних технологій, економіки і менеджменту, права та суспільних відносин, біомедтехнологій, соціальної роботи) із потужною освітньо-технічною базою зібрані під одним дахом. Приємне та зручне розташування: зелена зона, чисте повітря, кампусна система та доступне середовище для людей із особливими освітніми потребами.

    Якщо велика держава під назвою Україна станом на сьогодні лише починає свій шлях до європейських цінностей, то Університет «Україна» з дня свого заснування у 1998 році обрав європейський вектор якості освіти й упевнено крокує обраним шляхом. Індивідуальний підхід до потреб кожного студента, високо організований навчальний процес за рахунок відкритої комунікації з викладачем, де студент має змогу стати активним учасником розвитку обраної галузі. Максимальна наочність, співпраця, всебічне обговорення вигідно виділяють Університет «Україна» з-поміж решти вузів.

    Але, основною чеснотою своєї alma-mater я вважаю соціальну місію університету. 

    Як людина з особливими освітніми потребами я маю, відповідно, й особливі вимоги до свого навчального закладу. Університет «Україна» виявився єдиним вищим навчальним закладом у державі, що відповідає необхідним умовам фізичної доступності. Це означає, що я можу абсолютно автономно пересуватися територією вишу, не залежачи від сторонньої допомоги. Пандуси, аудиторії, ліфти й коридори адаптовані для людей з особливими потребами. Не може не радувати й те, що університет сповідує принципи рівноправності, релігійної та національної терпимості, толерантності та всебічної взаємоповаги, оскільки в університеті навчаються як люди з інвалідністю, так і студенти без певних порушень здоров'я. Таким чином в Університеті «Україна» розривають«порочне коло» ізоляції людей одне від одного, наближаючи країну до світових стандартів і основних засад гуманізму.

    Але це ще далеко не повний список на користь Університету «Україна»!

    «Вишенькою» на торті, без якої неможливо уявити мій любий університет, є студентське життя, широкий вибір гуртків, студій, наукових спільнот, що варте окремих публікацій. Не уявляєш свого життя без гір та походів? Тоді скаутський рух для тебе! До твоїх послуг вокальна, театральна, хореографічна та теле- і радіостудія. В університеті діє студентський Медіа-центр. У тому, що кожен знайде собі заняття до душі, сумніватися не доводиться − це гордість і окраса закладу. Робота студентського самоврядування була неодноразово високо оцінена на конкурсах і виставках різного рівня.

    Скажу чесно, за темпераментом я не відношу себе до активістів, моя душа завжди тяжіла до рим і поетичної меланхолії. Саме тому ідеальною віддушиною і джерелом натхнення для мене стала літературна студія «Горлиця», що збирає талановиту молодь, котра прагне розвиватися в літературній сфері, у віршах та прозі. Вас не просто навчають письменницької майстерності ремесла, а й надають простір для публікацій!

    Але не все так райдужно у цьому «королівстві»... Із неприкритою гіркотою вимушена констатувати, що частенько у високі поривання мого університету втручається «український фактор». За планом розбудови університету (з його макетом можна ознайомитися у холі 1-го поверху 3-го корпусу), величезна територія університету за зразком провідних європейських вишів повинна була мати вигляд справжнього студентського містечка й уміщувати безпосередньо на своїй території гуртожиток, басейн, залу урочистостей і реабілітаційний центр для студентів і працівників університету. Але не так сталося, як гадалося. Через низку причин, зокрема через недофінансування та відверті махінації Київської міської адміністрації, співзасновника цього ВНЗ, потенціал університету зазнав вагомих змін, й усю внутрішню інфраструктуру довелося втиснути у три навчальні корпуси й тимчасово переоблаштувати приміщення, що не були призначенні для тих чи інших цілей. Через це виникає не лише певний дисонанс, але й цілком конкретні фізичні незручності для студентів і працівників університету. Розберемося покроково:

     

    Їдальня 

    Звісно, вона у нашому закладі є! Улюблене місце для спілкування і чаювання, де перечікують «вікна» між парами та збираються на перервах. Але, як завжди, є одне маленьке АЛЕ. Їдальня знаходиться у підвальному приміщенні, куди можна потрапити лише, скориставшись сходами. Зрозуміло, на перший погляд нічого сенсаційного. Та Університет «Україна» усіма зусиллями й пориваннями пропагує безбар’єрність! А ось досить очевидна перешкода для людини з порушеннями опорно-рухового апарату. Звісно, голодною не ходжу, адже є кавові та снек-автомати, зрештою, можна з дому принести й перехопити. Але, таким чином постраждала моя свобода, моє право на безбар’єрність, на студенські посиденьки та, най його! навіть, на плітки! Чому так відбулося? Насамперед, через брак землі, інвеститій, як наслідок − не належно обладнане приміщення. Таким чином, своїй «самотній» каві я завдячую «українському фактору»...

     

    Реабілітаційний центр 

    І реабілітаційний центр у вас є? Вау!

    Так, цілком згодна, він заслуговує на подив. У нашому університеті є масажно-терапевтичний кабінет та професійні фахівці, інші діагностичні та лікувальні процедури, що подбають про твої кісточки та м'язи. Але потрапити туди можна, здогадайтеся самі, …як? Це таке саме цокольне приміщення, лише іншого корпусу, і знову сходи-сходи...

    Хоча, для тих, хто послуговується візком, є спеціальний ліфт. А от у моєму випадку – я використовую милиці − подібне приміщення просто втрачає свою доцільність…

     

    Зала урочистостей 

    Як уже було вищезазначено, однією з візитівок Університету «Україна» є наукові, культурні заходи, фестивалі. Для них, відповідно, необхідно мати вдоволь місця. Для подібних цілей використовують великі лекційні аудиторії, але вони все одно не зрівняються за розмірами та зручністю із концертною залою і не здатні вмістити відповідну кількість студентів, викладачів і гостей заходу, вже не кажучи про акустику й вентиляцію…

     

    Басейн 

    У сприйнятті пересічного українського студента, здавалося б, речі цілком не пов’язані, а от європейський чи то американський студент міг би неабияк здивуватися тому, що на території студмістечка немає басейну, спортивного майданчика та спортивної зали. Тим більше, що за архітектурним планом ці речі цілком передбачені. Адже заняття в тренажерному залі чи плавання в басейні сприяють всебічній фізичній активності, а для багатьох людей із порушеннями опорно-рухового апарату це є не розкошами, а нагальною необхідністю як частина оздоровчого процесу. І більшість студентів вимушені додатково витрачати час та кошти, щоб підтримувати належну фізичну форму.

     

    Restroom. Санітарна зона або WC 

    (Обходила цю тему, як тільки могла, ну, не заведено у нас у суспільстві порушувати подібні «незручні» теми. Тому назву її якось поетично…)

     

    Загалом, для нашої країни характерна взірцево-показова некомпетентність у цьому питанні. І справа навіть не в антисанітарії. Здавалося б, діло не хитре, та, порівнюючи з культурою французів і німців, та вже й наших найближчих сусідів поляків, наша країна ще лишила по собі «совкове» відлуння і лишилася далеко позаду навіть у такому тривіальному питанні. «Чаші Генуя» − такі унітази, характерні для більшості громадських приміщень нашої країни, є звичайним типовим явищем. Воно й здавалося б, ну, що тут такого? Але людям, що мають низку фізичних вад та порушень, а також літнім людям чи діткам просто неможливо задовольнити базову людську потребу!

    На відміну від України великої, на теренах «України» малої панує доступність санітарної зони чи, якщо хочете, «безвіз». Але є, одне маленьке АЛЕ, чи точніше, одна кабіна: на кожному поверсі університету є по декілька санітарних зон для чоловіків і для жінок відповідно. І в них, відповідно, є одна розумно пристосована туалетна кімната. Але, поряд із облаштованими рест румами, уживаються такі ж самі совкові чаші, й останніх більше…

    Тобто, зовсім не кожен WC в університеті доступно облаштований, але він є! І це неабиякий здобуток, який для мене значить не менше, ніж усе вище перераховане.

     

    Підсумовуючи всі аргументи «за»і «проти» 

    Порівняно з іншими ВНЗ міста Києва, Університет «Україна» − унікальне культурно-освітнє явище, його значущість ще належить оцінити. Це університет, що плекає під своїм крилом інтелектуальну, творчу та креативну молодь, котра, попри всі перепони, має змогу належним чином розкрити свій науковий та особистісний потенціал. Університет «Україна» служить наочним прикладом того, що не існує ніяких перепон окрім тих, у які ти сам повірив.

    Я не тільки не шкодую, а я пишаюся тим, що маю змогу доносити справжні європейські цінності до українського суспільства, і моїм інструментом для цього став Університет «Україна».

    Україна − це Європа. Університет «Україна» − твій європейський вибір!

     

    Сучасна освіта, сучасний університет, сучасний ти!

     

    Вікторія Клюшина


    Віддаю дань журналістиці, рокам навчання у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини "Україна"! Дякую всім викладачам, що допомагали і допомагають мені, навіть після закінчення ВМУРоЛ "Україна", у самовдосконаленні, за те, що відкривали в мені друге творче дихання! Ви внесли в моє світобачення і життя неймовірний і неоціненний вклад та життєвий орієнтир! Журналістика та поезія фореве! Колись таки в мені відізвуться всі літери сповна...

     

    Альона Загребельна

    25 березня 2015 року


    Така вона, наша Олена Вікторівна

     

    Я – студент 5-го курсу Університету "Україна". Навчаюсь в Інституті філології та масових комунікацій.

    Весь час мріяв написати невелику статтю до газети нашого університету про людину, яка з добротою і повагою ставиться до таких студентів, як я. І привід такий трапився. У грудні 2013 року мені потрібно було в нашій навчальній програмі розповісти про видатну пам`ятку "Слово о полку Ігоревім" і виступити в аудиторії перед групою студентів 1-го курсу. Хотілось зробити це якнайкраще.

    Але, так як я інвалід по зору, то дуже переживав, що не зможу впоратись із завданням. Та викладач-психолог Олена Вікторівна, за що їй велике спасибі, допомогала мені відкрити для себе багато чого нового в підготовці до виступу, зокрема, в тому, як правильно подавати варіанти відповідей до тестових завдань, як слід готувати самі тестові завдання, давала користуватись своєю власною літературою, що сприяло кращій підготовці до виступу. З дозволу викладача брав книги додому, сканував і переводив у потрібний мені формат для прочитання й опрацювання.

    Переконався, що Олена Вікторівна – дуже кваліфікований спеціаліст, викладач і професіонал своєї справи. Дуже хотів би, щоб таких спеціалістів було більше в нашому університеті. Адже, не шкодуючи свого особистого часу, Олена Вікторівна часто організовує екскурсії до музеїв, що допомагає незрячим пізнавати світ без обмежень, довідуватись про те, чого не знали раніше.

    Буду дякувати їй усе життя! За її терпіння, витримку і велику силу волі. Нехай Бог оберігає її в усіх справах!

     

    Віталій Пономаренко,

    студент 5-го курсу Інституту філології та масових комунікацій

    Газета «Університет «Україна» №3-4, 2014


    Двічі українка!

     

    Усі великі відкриття починаються з маленького та невпевненого кроку, який ми робимо назустріч своїй мрії, незважаючи на перешкоди.

    Після закінчення школи у мене почалося самостійне життя. Я постала перед питанням вибору майбутньої професії, а потім уже й обрання університету. Усі пам’ятають, як важливо визначитися із майбутнім фахом, адже рано чи пізно це стосується кожного. Хтось при виборі професії приділяє увагу заробітку, хтось − попиту. Але рідше всього, особливо нині, вибирають фах для душі. Щодо мене, то ким стати, я визначилася ще в сьомому класі. Це всім відомий «бухгалтер». Знайомі та старші друзі, вже на той час студенти, порекомендували мені спеціальність «Облік і аудит». Наступний крок – це вибір вузу. Документи на вступ подавала у декілька навчальних закладів. Проте перевагу віддала на користь маленького мальовничого Дубна. Так як я з села, що на Кореччині, чомусь саме це містечко нагадало мені про рідні краєвиди, тиху річку, саме тут я зустріла чудових та доброзичних людей, які провели і показали мій майбутній вуз.

    Вагомим впливом на моє рішення стала також вартість навчання. У порівнянні з іншими вищими навчальними закладами Рівненщини ця плата є меншою приблизно в 2-3 рази.

    Університет «Україна» став для мене стартом, він дав усі можливості для саморозвитку мого особистісного потенціалу. Саме в його стінах я реалізовувала себе в ролі керівника, набула лідерських якостей. Уже з перших днів навчання відчула відповідальність, адже мене призначили старостою групи, через рік обрали до студентського самоврядного органу. Згодом я стала головою Студентського самоврядування Університету «Україна».

    Для особистої самореалізації багато не потрібно – тільки бажання. Мене воно переповнювало. За роки навчання я неодноразово брала участь в засіданнях круглих столів, роботі різних науково-практичних конференцій, активно долучалась до проведення численних культурно-масових заходів. Дійсно, у рідному вузі дбали не лише про повноцінне навчання студентів, а й велику увагу зосереджували на їхньому дозвіллі, постійно організовуючи різноманітні спортивні змагання, виставки, конкурси, брейн-ринги, розважальні ігри, інтелект-шоу тощо.

    Протягом чотирьох років навчання, проживаючи в комфортабельному гуртожитку, я все-таки по-справжньому відчула студентську «самостійність»: відсутність мами, загальну кухню, дух завжди напівпорожніх холодильників у кімнатах хлопців, обурених вахтерів, безсонні ночі у період сесій. Але як же можна уявити студентське життя без цього?

    Я задоволена своїм вибором, адже у стінах цього навчального закладу мені відкрилося безліч можливостей. Перший професійний досвід отримала саме в Університеті «Україна», перші друковані матеріали в газетах, роботи в електронних засобах масової інформації. Усього цього я змогла досягти завдяки рідному ВНЗ. Велика роль належить викладачам, які роблять все для того, щоб ми змогли реалізувати себе сповна у подарованому нам Богом єдиному житті.

    Навчання в університеті відкрило широкі перспективи для подальшої професійної реалізації. Вже після четвертого курсу мені запропонували роботу. Зараз працюю у відділенні банку, поряд із моїми старшими колегами-наставниками, котрі, до речі, теж, майже всі, є випускниками нашої «України».

    Я хочу щиро подякувати цьому навчальному закладу за те, що він подарував мені віру в себе, віру в життя, і побажати йому подальшого розвитку та процвітання. Пропоную і Вам мій рідний Університет «Україна». Може, в недалекому майбутньому він стане Вашим?

     

    Мисюра Анастасія,

    випускниця Дубенської філії Університету «Україна» 2014 року

    1 серпня 2014 року 


    Я вдячна Університету «Україна»

    (стаття)

     

    Серед усіх прийнятих людиною рішень найважливішу роль і вплив відіграє вибір життєвого шляху. Потреба у цьому виборі виникає тоді, коли людина починає усвідомлювати себе в суспільстві й міркувати про свої прагнення.

    Після закінчення школи у мене почалося самостійне життя. Я постала перед питанням обрання майбутньої професії, а потім уже і вибором інституту. Усі пам’ятають, як важливо визначитися із майбутньою професією, адже рано чи пізно це стосується кожного. Хтось при виборі професії приділяє увагу заробітку, хтось − попиту. Але рідше всього, особливо нині, вибирають фах для душі. А я якраз таки вибрала професію, яка мені запала в душу. Це професія − юрист. Я про неї стала мріяти на початку 11 класу. І зараз я про цей вибір зовсім не шкодую. Інститут обирала не довго, тому що юридичний факультет є у Горлівському регіональному інституті (ГРІ) Університету «Україна», у моєму місті. Хоча у внз не найліпший зовнішній вигляд, і він не великий, але там працюють фахові викладачі, там є теплі аудиторії, дружній студентський колектив.

    На початку першого курсу я мало що знала про Університет «Україна». Згодом я дізналася про Комітет студентського самоврядування, який багато чого дав мені у моєму житті. Я потрапила у цей комітет. Спочатку як учасниця, а на другому курсі я стала повноправним членом Комітету студентського самоврядування (КОСС), отримала посаду Голови Комітету студентського самоврядування, яку і досі обіймаю. З того часу, коли я очолила студентське самоврядування, почалися яскраві моменти мого життя.

    Не можу не пригадати мою першу поїздку до міста Києва, на фестиваль «Університетське літо». Ця подія була немов казка у моєму житті.

    Горлівський регіональній інститут дав мені багато можливостей для розвитку. Та й не тільки мені, він багато кому відкрив шлях до успішного життя, але тільки тим, хто цього жадав. Він дає змогу для саморозвитку особистості, розкриває в людині різні грані, на досвіді випускників може навчити, як стати успішним. І для цього багато не потрібно – тільки бажання.

    На посаді голови студентського самоврядування я працюю вже 3-й рік. Саме там я досягла успіху як керівник. Ця посада дала мені неабиякий досвід роботи зі студентами, спілкування з адміністрацією, навчила працювати з різними документами, відкрила потяг до ініціативи й організаторські якості. Я дізналася про волонтерство, що це – добровільна діяльність, надання допомоги, взаємодія між людьми для спільного вироблення нових шляхів вирішення проблем, що виникають. Це добре, що в нашій країні є така діяльність, бо наше суспільство цього потребує.

    Мабуть, у жодному інституті я не навчилася б працювати з людьми з особливими фізичними потребами. Ніколи раніше я не замислювалася про те, що у мене будуть такі друзі. Не могла навіть уявити собі, що так просто буду спілкуватися з іноземними громадянами.

    У нас проводяться різноманітні заходи, які дають змогу виявити себе як творчу особистість. Багатий досвід мені дав такий такий захід, як Всеукраїнська конференція студентського самоврядування, де активісти різних регіонів спілкуються і обмінюються досвідом. Саме там почуваєш себе справжнім лідером. Завдяки цьому заходу ти розумієш, як багато у тебе друзів. І не просто друзів, а рідних, близьких по духу людей, із якими відчуваєш себе членом великої дружньої студентської родини. Два роки поспіль мій день народження випадав на цей захід. Неможливо передати словами, наскільки класно проводити цей день із чудовим колективом, із однодумцями, які влаштували тобі сюрприз і незвичайне привітання. Ти відчуваєш багато яскравих і щирих емоцій, любов, що аж переповнюєдушу.

    Я вдячна Університету «Україна» за те, що він дав мені стільки перспективних можливостей. Завдяки йому я багато чого відкрила і побачила нового, відвідала багато прекрасних місць. Побувала неодноразово в Києві, в містах Рівному та Хмельницькому. Ніколи не забути поїздку, яка була цього року, – Всеукраїнська конференція лідерів студентського самоврядування у Міжгір’ї, базі відпочинку університету на Закарпатті, − за що окрема вдячність організаторам заходу. Це все неможливо забути.

    Університет «Україна» зіграв у моїй долі велику роль. Бо саме цей заклад дав мені багато можливостей для досягнення мети, багато друзів, взаєморозуміння, самоповаги і зробив мене сильною і успішною.

    І окрему подяку я хочу висловити Петру Михайловичу Таланчуку за цей чудовий навчальний заклад.

     

    Білослутцева Анастасія,

    студентка 4 курсу Горлівського регіонального інституту Університету «Україна»,

    спеціальність «Правознавство», Донецька обл.


    Університет «Україна» − це крок до щасливого майбутнього!

    (есе)

     

    Усі великі відкриття починаються з маленького та невпевненого кроку, який ми робимо назустріч своїй мрії, не дивлячись на перепони. На початку серпня в один із тих сумних, залитих дощем днів, я несла подавати документи в новий, невідомий мені світ Університету «Україна». Цей вибір був остаточний, і шляху назад уже не було, і ці думки пригнічували і без того сумний настрій. Зізнаюся, що мріяла я про інше, але суворі реалії життя змусили опуститися на землю та скерувати свою долю власноруч. Скерувала я її в бік Університету «Україна». Що ж, звучить непогано, подумала я, напередодні прочитавши та вивчивши про цей виш усе від «А» до «Я».

    Цього року я переступила поріг улюбленого університету вже другокурсницею. Навколо вже знайомі пейзажі, друзі, усе навколо дуже рідне, а всередині мене переповнюють теплі почуття: я повернулася додому!

    Дивлячись на цьогорічних першокурсників, я їм трішки заздрю, адже попереду у них стільки цікавого. Згадую себе рік тому, як першого вересня я зробила крок назустріч дорослому життю. Перший рік в університеті закарбувався у моїй пам’яті як дуже насичений та яскравий. Це був період, коли цікавило все, і саме тоді я почала жити життям, яким уже давно мріяла жити! В університеті я поринула з головою у світ журналістики, зробила крок назустріч своїй мрії. Для мене, як і для багатьох студентів та викладачів нашого внз, Університет «Україна» − це не просто навчальний заклад, а велика родина, де всі підтримують одне одного, допомагають вирішувати проблеми, дарують натхнення та дають необхідні знання. У нашій великій сім’ї я познайомилась із багатьма цікавими людьми, деякі з них стали справжніми друзями.

    Дні в університеті йшли з неймовірою швидкістю, і одного разу на парах з української мови нам запропонували взяти участь у конкурсі. Із необхідного для участі − актуальний та якісний текст. Це завдання по суті обраної нами професії не було складним, але, насправді, не все так просто, як здавалося на перший погляд. Темою мого тексту була сучасна українська мова, декілька разів я його перероблювала, вдосконалювала, відточувала кожне слово, щоб воно було стовідсотково влучним і доречним, адже йдеться про МОВУ. Саме в той час було підписано закон про другу державну, і ця тема була як ніколи актуальною та болючою одночасно.

    Пройшовши складний шлях від мук творчості до очікування результатів, я тримаю в руках невеличку синю книжечку, і десь усередині неї є моє прізвище та мій текст. Мій текст прочитають інші люди, хтось його схвалить, киваючи головою, а хтось, навпаки, розкритикує і перегорне сторінку, так і не дочитавши. Потрібно звикати! Але якщо текст надруковано, – отже, не все так погано! Отже, не дарма всі ті безсонні ночі, творчі конкурси та мрія, якою я жила багато років поспіль.

    Університет «Україна» став для мене стартом, він навчив мене та вказав вірний шлях; у його стінах я маю змогу виявити себе, я спілкуюся з людьми.

    Ще не знаю, що дасть мені університет по його закінченню, але я впевнена, що у мене залишаться вірні друзі, багаж знать та неймовірна кількість приємних спогадів про студентське життя.

    Я упевнена, що Університет «Україна» − це правильний вибір і крок до щасливого майбутнього!

     

    Халаєвська Вікторія,

    студентка 2 курсу Інституту філології та масових комунікацій

    Університету «Україна», м. Київ, спеціальність «Журналістика»


    Університет «Україна»

    (роздум) 

     

    Мене часто запитують: «Чому ти вирішила навчатися в Університеті «Україна»?» Шкода, але я поки що не зможу відповісти на це запитання вичерпно. Кожного ранку, збираючись до університету, я запитую себе: «А що буде далі? Ким у майбутньому я стану? Що у житті здобуду?» Такі питання, напевно, ставить собі кожна людина, а тим більше, студент-початківець.

    Сам університет я знаю вже два роки. Мої роботи навіть друкувалися на сайті університету, це була моя перша несмілива проза «Перше кохання». Мені дуже приємно, що мої роботи сподобалися, це був мій перший крок по дорозі в доросле життя. Я з часом ще буду вдосконалювати свої уміння, навички. Адже наше життя –  це пізнання, навчання.

    Люди, які дізнаються про те, що я навчаюся тут разом із молоддю з особливими потребами, дивляться на мене здивованими очима. На перший погляд, моторошно. Та це зовсім не так. Мої однокурсники-інваліди нічим не відрізняються від інших, вони уміють по-справжньому радіти, любити, цінувати життя і наполегливо навчатися. До нас усіх викладачі звертаються на «Ви», і, знаєте, це так приємно, ти відчуваєш себе дорослою.

    Навчаючись в університеті, ти розумієш, що все залежить тільки від тебе. Лекції, семінари – досвід, який ти маєш обов’язково отримати… Твої перші заліки та іспити… Усе це буде вперше. Хвилювання просто не передати.

    Університет – це корабель мого майбутнього, і я сподіваюся, що не помилилась із вибором. Я обов’язково закінчу університет та стану освіченою людиною. Переконана, що дні навчання в Університеті «Україна» стануть для мене щасливими.

    Університет «Україна», як і ми, студенти-першокурсники, – ще зовсім юний. Ще буде час його яскравого розквіту. Можливо, він навіть стане найпрестижнішим внз Києва, а потім і України.

    Майбутнє чекає нас!

     

    Мазуренко Олена,

    студентка 1 курсу Інституту філології та масових комунікацій

    Університету «Україна», м. Київ,

    спеціальність «Українська мова та література»


    Історія однієї людини

    (есе)

     

    Кожному з нас було подаровано життя. Усі ми народилися на землі колосків і блакитного неба. Кожен наш перший крок у цьому світі визначено всевишньою метою. І місія кожного з нас − зробити світ трішки добрішим і кращим. Але, на жаль, зараз у ньому правлять бал жахливі речі: жадібність, пиха, уособлення темряви.

    Ще з давніх часів повелося так, що кожна унікальна людина була самотньою, незрозумілою іншими, зневаженою суспільством. І зараз часи не дуже й змінилися.

    Кожному з нас було неймовірно важко вже на початку свого довгого шляху по сходинках життя. Нестерпно терпіти насмішки тільки через те, що ти не схожий на інших. Нескінченні сутички у школі, образи, приниження – о, як це знайоме кожному! Але я вірю – краса дійсно править! Вона долає порожнечу, внаслідок чого валиться наш порожній світ, побудований на вчинках, що йдуть не від душі, а від інстинктів, – адже зараз не первісне суспільство. Але надія на розрив «порочного ланцюга» є! Рецепт надзвичайно простий: треба ставитися до інших людей із теплом і розумінням.

    Коли я тільки вступив на поріг Університету «Україна», очікував того ж самого, що було нещодавно у школі. Але, на щастя, я помилився, приємно помилився! Як добре знаходитися в тому місці, де до тебе ставляться як до людини, де твоя душа може рости та квітнути. Із того часу я розумію – шанс у цього світу є.

    Я до сих пір згадую свій перший день в Університеті, думаю про тих, хто навчається тут уже давно. Дивився на першокурсників, на їхні усмішки. Я бачив – вони дуже щасливі! Що може бути краще, ніж приходити в те місце, де тобі добре, де тебе чекають. Де ти зустрів своїх кращих друзів, а може й кохання... Але в той же час університет – це не «гурток за інтересами». Це вищий навчальний заклад зі своїми вимогами, лабораторними та сесіями. Університет «Україна» − це місце, де створюють особистість людини і вчать її. У моєму ж випадку тут вчать мене ще й жити. Окрім першого дня, я згадую і другий, і третій, і інші дні. Інститут викликав у мене багато позитивних емоцій у перші півроку навчання.

    Я часто вночі лежу і думаю, а що було б, якби я не дізнався про Університет «Україна»? Як би тоді склалося моє життя? У Китаї є дуже хороша давня мудрість, вона говорить: «Кожен із нас пов'язаний червоною ниткою з людиною і місцем, із якими тобі судилося зустрітися...». Тому, мабуть, зустріч була неминучою і сповненою радості! Багато хто з нас почувався нещасливим по дорозі сюди. Можливо, щоб пізнати щастя, потрібно було терпіти і плисти за течією життя?..

    Я вже знайшов кількох друзів зі старших курсів. Ті хлопці вже пізнали весь смак студентського життя в універі і знають, що у мене попереду. Один із них із захватом розповідав про нескінченні заходи і поїздки, другому ж до душі припала практика в дуже відомій юридичній компанії, а третій відзначив європейський підхід до вищої освіти. Що виділю я, дізнаємося через кілька років навчання. А поки розпочну свою студентську «одісею» з тих же самих подорожей…

    Для мене, як і для багатьох інших, це місце має більше значення, ніж просто інститут і вище, ніж просто звичайна сходинка до майбутнього. Що ж в університеті такого особливого? Що його робить таким, яким він є для багатьох? Магія і чудеса? Європейський і міжнародний освітній досвід? Людське ставлення до людей? А може, розуміння, любов і рівне ставлення до кожної людини? Напевно, все відразу!

    Я, як і багато інших, дуже радію, що став часткою цієї великої родини − Університет «Україна». І хочу поділитися своїм щастям із іншими. Я теж хочу допомагати іншим людям, як колись допомогли мені. Що може бути приємніше, ніж приносити в цей світ добро і щастя? Я переконаний – якщо кожна людина зробить так само, то світ стане кращим.

    Можливо, наша мета − освітити цей темний світ... У будь-якому випадку, я на вірному шляху, поряд зі своїми однодумцями з Університету «Україна».

     

    Жейда Ілля,

    студент 1 курсу Горлівського регіонального інституту

    Університету «Україна»,

    спеціальність «Комп'ютерні системи та мережі»,

    Донецька обл.


    "Юноше, обдумывающему житье…"

    або Чому варто навчатися в Університеті "Україна"

     

    Останнім часом зранку постійно натикаюся на зграйки вбраних у костюми, акуратно підстрижених юнаків, скромно одягнених дівчаток із зібраним у коси чи «хвостики» волоссям, які, тихо перепитуючи одне одного, чи не забув хто паспорта, ручку, чи не переплутав, із якого предмета нині складаються тестові випробування – історії України чи іноземної мови, − чимчикують долати останній бар’єр на шляху до вищої освіти.

    Їхнє хвилювання можна зрозуміти: щороку змінюються навчальні програми з деяких предметів, умови складання випускних іспитів чи написання підсумкових контрольних робіт у школі, умови ЗНО, правила прийому до вищих навчальних закладів України. Чомусь останнім часом саме середня загальноосвітня школа в Україні стала найпотужнішим майданчиком для експериментів та непродуманих реформ. Стреси та хвилювання через нестабільність випускного/вступного процесу постійно переживають учителі, учні та їхні батьки. Хоча звідусіль державні чиновники та політики твердять нам про те, що з усіх сил дбають про здоров’я та добробут нації.

    Пригадую, які переживання ятрили душу доньок, що обирали майбутню професію, скільки недоспаних ночей пережили вони, складаючи іспити у школі, на підготовчих курсах, а потім ще й тримаючи вступні випробування до кількох обраних ВНЗ, КПІ та Києво-Могилянської академії зокрема.

    Спостерігаючи нині ще крихкі та худенькі юнацькі плечі, яким ще так багато треба здолати у житті, хочеться застерегти нинішніх випускників шкіл від помилок, поділитися певним досвідом, аби полегшити момент вибору та зменшити долю хвилювання.

    Оскільки вже багато років працюю в Університеті «Україна», то хочу висловити кілька аргументів на користь навчання саме в цьому вищому навчальному закладі, в якому можна здобути фах за 45 спеціальностями.

    По-перше, у нашому ВНЗ можна не набути, а позбутися будь-яких комплексів. У нас навчається дуже багато неповносправної молоді. І коли бачиш, як студенти із вадами слуху опановують англійську мову, студенти із наслідками захворювання на ДЦП, частковим паралічем ніг чи рук здобувають спортивні розряди із плавання, студенти із вадами зору самостійно з різних куточків Києва добираються до навчальних аудиторій, а студенти-візочники, які не завжди можуть відвідувати аудиторні заняття, віртуозно опановують інформаційно-комунікаційні технології й почуваються у різних програмах та інтернет-просторі як риба у воді, − усвідомлюєш, як багато уділив господь Бог тобі, повносправному. І розумієш, що треба цінувати радість життя, працювати, розвиватися, а не культивувати песимізм і комплекси.

    Останнє моє найсильніше враження – це «кришталева жінка» Лариса, студентка філії Університету «Україна» у Луцьку. Повненька жіночка маленького зросту, що пересувається на дрібненькому велосипеді для трирічної дитини. У бесіді з нею я боялася сказати якусь недоречність, остерігалася зробити некоректний фотознімок. Виявилося, що Лариса має дві вищі освіти, має двадцятирічний досвід подружнього життя, опікується батьками-пенсіонерами, проводить психологічні бізнес-тренінги для людей із інвалідністю, «обмотала» півсвіту, бо має снагу до подорожей. На подарованих нею фотознімках я побачила, що своїм маленьким зростом вона свідомо увиразнює висоту Ейфелевої башти у Парижі, а повненькими коротенькими ніжками – зручні розкішні барокові дивани у Маріїнському палаці. Видно, що людина не комплексує, а живе повноцінним життям.

    З іншого боку, наш університет дає шанс досягти успіху в житті тим, хто має нетипову життєву ситуацію. І таких історій у нас багато. Нещодавно, наприклад, навідалася на кафедру: за столом завідувача сидить трирічний жвавий «кіндер-сюрприз», а навколо нього бігають методист і лаборант кафедри. «Чий?», − питаю. «Його мама, Інна, прийшла складати іспити. А ми її сина патруємо, можливо, колись теж буде нашим студентом». Інна – самотня мама, має індивідуальний графік навчання. Обдарована дівчина опинилася у складній життєвій ситуації. Саме в нашому університеті з розумінням поставилися до цього і підтримали Інну в бажанні опанувати творчу професію журналіста, здобути вищу освіту.

     

    Відповісти на запитання «Чому варто навчатися в Університеті «Україна» та допомогти нинішнім абітурієнтам здійснити свій вибір у житті я попросила й студентів нашого університету.

    Оля Столюк: У цьому університеті немає випадкових людей. Кожен студент і викладач мають певну місію в житті іншого студента чи викладача. А через те, що діти звичайні навчаються в одній групі з дітьми особливими, стає зрозумілим, що для цього університету не існує обмежень чи табу. Тому неофіційним лозунгом в університеті є: «ВСЕ, ЩО НАС НЕ ВБИВАЄ, − РОБИТЬ НАС СИЛЬНІШИМИ!!!»

    Цей університет для багатьох із нас став своєрідним лакмусовим папірцем, що виявляє: хто ти є насправді і на що ти здатний.

    Тут працюють і навчаються талановиті люди, тому типовою у нашому ВНЗ є ситуація, коли на заняттях із окремих дисциплін студенти та викладачі займаються взаємовдосконаленням своїх талантів: хтось добре опанував інформаційно-комунікативні технології, хтось є майстром фотосправи, хтось пише оригінальні вірші, хтось може розповісти майже все про творчість Володимира Висоцького, хтось досконало знає історію найпотаємніших закапелків Києва, а хтось так майстерно виконує класичні романси на вірші Тютчева чи Фета…

    Процес взаємозбагачення є провідною ознакою спілкування викладачів та студентів у нашому «Універі»!

      

     

    Ольга Каленська: Без зайвих слів констатую, наш Університет – особливий. Я навчаюся в Інституті філології та масових комунікацій за спеціальністю «Видавнича справа та редагування» і точно можу сказати, що такого колективу викладачів, як тут, − годі й шукати! Навчають нас справжні професіонали, які досконало знають свою справу. Пропрацювавши у сфері видавничої діяльності чи журналістики не один десяток років, вони із задоволенням діляться своїм досвідом із нами.

    Ні для кого не є секретом, що наш виш – спеціалізований, у нас навчається багато студентів із особливими потребами, кожен із яких потребує індивідуального підходу. Саме цей чинник є вирішальним у побудові моделі стосунків між студентом і викладачем. Головне гасло, яким керуються наші наставники, – «бути терпимим». Вони завжди йдуть назустріч, завжди допомагають, підказують, направляють. Жодного разу у відповідь на своє запитання я не почула: «Зачекайте» або «Обговоримо це пізніше».

    У дорослому житті завжди складно, кожен занурений у свої проблеми, справи, але ж іноді так важливо порадитися з досвідченою людиною, відчути її підтримку… Тут ми це знаходимо.

    Не дивлячись на те, що Університету «Україна» лише 12 років, – він не гірший за інші, навіть багато в чому кращий. У нас є свої традиції, свої свята, наприклад День здоров’я, що влаштовується двічі на рік, фестиваль «Сяйво надій», де може виступити будь-яка талановита дитина з особливими потребами, ми проводимо безкоштовні вечірки в нічних клубах та багато чого іншого.

    Звичайно, бувають і прикрі моменти, але де ж їх немає. Головне, що саме в цьому Університеті до кожного студента знаходять підхід, кожному окремо приділяють увагу.

    У своєму навчальному закладі я почуваюся впевнено, адже тут до мене ставляться як до особистості, що має свої специфічні та індивідуальні особливості, а цьому, повірте, й ціни не скласти.

    Маріанна Пещанська: Вибір університету – це ще один важливий крок у нашому житті після вибору майбутньої професії. Звертаєш увагу на все: аудиторії, наукові досягнення викладачів, розваги, їдальню… Критеріїв безліч, і у кожного вони свої, особливі. І спробуй кожному університету «підлаштуватися» під усі бажані вимоги.

    У Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна» навчатися цікаво, тому що всі студенти не тільки разом навчаються, а й разом проводять своє дозвілля на різноманітних заходах (пікніках, вечірках, походах). Це сприяє формуванню так званого командного духу, загартовуванню особистості, знайомству з новими людьми та дає змогу знайти друзів-побратимів. Як кажуть, студентські роки найвеселіші та пам’ятаються все життя. А по життю варто крокувати не одному, а обов’язково з підтримкою однодумців.

    Викладачі, більшість із яких доктори та кандидати наук, роблять усе можливе, щоб організувати навчальний процес якнайдоцільніше. Лекції, семінари із застосуванням мультимедійних технологій, – все це має місце в нашому університеті. Гарно організовано структуру інститутів та кафедр. На цьому аспекті я хотіла б зупинитися докладніше.

    На прикладі Інституту філології та масових комунікацій, у якому я навчаюся, хочу розповісти про доречність його організації. Не буду говорити «замудреними» словами, розповім на прикладі мандрівки ТЕКСТУ по кафедрах нашого Інституту.

    Отже, розпочнемо. Кафедра журналістики, кафедра творча, добирає та готує ТЕКСТИ різних жанрів про все-все-все, що цікавить суспільство. Всі ми люди, а отже, всі можемо помилятися, робити в статтях, есе чи рецензіях певні «ляпи». Тому, щоб уникнути помилок та гідно прозвучати в засобах масової інформації, створений нами ТЕКСТ мандрує на кафедру видавничої справи та редагування. Тут він проходить коректуру, літературне редагування у відповідності до норм української мови. І вже у зредагованому варіанті ТЕКСТ поспішає на кафедру української мови та літератури, де його прикрашають епітетами, порівняннями, метафорами, суто українськими словечками, різноманітними тематичними добірками з афоризмів, крилатих виразів та цікавих висловлювань видатних людей. Після цього ТЕКСТ потрапляє на кафедру документознавства та інформаційної діяльності. Відповідно до стандартів певної галузі діяльності ТЕКСТ структурують, уніфікують та документують. У наш час нерідко доводиться мати справу з іноземними ТЕКСТАМИ. І для нас це також не проблема! Адже у нас в Інституті є кафедра теорії та практики перекладу, де нам допоможуть перекласти текст рідною мовою чи навпаки: англійською, іспанською, німецькою, французькою тощо. Після цієї кафедри готовий та оброблений ТЕКСТ вирушає на свою останню зупинку – кафедру поліграфічних технологій у пакованні. Тут ТЕКСТ друкується та й починає самостійне життя у світі.

    Ось таку мандрівку робить простий, на перший погляд, ТЕКСТ. Читати про цю подорож цікаво, але брати участь у цьому процесі ще цікавіше. Навчитися творити текст, у якому пульсує неповторна думка, якому надано оригінальної форми, від змісту якого хвилюються люди, − це чудо творчості не можна порівняти ні з чим!

     

    Анастасія Басько: Вступати до нашого університету варто тому, що тут є:

    - психологічна допомога у виборі індивідуальної професійної траєкторії;

    - індивідуальний підхід та фахове ставлення до кожного студента;

    - безхабарне навчання;

    - унікальні спеціальності, яких потребує сучасний ринок праці;

    - висококваліфікований науково-педагогічний склад із великим досвідом практичної, навчальної та наукової роботи;

    - можливість поєднання науково-дослідної роботи з навчальним процесом;

    - військова підготовка студентів-бакалаврів денної форми навчання із присвоєнням звання офіцера запасу.

     

     

     

     

     

     

    Денис Камінський: Чому варто вступати до нашого університету? Цікаве питання…

    Після закінчення школи всіма нами керує бажання знайти себе. Але неодмінно гризуть сумніви. Яких людей хочу зустріти? Обираючи у відповідності до своїх здібностей технічний або ж гуманітарний напрям, − чи вірний шлях я знайшов? Ким хочу бачити себе по завершенню навчання в університеті? Чи стане наснаги для досягнення мети?..

    Такі питання допікали й мене, а якщо бути відвертим, то деякі не дають спокою й донині. В Університеті «Україна» опинився майже випадково, але пізніше виявилося, що це «майже» зіграло вирішальну роль. Потрапивши в «Україну», зрозумів, що опинився на своєму місці. Напевно, кожен переживав щось подібне у своєму житті. Вже зараз розумію, що ніколи не проміняв би той досвід, який отримав у цьому університеті. Час, проведений тут, є безцінним життєвим уроком, і це стосується як гарного, так і поганого. Мав за честь навчатися у таких людей, як Віталій Карпенко та Олександр Глушко.

    Так склалося, що саме тут зустрів особливу людину, дівчину, яка певною мірою змінила моє життя. І, якщо дотримуватися приказки про те, що нічого не трапляється випадково, – то я саме там, де мав би бути. Саме це й відповів би, якби спитали: «Чому варто вступати до нашого університету?» Це був мій вибір, і я радий, що зробив його.

     

     

     

    Олексій Гайдук: На поставлене запитання я б відповів і як колишній школяр, що має визначитися із вибором ВНЗ, і як студент, майбутній видавець-редактор чи журналіст.

    Шановні абітурієнти та батьки! Кожного року родини, у яких є випускники, задають собі однакове запитання: куди подати документи на подальше навчання у ВНЗ? І це дійсно стало складною проблемою. За даними Міністерства освіти, науки, молоді та спорту в Україні нараховують 900 вищих навчальних закладів. І, звісно, в кожному університеті є спектр престижних спеціальностей, фаховий професорсько-викладацький склад, бібліотека, їдальня, гуртожиток тощо, − тобто, стадартний набір освітянських послуг. За таких абстрактних умов дітям та дорослим потрібні переконливі орієнтири.

     

     

     

     

    Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» пропонує 10 «фішок» для майбутнього студента, а саме:

    1. Державний диплом ВНЗ IV рівня акредитації.
    2. Проходження активної практики за спеціальністю вже з 2-го курсу.
    3. Співвідношення ціна – якість зі 100% гарантією.
    4. Підтримка з боку викладачів будь-якої творчої ініціативи кожного студента.
    5. Повна відсутність хабарництва.
    6. Скаутський рух, у якому може брати участь кожен студент.
    7. Можливість поєднувати працю і навчання.
    8. Організація активного виховного процесу протягом усього періоду навчання.
    9. Безкоштовне навчання для людей із вадами здоров’я.
    10. Участь у різноманітних проектах університету для створення власного професійного портфоліо.

    Недарма гаслом університету «Україна» є «Non multased multum», що перекладається як «Не багато за кількістю, зате багато за змістом».

    Молодь обирає Університет «Україна», тож оберіть його і ви 

    Успіхів!

     

    Ніна Головченко


    Чому саме Університет "Україна"?

     

    Я дуже ретельно ставлюся до навчання та до інформації, яку мені подають викладачі. Це, мабуть, ще зі школи залишилося. У школі я завжди намагалася бути на крок попереду від інших, іноді на два. Не знаю, чому у мене таке прагнення розвиватися, рухатися вперед, мабуть, у мені закладено риси лідера, тому я хочу домінувати.

    Із вибором професії я також не спішила. Розглядала багато варіантів. Чому багато? Тому що вибирати професію почала ще в пубертатному віці, а цей період для підлітка не дуже простий: кожного дня з’являються нові інтереси, нові вподобання та й світ сприймається по-іншому. Бачила себе в авіації, в юриспруденції, в педагогіці, в медицині, та доля завела в журналістику. Почалося все із простих творів, потім переросло e статті, які я писала на замовлення редакції мого району. Це мене проковтнуло повністю.

    Останні два роки я готувала себе до професії журналіста. Багато думала, радилася з батьками. Думки щодо цього були різні: хтось підтримував, хтось засуджував. Навіть, був такий момент, коли я кардинально змінила свої плани щодо журналістики і близько півроку взагалі нічого не писала. Але від долі не втечеш.

    З такою ретельністю я вибирала ВНЗ із факультетом журналістики. Розглядала переважно київські ВНЗ. Було бажання вступити в Національний університет ім. Тараса Шевченка, але там зависока ціна за навчання. Сама я з села, тому дуже добре знаю, скільки треба докласти зусиль, аби мати гроші. Тому я вирішила скоригувати своє бажання, щоб мої батьки не «лізли зі шкіри», аби заплатити за навчання.

    Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» мені порадила його випускниця. Більше дізнавшись про нього, я вирішила вступити саме сюди. По-перше, викладання проходить тільки українською мовою. Це для мене дуже важливо, бо я – патріотка. По-друге, викладацький склад на кафедрі журналістики – чудовий. По-третє, доступні ціни за навчання та система гнучких знижок, окремими з них я вже скористалася. По-четверте, відсутність корупції при вступі. Це для мене головні критерії для оцінки ВНЗ.

    Моє навчання в цьому закладі тільки починається, але є вже перші враження. Університет – новий, великий, компактний. Сподобалось те, що діє пропускна система. Тобто ніхто сторонній у приміщення не зайде і не завадить навчальному процесу. Уже з перших лекцій я переконалася, що тут викладають професіонали своєї справи. Отже, я сподіваюся, що отримаю достатньо корисних знань, аби опанувати свій фах.

    Сподобалось те, що університет надає вищу освіту студентам із особливими вадами. Мені приємно, що такі діти можуть повноцінно навчатися разом із іншими.

    Університет «Україна» спрямований розвивати студентів ще й творчо. За час навчання я уже побувала на одному з таких дійств – це ХІ Всеукраїнський студентський фестиваль творчості «Сяйво надій». Вразило те, що у фестивалі взяли участь студенти з особливими потребами.

    Що ж, моє навчання в Університеті «Україна» тільки розпочалося. Я сподіваюся, що цей університет дасть мені добру путівку в життя. Думаю, я не пошкодую, що обрала саме Університет «Україна».

     

    Олена Мачульська,

    студентка 1 курсу, спеціальність «Журналістика»

    24 вересня 2013 року 


    Механізм запущено!

      

    Усі великі відкриття починаються з маленького та невпевненого кроку, який ми робимо назустріч своїй мрії, не дивлячись на перепони. На початку липня в один із сумних, залитих дощем днів я несла подавати документи в новий, невідомий мені світ Університету «Україна». Цей вибір був остаточний і шляху назад уже не було, і ці думки пригнічували і без того сумний настрій. Зізнаюсь, що мріяла я про інше, але суворі реалії життя змусили опуститися на землю та скерувати свою долю власноруч. Скерувала я її в Університет «Україна». «Що ж, звучить непогано», − подумала я напередодні, прочитавши та вивчивши про цей ВНЗ все від «А» до «Я».

    Отже, 1 вересня 2013 року виповнився рік, як я переступила поріг Університету «Україна» як його студентка. Мене − першокурсницю − переповнювали страх та бажання до нового – студентського – життя. Перші дні закарбувалися у моїй пам’яті як дуже насичені цікавими знайомствами зі студентами та викладачами, спілкуванням і пізнаванням маленької планети, на якій мені судилося чотири роки жити, планети під назвою Університет «Україна».

    Дні йшли з неймовірою швидкістю, і одного разу на парах з української мови нам запропонували взяти участь у конкурсі. Із необхідного для участі − актуальний та якісний текст, це завдання по суті обраної нами професії журналіста не було складним, але насправді не все так просто, як здавалося на перший погляд.

    Темою мого тексту була проблема сучасної української мови у суспільстві. Декілька разів я його переробляла, вдосконалювала, відточувала кожне слово, щоб воно було стовідсотково влучним і доречним, адже мова йде про мову. Нещодавно було підписано закон про другу державну мову, і ця тема була як ніколи актуальною та болючою одночасно.

    Пройшовши складний шлях від мук творчості до очікування результатів, я тримаю в руках невеличку синю книжечку, і десь всередині неї є моє прізвище та мій текст. Мій текст прочитаюсь інші люди: хтось його схвалить, киваючи головою, а хтось, навпаки, розкритикує і перегорне сторінку, так і не дочитавши. Потрібно звикати! Але, якщо текст надруковано, – отже, не все так погано! Отже, не дарма всі ті безсонні ночі, творчі конкурси та мрія, якою я жила багато років поспіль.

    Університет «Україна» став для мене стартом, він навчив мене та вказав вірний шлях; у його стінах я маю змогу виявити себе, я спілкуюсь із людьми, які близькі мені по духу, та разом із ними займаюсь цікавими та корисними справами. Я випробувала себе як волонтер на благодійних заходах, і вже на першому курсі зробила крок назустріч своїй мрії – журналістиці: після участі в конкурсі мене запросили до студентського Медіа-центру університету.

    Навчання в Університеті «Україна» − це маленьке, але дуже насичене життя; тут ми навчаємось не лише своїй професії, але й отримуємо цінний життєвий досвід, ми активно проводимо час разом, а яскравим відпочинком для всіх тут опікується студентське самоврядування.

     

    Халаєвська Вікторія,

    журналіст студентського Медіа- центру Університету «Україна»


    Наперекір темряві (Університет «Україна» у моїй долі)

    (наслідування епістолярного жанру)

     

    Привіт! Будьмо знайомі! Я – Віталій Пономаренко, студент-магістрант Університету «Україна». Дуже радий з вами познайомитися.

    Якщо ви були у нашому університеті десь у першу половину дня, коли я на заняттях, ви не могли мене не запримітити. Не тому, що я чимось виділяюся, ні, я – такий же хлопець, як і всі. Здалеку мене не відрізниш від моїх однокурсників. Особливий мій статус: я – людина з особливими потребами, простіше кажучи, інвалід по зору. І це моя повсякденна реальність. Я зараз це кажу, і мені стає страшно. А вам не страшно? Тоді поекспериментуйте: зав’яжіть собі очі і пройдіться по кімнаті. Ну, як? Із перших же кроків тобі здається, що весь світ цілиться тобі просто в голову, а навкруги темрява… Темрява…

    Зір я втратив іще в дитинстві, і зовсім випадково, внаслідок нещасного випадку. Вітчизняна медицина якось не спішила мене рятувати, а коли я все-таки потрапив до хороших лікарів, було вже пізно. І як же добре я це все пам’ятаю! З того часу моє життя змінилося. Втрата зору багато що перекроїла у моєму житті, багато від дечого довелося відмовитися, але – навіть моя «катастрофа» не примусила мене відректися від жаги до знань. Учитися я любив завжди! Дивно? А що б ви хотіли на моєму місці? Усі ці роки мені хотілося, щоб, закінчивши середню школу, я зміг прокласти правильний шлях у житті.

    Але почну спочатку. Перші навички життя інваліда я здобув удома: все зачіпалося, переверталося, падало на мене, ніби намагаючись «навчити», що життя – це не солодка цукерка. Але я вистояв. Хоча було по-всякому… Не треба згадувати. Далі пам’ятаю себе вже у школі-інтернаті імені Якова Батюка. Теж було по-всякому. Система Брайля – дуже складна: вона має шістдесят три комбінації по вісімнадцять рядків на одній дошці. Я писав на уроці, дома перечитував, а тоді у школі відповідав. Що ж, таких, як я (з вадами зору) в Україні багато, чимало і в Києві. Нашим осередком стала бібліотека імені Миколи Островського, де з’явився комп’ютерний клас для таких, як я. Що ще розповісти? Як я перед вступом до університету цілий тиждень читав Біблію шрифтом Брайля?.. Як моє серце завмирало, чи мене приймуть?

    А все було так: здобувши неповну середню освіту, я пішов навчатися у вечірню школу №97, де українську мову викладала добра і мила Світланка Проніна, випускниця Університету «Україна». Вона прищепила мені любов до рідного слова, а заразом запросила навчатися до університету, який у її розповідях поставав справжнім храмом науки. Тепер я уже на п’ятому курсі, дуже вдячний своїм викладачам.

    Я не знаю, про що там мріють мої ровесники, − можливо, про нову машину чи відпочинок на Канарах, зате добре знаю, про що марю я. Я мрію про той день, коли уперше стану перед своїм класом (а, можливо, і перед студентською аудиторією, якщо мені пощастить) і прочитаю першу свою лекцію про рідну мову. Я вкладу в неї всю силу своєї душі, все своє натхнення і красномовство.

    Мої побажання? Ну, я б хотів, щоб усі люди, котрі оточують нас, незрячих, ставилися до нас поблажливіше. Пам’ятаю, як я йшов із тростинкою від метро до університету і, зрозуміло, не бачив, що під ногами розташувався справжній самодіяльний базар. Ну, й зачепив ненароком тростиною кульок із сиром (звісно, ненавмисне!) Що тут почалося! Таких лайок і прокльонів я не чув за все своє життя! Що ще згадати? Високу приступку в міській електричці. Не потрапляю на неї ногою і ковзаю униз… Або: іду зі своєю дорогою бабусею і товаришем до університету, а навколо лід. Падаємо усі втрьох і не можемо піднятися, така слизота! Хоч би одна дружня рука простягнулася до нас!..

    Університет я згадуватиму завжди із вдячністю: тут я почував себе, наче у рідному домі. За ці роки вивчив кожен східець на його ґанку, кожен поверх і кожну аудиторію. Це – чи не найкращі роки мого життя, слід сказати, що під час навчання було багато цікавого, я відчув свої сили й упевненість у майбутньому. Хочу подякувати моїй дорогій бабусі, яка всі ці роки підтримувала мене. Цього року я загітував трьох моїх друзів на навчання в університеті. Вони – незрячі. Хочу, щоб і їм, як і мені, університет став другим домом, храмом науки.

    Що насамкінець? Плани і мрії? Мрію захистити кандидатську дисертацію про наукову спадщину Івана Огієнка, про історичні корені української мови, її сучасне і майбутнє. І вірю, що це мені вдасться.

    Теплий вогник університету надихає мене.

     

    Ваш Віталій Пономаренко 


    Роздуми майбутньої випускниці

     

    Скоро, дуже скоро, я захищатиму диплом. І на цьому моє навчання в Університеті «Україна» закінчиться. Чи шкодую я, що віддала шість років свого життя цьому навчальному закладу? Ні. І на це є кілька причин.

    Причина перша – світоглядна. Під час навчання в Університеті «Україна» я прочитала багато книг, які сформували мою думку щодо таких категорій, як життя, добро, зло, місце людини у світі і т. д. Я вже не блукаю манівцями, що розставлені по всьому життєвому простору, зокрема – телепростору. Книги, прочитані в Університеті, сформували мій світогляд остаточно.

    Друга причина – місце людини у житті. До початку навчання я фактично не задумувалася, чому присвятити своє життя. Я хотіла робити і те, й інше, і третє… Зараз же я знаю, чого хочу від життя. З Університету «Україна» виходить людина, яка хоче присвятити себе журналістиці та літературі. І бажає відкрити очі людям на багато проблем, зокрема – тих, що стосуються людей із інвалідністю. Я сама належу до категорії «людей із особливими потребами» і знаю, наскільки важко таким людям дається кожна перемога, кожна підкорена вершина Життя.

    Сподіваюся, що саме література та журналістика (а саме цей фах я опанувала в університеті), допоможуть мені донести до звичайних співгромадян просту і водночас важливу істину – обмеження фізичні не означають обмеження духовні.

    Третя причина – комунікаційна. За 6 років навчання я познайомилася з дуже багатьма різними людьми, пережила стільки різнопланових моментів – як позитивних, так і негативних. А також опанувала комп’ютер, що значно розширює горизонти мого життя. Ці 6 років були більш насичені, аніж 10 років перед вступом в Університет.

    Скоро я захищатиму диплом. А там – і випуск. І я попрощаюся зі студентським життя. Та я знаю точно – період навчання в Університеті «Україна» – найяскравіший у моєму житті.

     

    Світлана Патра


    Путівка в життя

     

    Сьогодні моїй alma mater – 14 років. Мені дуже і дуже приємно в цю мить усвідомлювати, що мені зараз 26 років і з них 10 я іду по життю з Університетом «Україна». Точніше, спочатку вчив і виховував мене дружний, мудрий та великий педагогічний колектив, а зараз я в ньому працюю.

    Із завмиранням серця я згадую 2002 рік, той день, коли разом із батьками я відвідав День відкритих дверей. Університет «Україна» і викладачі відчинили двері свого доброго теплого серця для мене. Цього дня я дізнався про Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» та познайомився з ним.

    Рішення про обрання моєї вищої школи прийшло само собою, і воно на сімейній нараді довго не обговорювалося та після прийняття не оспорювалося нами.

    Потім були підготовчі курси. Із радістю згадую, як отримував 1 вересня 2003 року свій перший серйозний документ в університеті – студентський квиток, потім залікову книжку. Як я хвилювався, ступаючи на Terra incognita (невідому землю), не знаючи, що на мене чекає далі. А чекали мене справжні педагоги з великої літери, вчені – юристи. Я вдячний долі за те, що протягом навчання, а потім роботи в університеті познайомився із Н.В. Сухицькою, О.Г. Мурашиним, В.В. Галуньком, В.І. Лебеденком, В.П. Сердюком та ін.

    У 2006 році я отримав свою першу серйозну нагороду – стипендію президента Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», наручний годинник – подарунок президента Університету «Україна» П.М. Таланчука за відмінне навчання, наукову діяльність та участь у загальноуніверситетських заходах.

    Приємно згадати написання та захист магістерської роботи. А вручення диплома магістра права з відзнакою у 2009 році – найщасливіша мить у моєму житті. Відразу після захисту диплома я вирішив стати викладачем і займатися наукою.

    Оглядаючись назад, дуже приємно усвідомити, що нашому Університету «Україна» – 14 років, а я в ньому працюю четвертий рік асистентом кафедри цивільного, господарського та кримінального права.

    Радісно дивитися нашим студентам у очі. Очі студентів жадібні до знань, і вони палають бажанням пізнати нове. Я завжди намагаюсь допомогти студенту в написанні перших тез на наукову конференцію. Адже і я колись робив перші кроки у науку, спираючись на турботливу руку наукового керівника.

    Сьогодні я – викладач, навчаюсь уже в аспірантурі, завершую дисертацію під турботливим керівництвом кандидата юридичних наук, доцента Олени Іванівни Логвиненко. Сподіваюся, що і в подальшому моя доля буде пов’язана з нашим (моїм) університетом.

     

    Станіслав Долгий,

    магістр права, асистент кафедри

    цивільного, господарського та кримінального права

    Інституту права та суспільних відносин Університету «Україна»

    Газета «Університет «Україна» №9-10, 2012


    Я ОБИРАЮ – “УКРАЇНУ” (№123 18.11.10)

     

    Лариса Гаврилюк: 

    – Я працюю першим заступником начальника управління праці і соціального захисту населення райдержадміністрації. Посада відповідальна, яка вимагає багато знань, уміння спілкування з людьми. Необхідні знання я отримала, навчаючись в Університеті «Україна» в рідному місті. У 2008 році закінчила ВНЗ із магістерським дипломом за спеціальністю «Менеджмент організацій».

     

    Олена Шляхова:

    – У нинішньому році я закінчила Університет «Україна», отримала диплом магістра за спеціальністю «Оподаткування». Працюю головним бухгалтером мережі аптек «24 години». Роки навчання позаду. Але я з великою вдячністю згадую свій університет, декана Шлєпньова A. A., викладачів Лінника C. B., Козаченко Л. М. і багатьох інших. Слова глибокої щирої вдячності хочу висловити керівнику інформаційного центру університету Вінницькій Л. В. І коли моя донька Інна цього року закінчила 9 класів Баштанської ЗОШ №1, у нас, батьків, жодного сумніву, жодних вагань не було відносно її вступу до Університету «Україна». Зараз Інна навчається на першому курсі за спеціальністю «Фінанси і кредит». Я переконана – вибір правильний.

     

    Юлія Новікова:

    – Мати вищу освіту у наш час просто необхідно. І не тільки тому, що це треба для майбутньої кар'єри, хоча це теж важливо, а насамперед, для духовного росту, самовдосконалення. Я в цьому переконалася на власному досвіді. Службу в органах внутрішніх справ я розпочинала рядовою, а після закінчення Університету «Україна» отримала не тільки вищу освіту, але й офіцерське звання – лейтенант міліції. Особисто мені знання, набуті в університеті, дуже допомагають у практичній діяльності. Я вважаю, що незалежно від того, де ти працюєш, яку посаду обіймаєш, відповідний рівень освіченості, культури повинен бути присутнім скрізь і всюди.

     

    Оксана Царан:

    – Закінчуючи 9 клас Баштанської ЗОШ №2, за порадою рідних я вступила цього року на 1 курс Університету «Україна» на спеціальність «Фінанси і кредит». Звичайно, були сумніви, бо доводилося чути різні «тлумачення» відносно діяльності «України». Але, коли я вперше поїхала на установчу сесію до Миколаївського міжрегіонального інституту Університету «Україна» і на власні очі побачила, що тут сотні студентів-першокурсників зібралися з усіх районів та областей, то зрозуміла, що – це той заклад, якому можна довіряти і в якому можна впевнено навчатись. А «Посвята у студенти» запам'яталася на все життя. Навчатись у університеті мені дуже подобається. Нам викладають професори, кандидати наук. За час навчання мені найбільше сподобався предмет «Соціологія», який веде кандидат педагогічних наук Шевчук О. С. Коли її слухаєш, то виникає таке відчуття, ніби ти дивишся фільм і шкода, що час спливає дуже швидко. я дуже рада, що навчаюся саме в Університеті «Україна». Бажаю кожному навчатися саме тут.

     

    Валерій Дьомін:

    – Я обрав професію юриста. Чому? Тому що найважливіша місія юриста – забезпечувати верховенство закону, стояти на захисті прав і свобод людини, сприяти прийняттю досконалих законів. Я зараз навчаюся в 10 класі Баштанської ЗОШ №2 і паралельно – на першому курсі в Університеті «Україна» на юридичному факультеті. Я дуже завдячую своєму професійному вибору вчителю історії і права Рясик Л. O., яка зуміла прищепити мені любов і повагу до правознавства.

     

    Ганна Чертова:

    – Університет «Україна» – єдиний внз Миколаївщини, який надає можливість навчатися професії журналіста випускникам 9-х класів. Навчаючись у Баштанській ЗОШ №2, я твердо вирішила, що журналістика – це моє покликання, це моя майбутня професія. Адже в університеті студентів навчають такі відомі, визнані у країні особистості, як A. B. Топчій, В. Ю. Пучков, H. A. Бабенко, І. Є. Петков, I. A. Максименко та інші. Світ сьогодні – це безперервний потік інформації. Вміти орієнтуватися в цьому бурхливому океані – місія журналіста.

     

    Олександр Ричков:

    – Я працюю на ЗАТ «Баштанський сирзавод», обіймаю посаду старшого механіка по обслуговуванню обладнання. На нашому підприємстві активно впроваджуються найсучасніші технології з використанням електронної апаратури. Я зрозумів, що для якісного обслуговування обладнання такого рівня просто необхідно підвищувати свій професійний рівень, це – потреба часу. Я вирішив вступити до вищого навчального закладу. І мій вибір був однозначним – це Університет «Україна». Адже в наш непростий час поєднувати навчання і роботу не так-то просто. «Україна» – в цьому питанні варіант ідеальний. Заняття проходять у вільний від роботи час (до речі, на високому професійному рівні), матеріал засвоюється легко і в повному обсязі. Зараз я є студентом 2 курсу спеціальності «Комп’ютерна інженерія». Але знання, які я отримав в університеті, вже сьогодні з успіхом застосовую на практиці.  


    Я не помилився з вибором, не помились і ти!

     

    Ось і промайнув перший семестр. Позаду вже перші пари, знайомство зі студентським життям та навіть перша сесія. Неймовірно, як швидко плине час. Наче зовсім недавно ми сиділи на першій лекції і з цікавістю, а можливо, трохи й з острахом дивились у майбутнє. А зараз упевнено крокуємо, а точніше біжимо, запізнюючись на пари, коридорами нашого університету. Хоч пройшло часу й небагато, але впевнено можу сказати, що з вибором я не помилився, і зараз розповім, чому.

    У більшості людей склалися стереотипи про приватні вищі навчальні заклади: що навчання в них неякісне, викладачі корумповані, а після закінчення ваш диплом не буде авторитетним для будь-якого роботодавця. Навіть мої друзі переконували мене вступати в державні виші, але я все ж таки вирішив подати документи у Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна».

    Я не можу відповідати за інші приватні ВНЗ, але в Університеті «Україна» викладачі, знову ж таки, я не можу сказати про всіх, але ті, кого я знаю, дуже освічені, уміють подати матеріал та не беруть навіть цукерок на день народження. А щодо диплому, то я знаю точно, що багато студентів успішно влаштувалися і працюють, маючи диплом Університету «Україна».

    Я назву тільки декілька недоліків: відсутність бюджетного навчання та те, що університет поки не добудований, і з цим пов’язано деякі незручності: відсутність спортивного комплексу, актової зали та іноді буває таке, що не вистачає аудиторій. Але ці недоліки компенсуються іншими позитивними моментами: якісною освітою, гарною практикою та цікавим дозвіллям. В університеті працюють: скаутська організація «СОУС», волонтерська організація, Імідж-центр, Студентський Медіа-центр, АВС «Талан-студіо» та театральна студія «Данко». За пів року я переконався, що студенти цього ВНЗ уміють гарно вчитися, плідно працювати і весело розважатися (як же без цього!).

    Тому я щасливий, що навчаюся саме тут, в Університеті «Україна».

     

    Богдан Дроздовський,

    журналіст студентського Медіа-центру

    Університету «Україна»


    Трішки вражень про "Україну"

     

    Студенство – чи не один із важливих щаблів людського життя. Ставши студентом, починаєш розуміти всю важливість прийняття вірних рішень. Мусиш стати більш самостійним, а отже подорослішати насамперед у своїх очах. Приходить усвідомлення того, що ніхто інший, окрім тебе, не зможе вплинути на твоє власне благополуччя.

    З розумінням таких факторів приходить і щалене бажання випробувати свої сили, самостійно заробляючи якісь невеликі грощі. Ось і витрачаєш на ці заробітки свій дорогоційний і без того короткий час. А там ще й перше неземне кохання звідкись «звалиться»... Відтак, потрапляючи в бурхливий потік студентського життя, і починаєш відчувати катастрофічну нестачу часу, що не повинно стати нормою життя людини.

    2011 року я стала студенткою Інституту філології та масових комунікацій. Своєю альма-матір’ю я обрала стіни Університету «Україна». Я не є особливим винятком серед типових студентів, які прагнуть до, здавалося б, непоєднуваного: гарно вчитися, заробити собі копійку, провести змістовно незабутній час із друзями та хоч трохи виспатися. Та, можливо, саме Університет «Україна» і є винятком серед інших завдяки співчутливим, доброзичливим викладачам, які, розуміючи такі життєві речі, дають можливість жити цікавим молодим життям, а разом із цим дарують шанс на отримання вищої оцінки. Саме наші дорогі викладачі є серцем усього університету! Вони й стали одним із головних позитивних моїх вражень про мій університет.

    Невід’ємною частиною життя нашого університету, що теж не залишається поза увагою, є проведення конкурсів різного жанру. В такий спосіб кожен бажаючий студент може відкрити в собі багатогранні можливості і таланти. Для таких молодих талантів існує спеціальна сторінка на сайті Університету «Україна», де розміщуються всі роботи, що дуже приємно для старанних студентів.

    Ну, і звичайно, що залишає найперше приємне враження – зовнішній вигляд навчального закладу. Сучасна архітектура трьох навчальних корпусів, підсилена нестандартними яскравими кольорами, не залишає без уваги жодного перехожого.

    Загалом, я цілком задоволена своїм вибором ВНЗ, де здобуваю вищу освіту!

     

    Марина Давиденко,

    студентка 2 курсу кафедри видавничої справи та редагування


    Нова сторінка в моєму житті

     

    Спекотні сонячні дні літа позаду. Попереду лише нові знайомства, зустрічі, знання. Усе, що було так близько до серця, я залишаю в минулому – в мене почалося доросле життя. Привіт, університете! Прощавай, школо. Наш 11а клас розлетівся, хто куди. У кожного своя доля, яка неодмінно принесе щось цікаве, нове, надзвичайне. Я неодмінно буду повертатися до школи, але лише думкою. Моє серце належить університету, другій домівці, такій теплій, відкритій, добрій. Університет подарує мені новий шлях, по якому я буду крокувати, обертаючись назад та використовуючи досвід, знання, які я отримаю тут. Трішки сумно залишати все, що прикипіло до душі, але треба рухатися далі. В університеті я знайду нових друзів, які подарують упевненість у собі; нові викладачі вкладуть у мене знання, які знадобляться у майбутньому; веселі студентські вечори і свята залишать щасливі миті, які я буду згадувати у майбутньому; стіни університету будуть тримати мій дзвінкий сміх та події, що будуть відбуватись зі мною…

    Я не самотня, нас багато. Усі прийшли здобувати фах, який до цього обирали. Хтось сам вирішив, ким він хоче бути у майбутньому, комусь допомогли батьки, а деяким допоміг випадок. Але зараз це неважливо. Важливо те, що вони зробили правильний вибір, обравши Університет «Україна».

    Ось вона, довгоочікувана мить – 1 вересня. Я йду до тебе, мій Університете «Україно». Сонячні промені сковзають крізь пожовкле листя, ніби граючись із ним. Спів пташок нагадує мені, що настала осінь. Назустріч мені йде молода мама, яка веде першокласника до школи. У нього великий гарний букет, такий самий був колись і в мене…

    Я трохи хвилююся. Це новий етап у моєму житті. Усе здається новим, незнайомим. Довкола усміхнені люди, які раді вітати тебе у стінах цього університету. Проходячи коридорами навчального закладу, я вдивляюся в обличчя першокурсників, яким усе цікаво, як і мені. Дивно, як іноді зовсім незнайомих людей може об’єднати щось спільне. Або як незнайомці стають найкращими друзями…

    Перший навчальний день пройшов спокійно. Я познайомилась зі своєю групою. Однокурсники здалися мені привітними та веселими, всі посміхалися. Я намагалася відкрити кожного для себе у розмові. Мені це вдалося. Інколи дивуюся: наскільки бувають різними люди, й однаковими водночас. Адже кожен із них прийшов сюди для того, щоб знайти щось для себе, подивитися на світ з іншого боку, розфарбувати його кольоровими фарбами. Напевно, у майбутньому не всі будуть журналістами, але я впевнена, що кожен із них буде займатись тим, що ближче до душі, тим, що вони знайдуть для себе. Але це буде згодом. А зараз ми всі – першокурсники-журналісти, які навчаються у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна».

    Наш викладач з української мови за професійним спрямуванням Пазяк Надія Михайлівна порадила нам відправити свої роботи на конкурс студентських робіт, що проходив у стінах нашого навчального закладу. Декілька одногрупників відправили свої роботи, серед яких були і мої. Великою несподіванкою було те, що мої роботи сподобалися, і Ніна Іванівна Головченко, яка радо зустріла мене в Імідж-центрі університету, запропонувала мені та декільком моїм одногрупникам, а саме Строкань Наталі, Халаєвській Вікторії, Кравчук Олені, Макаєвій Юлії та Дроздовському Богдану, співпрацю. На що ми із задоволенням дали згоду. Кожен обрав тематику для себе, над якою він хоче працювати надалі в Медіа-центрі Університету «Україна». Я вже встигла написати статтю про захід, який відбувся в нашому університеті, а саме: День ушанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це мій перший досвід. Перший крок назустріч новому. Такими маленькими та непомітними рухами я стаю на шлях до здійснення моєї мрії – бути журналістом.

    Я вже встигла побути волонтером Університету «Україна». Першим моїм досвідом стало свято, яке відбулося восени у Маріїнському парку під назвою «Юнь Києва запрошує!». Я та Наталя Строкань показували майстер-клас із зав’язування браслетів із різнокольорових стрічок. Я пам’ятаю ці захоплені дитячі очі, які дивилися з цікавістю на те, що відбувається навкруги. Ніхто не залишився без уваги, ми кожній дитині, і навіть дорослим показували, як правильно треба плести зі стрічок. За декілька годин у нас закінчилися стрічки, це говорить про те, що бажаючих виявилося багато, адже ми навіть не сподівались на таку кількість зацікавлених людей, які радо будуть робити щось своїми руками.

    Другій захід, до якого я долучилась у якості волонтера, відбувся також восени. Він відбувався у школі. Я допомагала учасникам скаутського забігу відмічати їхні результати. Було дуже цікаво та весело. Я познайомилася з людьми, які були добрими, ласкавими та цікавими співрозмовники.

    Я зовсім не очікувала, що в університеті може бути так цікаво. Адже я вважала, що у стінах навчального закладу буде йтися лише про навчання. Мені дуже приємно перебувати тут кожен день. Тут кожного дня я отримаю щось нове. Це можуть бути знання, знайомства, досвід. Студентське самоврядування робить багато цікавих заходів, відмічає свята, запрошує всіх охочих побувати та насолодитися піднесеним настроєм у стінах університету. Все це робиться для того, щоб ми стали ближчими один до одного. Я вірю, що всі мої навчальні роки пройдуть недаремно. І я також зможу внести щось своє у життя університету.

    Отже, не треба лякатися майбутнього, складати руки, відвертатися від найменшої можливості, яку надає тобі доля. Треба рішуче йти назустріч новому; впускати нових людей у своє життя; не лякатися проблем, які можуть виникнути в будь-який час. Ми приходимо в цей світ для того, щоб зробити його кращим; розфарбувати його лише яскравими фарбами; простягнути руку тому, хто потребує цього; не відвертатися від тих, хто поруч; знайти свій шлях у житті й іти рішуче до своєї мети.

    Великим поштовхом для майбутнього стає освіта, яку ти можеш отримати в Університеті «Україна». Адже цей університет не лише допомагає здобути фах, а й робить усе для того, щоб твоє життя стало цікавішим за роки навчання у ньому.

     

    Тетяна Літвінова,

    студентський Медіа-центр

    Університету «Україна» 


    Щоденник першокурсника

     

    Минуло вже три роки, але переживання та емоції, що вирували в моїй душі перед випускним вечором, перед прощанням із безтурботним життям, неможливо забути і передати словами. Репетиції прощальних слів і слів подяки вчителям, репетиції концерту, що готували ми його пів року в перервах між уроками та після них, коли приходили додому знесилені, але все одно кожного разу йшли на репетиції  і вкладали всю душу і терпіння в те, що було для нас важливо. У голові частенько прокручувала, яким має бути мій випускний вечір, якою має бути сукня, зачіска та макіяж, яких емоцій я чекала від цього вечора…

    І от настав цей день, та, на диво, ніяких особливих переживань у мене не було. Тільки після того, як почала збиратися на вручення атестатів, по тілу пробігли мурашки, але особливої уваги я цьому не надала. Коли вже під’їхали до школи, де вже чекали мої однокласники, всі гарно вбрані: дівчата в розкішних сукнях, а хлопці в костюмах із краватками, ‒ то емоції просто неможливо було стримувати. У той момент забулися образи, непорозуміння та розбіжності в поглядах на різні ситуації, і всі стали настільки рідними, дорогими тобі людьми, адже ти з ними провів більшу частину свого життя.

    Зустріч сходу сонця та прощання з людьми, які оточували тебе більшу частину життя, не здавалися тоді такими важливими. Усі думали, що закінчення школи нічого не змінить у наших стосунках, регулярних зустрічах та житті, але все виявилося не так. Адже у кожного з нас тепер своє доросле життя, свої турботи, часто важко поєднати  роботу та навчання, не кажучи вже про зустрічі з колишніми однокласниками. І тепер у кожного з нас з’явилися нові друзі, нові турботи, і тому комусь хочеться повернутися в шкільні роки, щоб не відчувати відповідальності. А хтось, навпаки, не хоче повертатися у шкільний період, і йому подобається самостійне життя та те, що він ні від кого не залежить і може вирішувати важливі питання сам, але кожному з нас хотілося б повернутися до батьківського дому, де все так просто і знайомо, коли турботливі батьки оточують тебе своєю любов’ю.

    Особисто в мене є таке відчуття, відчуття ностальгії за спілкуванням із батьками, бо телефонні розмови та періодичне відвідування рідних тобі людей не може замінити те спілкування, яке ти мав у дитинстві. Тому кожен розуміє, що минулого неможливо повернути і треба цінувати те, що маєш зараз, намагатися цінувати той час, який маєш на спілкування з рідними…

    Після закінчення школи, отримання атестата та складання ЗНО кожного абітурієнта чекали довгі черги до приймальних комісій університетів, інститутів та інших закладів навчання. Нервові зриви батьків та хвилювання самих абітурієнтів, які хотіли вступили на обрану заздалегідь спеціальність та в обраний ВНЗ. Проте у більшості моїх знайомих склалося так, що хотіли вступити в один навчальний заклад, а вступили в інший. Саме так сталося й зі мною.

    Одного літнього дня задзвонив мій телефон, і там висвітився невідомий мені номер. Я нічого особливого не думала, коли відповідала на цей дзвінок, але все, що було після нього, змінило моє життя, адже це телефонували з ВМУРоЛ «Україна. Цей дзвінок був дуже неочікуваним, тому що документи до цього ВНЗ я подавала в останню чергу, але, зважаючи на те, що з цього закладу мені зателефонували першими, то я і вирішила, що хочу навчатися саме в цьому виші. Потім треба було привезти оригінали документів і  підписати контракт, але найтривожніше чекало мене попереду.

    Перший день навчання, коли ти приходиш до невідомої будівлі, коли думаєш, що ти одна така людина, яка не знає викладачів, не знає, куди йти і що робити. Трішки впевненості додалося після першої вступної лекції, після якої всі студенти-першокурсники познайомилися між собою та впевненіше почали себе поводити. Потім уже ми зрозуміли, хто на якій спеціальності буде навчатися, і  кожен побачив, із якими людьми йому доведеться спілкуватися найближчі чотири роки.

    Сьогодні я ‒ студентка третього курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування» Інституту філології та масових комунікацій. Третій рік поспіль я – староста своєї групи. Зараз я вже з певністю можу сказати, що навчатися мені подобається. Реалізовувати себе в області видавничої справи ‒ це те, що я хочу на даний момент і в майбутньому.

    Студентське життя в нашому університеті досить насичене, часто відбуваються різні культурні заходи, організовують різні зустрічі з цікавими та відомими людьми, проводяться конкурси між студентами, відбувають спортивні змагання, конференції, на яких кожен студент може показати та зарекомендувати себе з кращого боку.

    Загалом, мені подобається навчатися, подобається реалізовувати себе в даній сфері та відчувати себе потрібною людиною. Навчання та спілкування з викладачами відбувається на доступному рівні, викладачі завжди готові допомогти, чим зможуть. Відносини в колективі ‒ дуже важлива складова розвитку, роботи та процвітання. На заняттях та на конференціях студентові надається можливість відчути себе нарівні з викладачами, коли тобі надається слово для викладення своєї думки або заздалегідь підготовленого матеріалу. Подобається також те, що з цікавими тобі людьми ти можеш спілкуватися не тільки під час навчання, але й на різних культурних заходах. Також у нашому університеті проводиться «День здоров'я», де студенти та викладачі на свіжому повітрі беруть участь у різних конкурсах і можуть відпочити та поспілкуватися зі своїми друзями поза навчанням.

    Отже, незважаючи на хвилювання, яке тривожило мене в перший день навчання, мені тут подобається, і я хочу надалі навчатися в цьому ВНЗ і реалізовувати себе в ньому. Адже стереотип, що в приватному вузі погано ведеться навчання, ‒ це тільки стереотип, тому що той, хто хоче навчатися, той навчається, а той, хто не хоче, то не буду навчатися і в державному ВНЗ.

    Отже, я сподіваюся, що стереотипи залишаться в минулому, а в майбутньому наш Університет «Україна» буде процвітати і розвиватися на високому рівні, бо вже зарекомендував себе як достойний заклад навчання.

     

    Гостєва Вікторія,

    студентський Медіа-центр

    Університету «Україна»


    Щоденник першокурсника

     

    Кожна людина володіє чимось особливим і неповторним. Дечим, що формується і змінюється кожної хвилини та секунди. Воно впливає на наш світогляд, коло спілкування, життя загалом. Особистість! Та чи належить вона повністю лише одній людині..?

    «Особистість» ‒ доволі абстрактне поняття, на формування якого впливають люди, що миготять у нашому житті, обов’язки, які на нас покладає світ, і випадковості, що нас не оминають. Деколи слід зупинитися на мить... осягнути, наскільки ти змінився за остані дні або місяці. Для того, щоб кожнього дня, дивлячись у дзеркало, бачити тільки себе, а не незнайомця, що лукаво посміхатиметься тобі із задзеркалля.

    Я вирішила, що для мене такий аналіз буде корисним. Особливо, якщо врахувати, що пару місяців тому моє життя кардинально змінилося. Я стала студенткою! І вже з першого дня змінюється все. На плечі спадає зріла за своєю сутністю відповідальність. Груди сповнені дещо новою свободою, розум перенасичений прозорими амбіями.

    Але перші радикальні зміни з’явилися після мого зарахування до волонтерського корпусу нашого університету. Я вперше відчула себе тут частиною певної соціальної общини, де кожен вносить своє у її процвітання та розвиток.

    Моїм першим заходом у ролі волонтера був «Юнь Києва». Після нього я переконалась у тому, що досвід, отриманий мною від участі у подібних заходах, буде мені корисним.

    З того часу минуло декілька акцій, що дали мені змогу переоцінити важливість комунікаційних навичок і їх наявність у мене як майбутнього журналіста. Та однієї здатності налагоджувати спілкування замало для успішної журналістської діяльності. І мені випав шанс. В університеті проходив конкурс на кращу творчу роботу. Як першокурсник кафедри журналістики я скористалася нагодою і відіслала декілька своїх новел. Довге очікування результатів не було марним, і вже за декілька тижнів мені було доручено написати про жовтневий День відкритих дверей, присвячений Дню всіх святих. Одразу згадується хвилювання перед першим інтерв’ю, а ще гірше ‒ незнання того, як правильно формувати запитання та які запитання будуть доречними. Але я впоралася зі своїм завданням, і через декілька днів здала непогану статтю.

    А тим часом студентське життя набирало обертів – як у журналістській практиці, так і в засвоєнні волонтерського досвіду.

    Одного разу я прокинулася з відчуттям страху. Все надто швидко, надто легко. Я не була певна, що зможу впоратися з усім одразу. Я пригадувала  народну мудрість про те, що чим вище ти злетиш, тим болючіше падати. Я боялась упасти, боялася не впоратися, здатися і боротися. Страх не давав мені змогу писати статті, і я почала відтягувати терміни їх здачі. У цей час ще й запропонували посаду помічника керівника студентського самоврядування. І я не була певна, що впораюся з усіма покладеними на мене обов’язками…

    У такі моменти все залежить від так званого переломного моменту. Для мене таким моментом став фестиваль «Сяйво надій». Він дарує віру в себе фізично обмеженим студентам. Але мене сповнив відчуттям, що я на правильному шляху і займаюсь сродною працею. Після його завершення я знову вдихнула на повні груди свіжого повітря, і прийшло натхнення на нові статті. І навіть отримала посаду заступника керівника студентського самоврядування університету. Але, окрім цього, я замислилася про життя тих, хто не може його осягнути так, як я. Це сподвигло мене до відвідування курсів жестового мовлення.

    Отже, якщо все підсумувати, то ці декілька місяців на першому курсі в Університеті «Україна» допомогли мені розвинутися у плані соціальної комунікації. Навчили боротися зі своїми страхами та бути більш наполегливою у досягненні поставленої мети. Бути відкритою для нового. А найголовніше, ‒ осягнути те, що світ тепер вимагатиме від мене свідомих і відповідальних дій...

     

    Строкань Наталія,

    студентський Медіа-центр

    Університету «Україна»


    Університет «Україна»: погляд першокурсника

     

    Коли я переступила поріг Університету «Україна», мені одразу стало зрозуміло, що сумувати тут не доведеться, адже колектив – дуже дружній і готовий до пригод. Це проглядалось в усьому, починаючи від концерту, який було влаштовано першого вересня на честь посвяти першокурсників у студенти, та закінчуючи привітними усмішками людей, яких я зустрічаю у стінах університету.

    У перші дні навчання до нас прийшла привітна та активна дівчина Анастасія Жога, яка познайомила нас із університетом, розповіла про особливості навчання в Університеті «Україна» та запропонувала нам стати волонтерами. Волонтерство в нашому університеті – це дуже важливий момент, хоча б тому, що в нас навчаються люди з обмеженими можливостями, тут для них створено всі умови, аби вони відчували себе повноцінними.

    Регулярно відділ виховної роботи та самоврядування університету влаштовують для студентів розважальні заходи. Першим заходом, який я відвідала, став «День здоров’я». Почувши про це свято, я була дуже зацікавлена: по-перше, це ще один привід познайомитись із однокурсниками та пізнати їх поближче, поспілкуватись із ними в неформальній обстановці, адже до цього я бачила їх серйозними з купою зошитів та книжок, по-друге, – це привід виявити себе. Згодом мені стало зрозуміло, чому всі так чекають на «День здоров’я», адже це – активний відпочинок на свіжому повітрі з цікавими конкурсами, змаганнями та іншими розвагами.

    Для мене однією з найцікавіших частин навчання в університеті стало знайомство з колективом, старшокурсниками, волонтерами та скаутами.

    Напевно, найвеселішими людьми в університеті є культурно-масовий відділ під керівництвом Катерини Назарової. У складі культмасу лише найактивніші та найвеселіші студенти, які вміють створити справжнє свято.

    Хлопці та дівчата яскраво виявили себе у флеш-мобі, організованому до Дня студента, який ще надовго залишиться в нашій пам’яті.

    Отже, безсумнівно, в нашому університеті кожен може виявити свої таланти і творчі здібності, адже тут для цього є всі умови. Мене зацікавило волонтерство, хоча це дуже складна робота, яка вимагає сили та витримки.

    Імідж-центр Університету Україна дав мені змогу вже на першому році навчання відчути себе справжнім журналістом. Завдяки конкурсу, який організував Імідж-центр університету, мій твір «Українська мова – це модно!» було надруковано у збірці творчих робіт, що стало для мене великою перемогою.

    Університет піклується і про здоров’я своїх студентів: тут регулярно проходять акції, які дають можливість усім охочим безкоштовно перевіритись на ВІЛ/СНІД.

    Дуже швидко я полюбила університет, він дав змогу багато чого зрозуміти й переосмислити. Університет «Україна» наповнює звичайні будні святом, і тому ми навчаємося, отримуючи задоволення. Мені подобається безліч заходів, які влаштовуються для студентів, вони дозволяють знайомитись із новими та цікавими людьми, особливо, коли вони проводяться на свіжому повітрі при гарній погоді, тому я та мої одногрупники з нетерпінням чекаємо весни.

    Попереду ще чотири роки навчання, і я впевнена, що сумувати не доведеться.

     

    Халаєвська Вікторія,

    студентський Медіа-центр

    Університету «Україна»


    Как сложно иногда начинатьУжас

     

    Знаете, я никогда не хотела оказаться в этом университете. Изначально я поступала совсем в другой вуз. Но волей случая я оказалась здесь. Мне очень не хотелось уходить из нашего школьного маленького и уютного помещения, где все друг друга знают, в большое и незнакомое здание.

    Хотя мое нежелание было абсолютно необоснованным. Большие корпуса моего университета просто поражают своей красотой: все очень современно и приятно. Издалека университет можно перепутать с офисом какой-нибудь очень престижной компании. Но и престижа самому университету не занимать.

    Несмотря на все это великолепие, мне бы хотелось акцентировать свое внимание не на чудных постройках или таких «банальных» вещах, как преподаватели и студенческий коллектив, а на совершенно неприметном человеке, без чьего участия не сложилась бы жизнь многих студентов. И этот человек - психолог.

    Как вы, возможно, уже знаете, этот университет обучает детей-инвалидов. Некоторые студенты недавно стали инвалидами, а другие живут с этим многие годы и нередко с самого рождения. Невероятно сложно смириться с инвалидностью и жить дальше. К сожалению, не всем удается это пережить.

    К этому человеку чаще всего приходят именно такие студенты: иногда с родителями, чаще без. Но, независимо от обстоятельств, получают помощь. Вероятно, вы спросите: «Чем же отличается этот психолог от других? Что в нем такого особенного, что вы выделяете его среди общей массы?» Дело в том, что никто и никогда не сможет так помочь другому, как человек, побывавший в той же ситуации. А этот человек ощутил все на своей шкуре. Он - слеп.

    Мне бы очень хотелось сказать, что мечты рушились на его глазах... Но правильнее будет: «вместе с его глазами». Это ужасная и незавидная участь - в считаные дни лишиться всего, что было в твоей жизни, что заставляло тебя улыбаться миру и верить. Но... он справился. Его дух не сломлен, хотя практически неприкрытая горечь слышна в его словах. Он видит вас. Нет, это - не опечатка. Именно так и есть. Он видит вас. Ведь вы - это ваша душа. А в мире нет ничего непостижимого для того, кто умеет ждать и слушать.

    Так что, чтобы не ожидало вас впереди и как бы не складывались обстоятельства, в вашей жизни всегда будет человек, который заслуживает вашего внимания как замечательный психолог и сильная личность.

     

    Ліза Тарасова,

    студентський Медіа-центр Університету «Україна»


    Автопортрет

    (замальовка)

     

    В свободное от забот время я люблю совершать многочасовые прогулки по полям, которые простираются за чертой нашего города. Как правило, один я не гуляю. У меня есть товарищ, который составляет мне компанию. Или я беру с собой собаку. Но бывают моменты, когда и одному хочется пройтись.

    Любовь к природе моего родного края, благодаря семейным воскресным прогулкам, мне привили родители. Зная эти окрестности с детства, я запомнил, где и что примерно растет, а также – где какие животные обитают. Лучше всего поля пахнут в июле после маленького дождя, когда из-за туч выходит солнце, и испарения поднимают в воздух невероятное количество ароматов. И когда долго находишься в таких ароматных участках поля, тогда понимаешь, что означают слова «от запахов кружится голова».

    Осенью, когда трава и листья только начинают менять цвет, появляются грибы. И даже когда грибов нет, удовольствие от прогулки и поиска неуловимых шампиньонов невероятное.

    Зимой в поле появляются развлечения. После обильного снегопада на склонах и буграх появляются сугробы. Когда заняться совсем нечем, в этих сугробах можно засыпать снегом собаку или лучшего друга. Потом, конечно, самому приходится нырять за ними в сугроб. Иногда хочется впасть в глубокое детство и покататься на льду. И тогда дорога одна – на ближайший пруд. Разгребая снег и очищая лед, погружаешься в подледный мир. Замерзшие во льду листья, кусочки горелой травы после выжигания поля… Иногда даже насекомые и рыбки попадаются. Невольно задумываешься о ледниковых периодах и жизни, которая была после них…

    Во время таких прогулок я много размышляю – о жизни, о людях и мире вокруг меня, о своём месте в нём и предназначении. Такие одновременно простые и сложные истины и ценности, этапы духовного созревания и роста лежат на поверхности прямо здесь, вот в этих полях! Стоит только протянуть руку или уголком глаза уловить по травам или поверхности воды ритм самого времени – бесконечного, безудержного…

    Я по своей натуре человек, тяжело привыкающий к переменам, мне также тяжело даются и новые социальные контакты и роли. После службы в армии род моих занятий почти не изменился, зато начался новый этап моей жизни – нужно было получать образование. Выбор учебного заведения – очень важный шаг после выбора профессии. На эту мысль меня натолкнула ситуация, сложившаяся после моего увольнения в запас. Я захотел поступить в юридическое высшее учебное заведение, но, пропустив внешнее независимое тестирование, остался без шансов. Однажды мне пришло письмо с приглашением в Горловский региональный институт Открытого международного университета развития человека «Украина». В этом учебном заведении я сдал внутреннее тестирование, по результатам которого мне посчастливилось стать частью большой и дружной семьи под названием «Университет «Украина».

    Сначала хотел выбрать заочную форму обучения, так как переживал по поводу разницы в возрасте между мной и одногруппниками. Да и жизненный опыт настораживал различиями. Но в приемной комиссии меня убедили поступить на дневное отделение, сказав, что есть студенты первых курсов и постарше меня.

    Университет «Украина»! Здесь мне помогли реабилитироваться после армии, найти новых друзей, знакомых. Раскрыть в себе новые таланты и способности.

    Как человек впечатлительный, я сначала оценивающе наблюдал за происходящим во внеучебное время. Но с каждым новым ярким впечатлением, новой позитивной эмоцией моих сокурсников мне всё больше хотелось прочувствовать, ощутить, пережить это самому, а спустя ещё полгода, вместе с ними. Когда делаешь вместе с единомышленниками что-то доброе, бескорыстное, вечное, стираются все грани – возраст, опыт прошлых лет, опасения вновь пройти по дороге разочарований. И чувствуешь себя частью какого-то большого, значимого, живого и очень доброго организма. Ты уже не один. Твои мысли и идеи рассматриваются уже как коллективный разум, потому что рядом с десяток согласных с тобой, готовых поделиться, посоветовать, помочь…

    Знание природы помогало мне в армии и помогает в Университете на выездных мероприятиях. Здесь я чувствую себя в естественной среде, с которой нахожусь в полной гармонии. И особо радуюсь, что вот тут-то я и могу с пользой применить мой личный чувственный опыт, поделиться им, передать его алчущим новых знаний о природе вещей молодым людям. Но всё взаимосвязано – они помогают мне социально адаптироваться, преодолеть время и возраст.

    Вот такой набросок автопортрета получился… Буду рад, если моё повествование поможет кому-то понять, как, выбирая правильный путь, выбрать и способ для самопознания и самосовершенствования.

     

    Григор’єв Євген,

    студент 2 курсу денної форми навчання

    спеціальності «Правознавство»

    Горлівського регіонального інституту Університету «Україна»,

    місто Дніпродзержинськ, Донецька область


    Дарунки «України»

    (нарис)

     

    Як сьогодні пам’ятаю той день. Серпень поволі відступає, передаючи естафету вересню, а за ним – і осені. Нова пора року принесла із собою нове життя. Я стала студенткою. Мене у свою родину гостинно прийняв Університет «Україна». Що я відчувала, коли вступала? Відчувала, що стою на порозі нових відкриттів, знань, знайомств. На порозі нового життя.

    І ось – я переступаю поріг аудиторії. Переді мною – нові обличчя: мої однокурсники, викладачі. Перші лекції пролітали непомітно. Поволі збиралися завдання на наступну сесію. А я знайомилася. Знайомилася з одногрупниками, викладачами. Кожен із цих людей впливав на мене. На когось впливала я: не забуваються здивовані обличчя одногрупників, коли я, після іспиту з нібито «важкого» предмета, виходила з аудиторії з п’ятіркою в заліковій книжці та з посмішкою на обличчі.

    Так, приємно було отримувати хороші оцінки. Але не в оцінках справа. Виявляється, мої таланти не обмежуються лише віршами чи співом.Виявляється, я можу знайти правильну відповідь, роздобувши її з надр власної пам’яті, чи навіть – пам’яті генетичної. Коли, ніби, і не пам’ятаєш, де і від кого щось почув чи прочитав. Коли ти просто знаєш щось, і знання це приходить у найпотрібніший момент, як золота руда – до золотошукача.

    І це не єдине, що відкрив мені Університет. Це не єдине, що подарувала мені «Україна». Виявляється, книга не буває доброю чи злою. Усе залежить від людини. Від того, хто створював її і що хотів укласти у звичайні сторінки. І від того, хто її читає і що бачить у її змісті, щохоче або здатен побачити в ній. Книга – це не просто зшиток паперу. Це згусток енергії автора, це згусток енергії епохи. Це концентрат життя. Справжнього, нефальшованого, такого, яким воно є насправді. Книга – дзеркало нашого багатогранного світу, який не підлягає простому та однозначному, девчому навіть вульгарному, поділу на «чорне» та «біле».

    Книги, прочитані в Університеті, відкрили мені новий світ. Світ думки, світ фантазії, світ життя. Це в «Україні» я зрозуміла, що зовнішній вигляд людини – це «привид», «сновид», «риза» людини справжньої; що біди людські правлять світом ще й тому, що люди часом цураються «сродної» праці заради примарного «престижу» чи грошей, які все одно всі не заробиш, не забереш із собою «у вирій». Я зрозуміла, що не можна «скласти собі враження про книжки по їхніх обкладинках»… Не може зовнішня форма замінити собою сутність та внутрішній зміст…

    «Україна» подарувала мені багато мрій та сподівань, які, я вірю, здійсняться. Адже людське життя саме з цього і складається – із мрій та їхньої матеріалізації. Навчаючись в Університеті, я спробувала заробляти собі на життя. Звичайно, поки що я не можу сказати, що повністю утримую себе сама, але розумію, що жити «від пенсії до пенсії» – не хочу! Не хочу бути залежною від усіх і вся! Саме це змушує мене ще більше занурюватися в Інтернет, щоб хоч трохи компенсувати собі неможливість потрапити у будь-яку точку світу за першим бажанням. Саме це змушує мене ще більше занурюватися у навчання, вивчення комп’ютера, роботу, щоб врешті-решт мати змогу заробляти самій, а не чекати чергового підвищення пенсій та інших соціальних виплат…

    «Україна» подарувала мені багато зустрічей, багато знайомств. Моє життя стало настільки насичене подіями, що я сміливо можу назвати п’ять років, що присвятила навчанню, більш насиченими, ніж десять, а то і двадцять років до вступу в Університет. Я пам’ятаю кожного, хто зустрівся за ці п’ять років на моєму шляху. І викладачів, і одногрупників, навіть тих, хто чомусь не дійшов до заповітного диплома бакалавра.

    Пам’ятаю всіх, хто брав участь у різних фестивалях разом зі мною. Фестивалі ці також мені подарувала «Україна». Після вступу я змогла пережити та відчути «Університетське літо», побачити «Сяйво надій», – всього і не перерахуєш… Чи не найбільш пам’ятними для мене є поїздки у Москву, на фестиваль, який організовує Московський державний гуманітарно-економічний інститут (МДГЕІ) – товариш «України» у такій шляхетній справі – навчанні людей із особливими потребами. Особливо запам’яталася цьогорічна поїздка, коли я і мої товариші, учасники делегації від Університету «Україна», на День незалежності взяли кілька призових місць на цьому фестивалі.

    Багатьох із тих, хто зустрівся мені в «Україні», я можу назвати друзями та хорошими знайомими. Хтось допомагає мені, комусь – я. І це – ще один дарунок «України».

    Такі от дарунки дісталися мені від «України». Тепер, коли я стою на порозі випуску, лишається тільки одне – зробити все, щоб навчитися використовувати ці дарунки сповна, з користю не лише для себе, а й для України.

     

    Патра Світлана,

    студентка 6 курсу заочної форми навчання

    спеціальності «Видавнича справа та редагування»

    Інституту філології та масових комунікацій,

    учасниця першого складу

    студентського Медіа-центру Університету «Україна»,

    село Волошинівка, Баришівський район, Київська область 


    University ‘Ukraina’ from Peace Corps Volunteer point of view 

    Університет «Україна» очима волонтера Корпусу Миру 

    (інтерв’ю) 

     

    Life is beautiful especially if you are young and you are a student of the University ‘Ukraina’ in Khust. You get used to the picturesque spot of land where the University is located on. It’s the only place in the area where you can get Higher education. That’s why it is called alma mater of education and home place of 1411 students. Everything seems to be usual: studies, lectures, professors and leisure activities.

    But when new people come they keep their eyes open and see unusual things. We have decided to ask a teacher of English; a Peace Corps volunteer Alison Burch to grant us an Interview. She came from California in December 2011.

    Thanks to our Foreign Language Department we have the opportunity to learn English with native speakers.

    Since the very first day of her arrival to Khust the students had accumulated a great deal of questions about her life, work, and impressions of our University ‘Ukraina’ and our students.

    Here is the list of the most frequently used questions and the whole interview.

    Questions to Onita:

    1. What is the difference between American and Ukrainian students?

    I am sure that there are many differences and many similarities between Ukrainian and American students. However, I have only been an American student, not a Ukrainian student. Likewise, I have only taught Ukrainian students (in Chicago, I taught American adults, not university students). Therefore, I do not believe I can give a definite answer. However, I believe that students around the world can learn anything, as long as the topic is made interesting by the teacher and the students can relate to the topic.

    1. What are the most interesting things for you during the work in our university?

    I was not aware that I was coming to the Institute until a couple weeks before I arrived in Khust. Now that I am here, I love working with our students and teachers.

    1. Do you feel easy with your university colleages?

    Yes, I have good relationships with my colleagues. They are always willing to help me and answer questions. Most importantly, they are patient with me and are very kind. They have been very welcoming.

    1. Do you have any remarks to the university curriculum?

    I think the Institute offers a good Translation and Foreign Languages program. Students take an array of interesting classes and the availability of a five-year masters program is an excellent option. It is obvious, however, that the Department’s teachers have had an exceptional impact on students. The teacher-student relationships here are wonderful. They form strong bonds that increase learning skills, trust, and respect between the two groups.

    1. If you were a director, what will you do the first?

    I enjoy teaching too much to be a Director.

    1. Is your being here necessary for our university?

    No, I am not necessary to the Institute but I like to believe that my work here for the past ten months has been helpful. I cannot imagine teaching anywhere else in Ukraine, or even America. The students and my colleagues here make me really enjoy teaching.

    1. What is the most important for you here?

    The most important thing for me at the Institute is my relationship with both the students and teachers. If I can get the students to respect me, but have fun getting to know me in class, then their language skills will naturally increase just through simple conversation with me. As for the teachers, I am excited to show them some new methods of teaching a foreign language.

    1. Did you had some aims when you came to Ukraine?

    My goal upon coming to Ukraine was, primarily, to teach the English language. A wonderful byproduct of this experience is being immersed in Ukrainian culture, language, and traditions.

    1. Our knowledge of English. What do you think about it?

    The students who regularly attend class have very high levels of English. Furthermore, in many of the students, I sense an excitement for learning my language. I love nothing more than being able to hold discussions with students and learn about their beliefs, hopes, opinions, and dreams. I love when students try. It does not matter to me if a student gets a couple of words wrong or does not know much English as long as they try to talk to me, then I believe they are truly learning.

    1.  What do you think about our University?

    I believe this university provides students with an excellent collection of knowledgeable and upstanding teachers and professors. Students have a superior opportunity to learn from these great men and women who work very hard to share their knowledge. At the same time, our teachers and professors are very lucky to work with such great students.

    Valentyna’s Questions:

    1.  What did you wait to meet in University ‘Ukraina’?

    I usually try do not have many expectations of things, but the Institute and my life here in Khust has by far exceeded my hopes. I feel very comfortable in the Institute and with my colleagues and students. Many people have gone out of their way to make me feel welcome and valued and I greatly appreciate it. I know many volunteers who feel lost and alone at times, and that is not the case with me. I have met some really amazing friends here.

    1. How can you characterize Ukrainian system of education?

    I am not very familiar with the Ukrainian system of education, but it seems to me that they are a good amount of choices concerning education and I think this is very astute of Ukrainian Ministry of Education. I have always believed that because all people are different, all people learn differently. A country that makes sure to have options for its pupils and students is a smart one.

    1. What do you meet strange in Ukraine?

    Whenever you travel and live in a different country than you were born in, you will always see things that may seem strange or odd to you. But they are usually not strange, just different than what you are used to. I really like learning about the cultural similarities and differences between America and Ukraine. I try and enjoy each new experience, such as extremely long and hot bus rides, rather than focus on the bad things.

    1. Do you like Ukrainian students?

    Yes, I love our students! They are very kind, smart, and very willing to learn.

    1. Do you like teaching in University ‘Ukraina’?

    Yes, I love teaching here. As I said before, I could not imagine teaching anywhere else.

    1. Do you like to live in Ukraine?

    Yes, I like living in Ukraine. This is a wonderful opportunity for me. I have wanted to become a Peace Corps volunteer for the past five years ever since I volunteered in Lima, Peru. Now that I am one, I get the opportunity to immerse myself in Ukrainian history, culture, customs, and language. I get to meet people that I would never have been able to had the Institute not invited a Peace Corps Volunteer. I want to thank you all very much for this great experience.

    1. Do you have friends in Ukraine?

    Yes, I have several Ukrainian friends.

    So, we highly appreciate that we have such a good teacher and friend as Alison Burch. We are conscious that we are the part of her family in Ukraine .We have to pay attention to the fact that though we are people of different nationalities and different ways of thinking we have a lot in common.

    We have a nice opportunity to invite you to the University ‘Ukraina’ in Khust and have a rest in the University summer camp, with our teacher, Peace Corps Volunteer – Alison Burch.

     

    Photo: Alison Burch with students (Alison is in the centre of the photo)

     

    Гасинець Оніта,

    студентка 2 курсу денної форми навчання

    спеціальності «Переклад»

    Карпатського інституту підприємництва Університету «Україна»,

    смт. Вишково, Хустський район, Закарпатська область

     

    Пілаш Валентина,

    студентка 1 курсу денної форми навчання

    спеціальності «Переклад»

    Карпатського інституту підприємництва Університету «Україна»,

    місто Хуст, Закарпатська область


    Університет «Україна» подарував мені віру в себе, віру в життя

    (есе) 

     

    Після закінчення школи переді мною постала проблема вибору вищого навчального закладу. Коли я дізнався про Університет «Україна», не було жодних сумнівів щодо мого вступу. Вибір мені дався досить легко, тому що цей вищий навчальний заклад справді унікальний. У ньому створено умови для навчання студентів із особливими потребами, для розвитку їхньої культури та духовних якостей, самореалізації та саморозвитку. І ось тепер, навчаючись на п’ятому курсі спеціальності «Правознавство» у Горлівському регіональному інституті Університету «Україна», я з упевненістю скажу: «Я щасливий!»

    Так у моєму житті відбувся переломний момент – так звана «Курська дуга». Кардинальні зміни почалися тоді, коли я пов’язав свою долю з Університетом «Україна».

    За ці п’ять років я пройшов шлях від маленького невпевненого в собі хлопчика з величезною кількістю комплексів до дорослої людини, яка впевнено крокує по своєму життєвому шляху. Людини, яка має організаторські та лідерські якості. Людини, наповненої любов’ю до життя.

    Мені як особі з обмеженими можливостями було дуже тяжко знайти своє місце в спільноті своїх однолітків, бути комусь потрібним та взагалі відчувати себе повноцінною людиною. Зараз, завдяки рідному Університетові, я позбувся всіх тих комплексів, які стримували мої можливості. Цей заклад відкрив мені очі на яскраве, щасливе та велике майбутнє.

    Горлівський регіональний інститут (ГРІ) Університету «Україна» робить усе можливе й неможливе для того, щоб допомогти всім своїм студентам із інвалідністю адаптуватися в суспільстві, жити повноцінним життям. Навіть іноземні фахівці з питань інклюзивного навчання були в захваті від побаченого ними супроводу навчання, а також – від умов для цього навчання, організації дозвілля та відпочинку. Особливо їх здивувала активність наших студентів із інвалідністю, їхня участь у суспільно-корисній діяльності.

    Найвагоміший внесок у формування моєї особистості здійснив Комітет організації студентського самоврядування (КОСС) ГРІ. Моє знайомство з КОСС розпочалося з першого курсу, у 2008 році. Тоді мене запросили на Раду лідерів студентського самоврядування, де проходила посвята новачків в активісти самоврядування – справжню еліту інституту. Уже тоді я зрозумів, що вірно обрав свій шлях, але все ж таки не вистачало впевненості у собі. Робити перші кроки мені допомагали більш досвідчені члени КОСС, зараз уже випускники Горлівського регіонального інституту. Для мене вони були справжнім взірцем. Трохи згодом я пізнав велич міського фестивалю для молоді з особливими потребами «Сяйво надій». На цьому заході справді завжди панує та квітне щирість і життя. Великою несподіванкою була подорож до столиці України, міста-героя Києва на фінал Всеукраїнського фестивалю «Сяйво надій». Відтоді я зрозумів, що хочу брати участь у всіх заходах Університету «Україна». Здійснюючи своє велике бажання, мені вдалося звільнитися від комплексів, розвинути організаційні та лідерські якості, стати справжнім лідером КОСС.

    Зараз я обіймаю посаду голови Осередку Всеукраїнської громадської організації студентів-інвалідів «Гаудеамус» у Донецькій області, а також є членом Комітету організації студентського самоврядування на посаді керівника культурно-масового відділу.

    КОСС разом із «Гаудеамусом» проводить багато заходів для студентів із обмеженими можливостями. Я вважаю, що завдяки цим заходам студенти з інвалідністю, насамперед, відчувають себе комфортно в товаристві інших студентів. По-друге, вони стають менш замкненими в собі. По-третє, у них розкривається та розвивається внутрішній потенціал, вони розквітають духовно.

    Із власного досвіду я можу сказати, що завдяки заходам, які проводяться Комітетом організації студентського самоврядування та організацією «Гаудеамус», студенти з інвалідністю стають справжніми лідерами у своїх групах та в інституті в цілому. На моїх очах студенти - члени «Гаудеамусу» спочатку просто брали участь у заходах, але згодом деякі з них стали виявляти власну ініціативу та допомагати у проведенні свят. Потім почали самі організовувати заходи, спочатку в інституті, а зараз сягнули міського та обласного рівнів.

    Я не можу не звернути увагу на те, що в цьому вищому навчальному закладі студенти з особливими потребами самі стають професійними волонтерами і допомагають іншим порадами, власним прикладом.

    У моїй долі, в долі тих студентів-інвалідів, із якими я познайомився, працював та продовжую працювати, Університет відіграє дуже важливу та незамінну роль. У цьому закладі завжди панує атмосфера творчості, взаєморозуміння, дружби та любові. В Університеті «Україна» ми – студенти з особливими потребами – завжди можемо знайти дружнє плече та підтримку, відчути себе невід’ємною частиною суспільства, мати тверду життєву позицію і найголовніше – відчувати себе повноцінними, вірити у щасливе майбутнє.

    Студенти Університету – як одна дружня сім’я – наголошують: «Ми – Україна, Україна – це Ми!».

    І наостанок я хочу ще раз подякувати Університету «Україна» за те, що він подарував мені віру в себе, віру в життя, і побажати йому подальшого розвитку та процвітання.

     

    Петров Олександр, 

    студент 4 курсу денної форми навчання

    спеціальності «Правознавство»

    Горлівського регіонального інституту

    Університету «Україна», місто Горлівка, Донецька область


    Університет «Україна» в моїй долі

     

    Університет – навчальний заклад, у якому люди отримують знання. Закінчення школи – початок незалежного життя для мільйонів колишніх школярів. Тепер ми всі маємо зробити важливий вибір щодо обрання своєї майбутньої професії, адже у світі є понад 2000 існуючих професій. Щоб обрати гарну професію, потрібно знати про неї. Багато школярів після закінчення школи не знають, в який навчальний заклад піти, тому звертаються за порадою до своїх батьків. Але якщо подумати, саме ми обираємо професію, яку будемо здобувати у вузі, а не батьки. Цей вибір ми маємо зробити самостійно, адже це – наша дорога в життя, у майбутнє. Особисто я дуже багато часу приділила для пошуку професії та університету, в який би я хотіла вступити. Зрозуміло, що я радилася з батьками, вчителями, знайомими та друзями. Більшість зі знайомих порекомендували мені спробувати вступити до Університету «Україна». Вислухавши поради, я все-таки вирішила спробувати вступити.

    Настав день, коли я з батьками поїхали подавати документи. І ось, коли я вийшла з автомобіля, моє серце сильно забилося, наавіть не знаю, це було від захоплення чи серце відразу підказало мені, що це саме те місце, де я буду вчитися. Коли я переступила поріг коледжу, мене вразила краса, яка була всередині. Комісія дуже люб'язно нас приймала. І з того часу я собі сказала: «Я хочу тут навчатися. І я зроблю все для того, щоб отримувати знання саме в цьому університеті».

    Мої друзі мене часто питають: «Чому ти обрала саме цей університет?» Провчившись в університеті вже місяць, я можу дати обґрунтовану відповідь. По-перше, тільки в моєму університеті є професія, про яку я так мріяла, по-друге, нас навчають висококваліфіковані викладачі. Тому навчаюся я з великим задоволенням і отримую повну насолоду від навчання,а це дуже важливо.

    Освіта зближує людей, допомагає їм краще розуміти один одного та, що найголовніше, ми отримуємо додаткові знання в різних сферах. У нашому університеті є всі умови, щоб отримати знання. Адже час біжить швидко, і в майбутньому його може і не бути, бо в дорослому житті більше часу витрачаємо на роботу та родину.

    Яку ж роль відіграє Університет «Україна» в моїй долі? Чи змінить він моє життя?

    Я впевнена, що змінить. Я приділяю велику увагу навчанню, адже хочу отримати гарну професію та мати цікаву роботу. В цьому мені допомагають викладачі Університету «Україна». Широкий обсяг інформації, яку дають нам викладачі, дасть впевненість у собі та у фахових знаннях. Тому я намагаюся взяти від викладачів все те, що вони дають. Я впевнена, що Університет «Україна» відіграє важливу роль у моїй долі. Тому я дуже вдячна тим людям, які створили цей Університет і тим людям, які мене навчають, бо насамперед від них залежить моя доля.

     

    Мосійчук Людмила Олександрівна,

    І курс денної форми навчання групи КЛ-2

    спеціальності «Туристичне обслуговування»

    Коледжу «Освіта» Університету «Україна»


    Університет «Україна»

    відкрив для мене чарівний світ спілкування з мудрими людьми

    (нарис)

     

    Університет – місце, де студент не лише опановує майбутню професію. Це, насамперед, місце, де формується його світогляд та життєві пріоритети.

    Я – студентка Карпатського інституту підприємництва Університету «Україна», навчаюся на 5 курсі спеціальності «Менеджмент організацій». Коли постає питання: «А куди ж піти вчитися?», доля кожної людини залежить від її вибору. Після закінчення школи я, не вагаючись, подала документи до Університету «Україна», тому що це – престижний заклад ІУ рівня акредитації, який дає змогу отримати повну вищу освіту та реалізувати себе в обраній сфері діяльності.

    Я зрозуміла, що здобуття освіти – це важливий вибір для кожного з нас, який формує не лише світогляд, а насамперед практичні навички роботи і перетворює студента по закінченню навчання на професіонала в обраній сфері.

    Звісно, в університеті ми здобуваємо здебільшого теоретичні знання, але без них практична діяльність неможлива. Тому саме навчання в університеті є тим необхідним фундаментом, який створює оптимальне підґрунтя для подальшого нагромадження досвіду.

    Під час навчання я пізнала багато цікавого і потрібного для життя. Роки навчання пролетіли дуже швидко, але в серці назавжди залишилися щирі посмішки однокурсників, настанови викладачів та час, проведений у стінах рідного університету. Чим ближчим стає час закінчення навчання, тим важче прощатися з навчанням, бо попереду доросле життя.

    Під час навчання Університет «Україна» відкрив для мене чарівний світ спілкування з мудрими людьми, людьми, які прагнуть досягти кращого майбутнього. Прикладом для мене стали викладачі, котрі кожного дня докладають максимум зусиль, щоб кожен із нас пірнув до перлин знань та осягнув мудрість і здобутки найрізноманітніших учень.

    Варто лише замислитися, скільки зусиль докладає викладач, щоб лекція для кожного з нас була цікавою та зрозумілою!

    Завдяки досвідченим викладачам, навіть найважчі вчення та теорії давалися нам із легкістю. За роки навчання ми засвоїли знання, які, безперечно, допоможуть нам по закінченню університету та стануть хорошим орієнтиром у подальшому професійному розвитку.

    Отож, зараз нам, студентам, є на кого рівнятися та брати позитивний приклад!

    Саме тут, у Карпатському інституті підприємництва Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», я отримала не лише знання, а й натхнення не зупинятися на досягнутому, а продовжувати навчання в подальшому. Тому що саме в університеті я відчула ту атмосферу, яка спонукає йти вперед і, долаючи труднощі, пізнавати все нове.

    Сьогодні я зрозуміла необхідність здобуття вищої освіти для самореалізації особистості, бо саме через освіту кожен із нас інтегрує до самовдосконалення та знаходить своє місце у житті.

    Навчання стало для мене прагненням до чогось більшого, ніж просто отримати документ про вищу освіту. Я з приємними спогадами згадуватиму найкращі роки навчання, роки студентського життя.

    Звичайно, «студент» – це не лише слово, це звання, яке ми отримуємо завдяки зусиллям, навчанню та клопіткій праці, а найперше над собою. Кожен день, докладаючи максимум зусиль, ми здобуваємо безцінний скарб – знання, які ми зобов’язані пронести через усе своє життя. І в цьому нам, без сумніву, на найвищому рівні допомагає Карпатський інститут підприємництва Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна».

     

    Комарницька Оксана,

    студентка 5 курсу денної форми навчання

    спеціальності «Менеджмент організацій»

    Карпатського інституту підприємництва Університету «Україна»,

    місто Хуст, Закарпатська область 


    Великий малий патріотизм – запорука гармонії буття

    (передова стаття)

     

    З кожним днем ми все частіше й частіше чуємо навколо слово «патріотизм». Усюдисущі політики через кожне слово наголошують на ньому в своїх помпезних виступах, поважні офіцери посипають ним плаци, заповнені новобранцями, а по телевізору вбрані у вишиванки бармени, також наголошуючи на ньому, закликають пити вітчизняне. Та що це за патріотизм такий, і яким він є насправді? З’ясуємо.

    Спочатку схитрую – вимкну фантазію і пам’ять та порину в Інтернет. Соціальна мережа, декілька друзів на зв’язку. Влаштую бліцопитування. Питання одне: «Що таке патріотизм? Коротенько, буквально декілька слів». Відправлено. Чомусь хвилини три тиша, потім величезна лавина літер, образів, пояснень. Дивно, майже ніхто не вклався хоча б в одне речення. Усі пояснення розмашисті, розгорнуті, повні прикладів, але все укладається в одне: любов до країни (в розумінні держави) та її культури. Про щось схоже говорить і Вікіпедія.

    Знову питання – а куди поділася Батьківщина? Коли так сталося та куди зникла любов до самої землі, місця, де народився та виріс? Та ЗМІ чомусь культивують почуття до держави, організації, а не до чогось більш сокровенного.

    З цього приводу у мене народилася така інтерпретація поняття патріотизму. Всі ми чули вислів «Мала Батьківщина», тим паче він кожному з нас зрозумілий. Так ось, тепер почуйте «малий патріотизм». Країна – велика, така, що не осягнеш поглядом, не збагнеш водночас. У ній кожному щось може не подобатися: елемент культури, історії, дійсності. Саме тому, на мою думку, багато людей викреслили себе з лав патріотів. Ніхто не викреслює так Малу Батьківщину – свій край із його луками, лісами та річками, які обійшов пішки не один раз. Своє місто, що вулицями, парками та ліхтарями вивільняє зграї спогадів. Двір, у якому вперше збив коліно, зробив коло на велосипеді або декілька годин не злазив із друзями з улюбленого дерева. Навіть свій ВНЗ, із яким, судячи зі слів тих, хто вийшов із категорії «студентство», пов'язані кращі роки.

    Таку любов не підробиш, не заміниш на пивну та лакейську, як роблять деякі футбольні фанати, що до хрипоти вигукують гімни улюбленій країні та містам, а після матчу – лавиною проходять вулицями, перевертаючи баки і розбиваючи вітрини магазинів, забувши про повагу до культури та суспільства.

    У мене є найпростіший конкретний приклад – Горлівський регіональний інститут університету «Україна» та його Асоціація випускників. Я сам навчаюся четвертий рік, та побачив уже три покоління колишніх студентів, серед яких є неабиякі патріоти свого ВНЗ. Причому ці приклади скрізь. Молоді магістри з обліку і аудиту, які залишилися працювати в інституті, відмовившись від набагато перспективніших пропозицій. Залишились у тому закладі, який люблять і поважають. Дехто поспіхом мчить з роботи на інститутський захід, навіть не заходячи додому. Причому, щоб не просто подивитися, а взяти найактивнішу участь. Хтось міняється зміною з напарником, щоб поїхати в чергову поїздку зі старими та новими товаришами. Сила-силенна таких випадків.

    А причина одна – малий патріотизм! Любов до свого середовища, до оточення, яке стало братством, до того, що ти створив власними руками разом із небайдужими та відкритими людьми. Мала Батьківщина, колиска особистості, зроблена не як для себе, а саме для себе. Ось це і є справжнє, не затьмарене нічим почуття, яке зближує та надихає.

    Мабуть, саме це є запорукою того добра, що нам потрібно. Основою єднання. Умовою того, що випускники самі організовуються в асоціацію, без вказівок зовні. Чи того, що хтось, промазавши недопалком повз урну, все ж підніме його та донесе до цієї ж урни. Фундаментом зародження поваги та позитивного відношення до оточення. Бо, як відомо, велике починається з малого. І все це дуже і дуже важливо, бо такі почуття просто необхідні людині, щоб жити, а не існувати. Любов до великого починається з любові до малого.

    Великий малий патріотизм – запорука гармонії буття.

     

    Сергєєнко Дмитро,

    студент 3 курсу денної форми навчання

    спеціальності «Правознавство»

    Горлівського регіонального інституту Університету «Україна»,

    учасник першого складу студентського Медіа-центру

    Університету «Україна», місто Артемівськ, Донецька область 


    Знаки долі і життєві відкриття

    (есе)

     

    Доля знаходить тебе там, де ти її не шукаєш. Такий висновок я зробила після вступу до Рівненського інституту Університету «Україна». Може, це дивно звучить, але знаки все ж таки відіграють важливу роль у нашому житті. Ви запитаєте, на яких підставах мені довелося висунути таке твердження? Відповідь знаходиться в історії мого вступу до ВНЗ і значенні цього факту для мого життя і світосприйняття.

    Усе почалося з того, що я зовсім випадково, проходячи повз Рівненський ліцей, побачила на його огорожі табличку з надписом «Рівненський інститут Університету «Україна» та стрілку, що вказувала на його знаходження, – перший знак долі. Подаючи документи на спеціальність «Психологія», я несподівано для самої себе подала оригінал сертифікату зовнішнього незалежного оцінювання замість копії, як планувала, – другий знак долі. Коли ж мені повідомили про те, що я зарахована до числа студентів, сумнівів, що мій освітній шлях уже визначено заздалегідь, не виникало.

    Вражень, отриманих від навчання в університеті, дуже і дуже багато, але варто особливу увагу приділити людям, які мене оточують не лише під час навчального процесу, а й поза ним. Вступивши до Університету «Україна», я зіткнулася із людьми, із якими впродовж своїх шкільних років навіть не говорила, створивши собі певне враження про них. У мене була визначена група людей, із якими я спілкувалася, ділилася враженнями про новий фільм чи книгу, розповідала їм інтригуючі моменти зі свого життя, цікавилася їхніми думками. На однокласників, із якими я не могла знайти спільної мови, не зважала. Мені здавалося, що вони не гідні моєї уваги, оскільки саме з ними я не відчувала себе комфортно. Ці люди не викликали в мене жодної цікавості, бо були непопулярними в нашому товаристві. Напевно, я ніколи не почала б обговорювати цю тему, якби не змінила своє ставлення до них, вступивши до ВНЗ.

    Познайомившись зі студентами університету, у спілкуванні з ними виявила для себе низку цікавих якостей, яких ніколи раніше не помічала. У кожного є свої недоліки й особливості, якими людина вирізняється з-поміж інших, що й робить її неповторною, індивідуалізованою особистістю. У студентських групах університету зібрано молодь із різних куточків України, але найбільш інтригуючим фактом є те, що тут присутні представники різних національностей, різної релігійної приналежності та різних етнічних спільнот, які безперешкодно влилися в колектив. Студенти шанобливо ставляться одне до одного, не зважаючи на свої недоліки і не соромлячись власної неповноцінності у фізичному чи психічному аспекті. Вони оцінюють свої дії та намагаються усунути непорозуміння із друзями, керуючись принципом, що не є ідеальними, але прагнуть до цього. Таке вдосконалення нагадує мені старанну працю ювеліра, який трудиться над шматочком металу, а по закінченні своєї роботи отримує дорогоцінний витвір мистецтва.

    Тепер я захоплююся людьми, які ставлять перед собою мету, а потім, використовуючи для цього всі необхідні засоби, досягають її. Тут мова не йде про осіб, чиї батьки дали змогу реалізувати їм власні плани за допомогою грошей та інших статків, а про тих, хто народився у бідних сім’ях, де одна цукерка часто ділилася між усіма. Мені здається, що саме такі люди змогли пізнати істину життя в усіх її виявах. Вони живуть серед нас, ми спілкуємося з ними, але найчастіше, звертаючи увагу лише на їхню зовнішність, не помічаємо їхнього внутрішнього світу. Часто наше бачення проблеми не співпадає із їхнім, оскільки в них інший життєвий досвід. Якби мені хтось сказав, що в майбутньому я буду спілкуватись із людьми, з якими в мене нема нічого спільного, то я ніколи б у це не повірила, а сьогодні для мене це – не міф, а несподівана реальність.

    Ми створені для того, щоб любити одне одного та цінувати миті, проведені поруч зі своїми близькими, знайомими, родичами. Шанобливість і чистота серця присутня не в кожному з нас, але людина завжди повинна пам’ятати, що потрібно бути кращою із тими, хто її підтримує, та робити добро тим, хто найбільше на це заслуговує.

    Викладачі часто повторюють нам, що студентське життя – це найкращі роки, які ми будемо згадувати лише з посмішкою на обличчі. Я цілком погоджуюся з такою думкою і впевнена, що сумувати мені не доведеться, особливо з людьми, з якими я познайомилися в університеті. Більшість із них вже стали для мене найкращими друзями і, не дивлячись на те, що інколи наші погляди зовсім не співпадають, я пишаюся тим, що такі люди в мене є.

    Коли починаєш задумуватися над майбутнім, то завжди поруч із собою уявляєш людей, які оточують тебе сьогодні. Не важливо, як надовго нас розлучає життя із ними, але ми завжди знаходимо шлях назустріч одне одному. Правду кажуть, що гора з горою не сходиться, а людина з людиною зустрічається. Де б ми не були, але в житті настає момент, коли наші дороги збігаються, і це найцікавіше, адже кожна зустріч дарує нам відкриття несподіваного у собі й інших.

    Після закінчення навчання мені хотілося б і далі спілкуватися з тими друзями, які стали моїм набутком у житті, моїм відкриттям, хоча десь глибоко в серці я розумію, що такого не може бути, оскільки доля у всіх різна. Однак, це моя студентська мрія. Тому для себе, своїх друзів і викладачів хочу побажати, аби наші сподівання збувалися, аби ми навіть «без надії сподівалися» і досягали запланованого, бажаного, омріяного.

    Крізь хмари пробивається лише найсвітліший промінь сонця, тому будьмо впевненими у своїх силах і можливостях, мріях і знаках долі, щоб успішно розв’язувати не завжди прості завдання життя.

    Обмірковуючи зміну своїх поглядів на людей, що оточують мене, вдячна Богові за повороти долі, які змінили моє життя до кращого і дозволили глибше зрозуміти себе і своє місце у суспільстві.

     

    Харкевич Галина,

    студентка 2 курсу денної та заочної форм навчання

    спеціальностей «Правознавство», «Психологія»

    Рівненського інституту Університету «Україна»,

    село Великі Озера, Дубровицький район, Рівненська область


    На цих людей тримаємо рівняння 

     

    Престижна спеціальність, відомий навчальний заклад, високі вимоги до навчання студентів – ось основні критерії мого вибору ВНЗ для подальшого навчання та отримання диплома кваліфікованого фахівця.

    Приємною несподіванкою для мене став педагогічний колектив Інституту права та суспільних відносин Університету «Україна» – такі справжні професіонали в моєму житті траплялися не часто. Ці люди не просто працюють на викладацькій ниві, вони живуть цим. Кафедра міжнародної інформації i кафедра суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій роблять вагомий внесок у моє життя. На першій із цих спеціальностей я навчаюсь, на іншій працюю й отримую досвід, а завдяки людям, які працюють та викладають в Інституті, маю стимул удосконалюватися.

    Почну з того, що я з Донеччини, із маленького шахтарського містечка Димитрова. Народилася у сім'ї шахтаря та вчительки. Вихована в українських традиціях. Навчалася в українській гімназії, згодом у Красноармійському педагогічному училищі за спеціальністю «Педагогіка та методика викладання креслення». Я завжди знала, що зміню спеціальність, але ніколи не думала, що опинюся в Києві. За порадою знайомого зупинила вибір на спеціальності «Міжнародна інформація» – отже постав вибір, який ВНЗ обрати? Спробувала свої сили у вступній кампанії до Київського інституту міжнародних відносин, де вступила за контрактом, але вартість навчання для шахтарської родини була завелика, бо в сім'ї у нас двоє студентів – я і молодша сестричка Ліліана, до речі, яка вже також є студенткою Університету «Україна». Отже, я зупинила вибір на Університеті «Україна» суто в цілях економії, але якістю навчання була здивована в найліпшому розумінні цього слова. Безцінні знання від відомих спеціалістів – викладачів-міжнародників, які читають не суто теорію, а передають життєвий досвід. Це вагома різниця між викладачами-теоретиками та викладачами-практиками. Борис Анатолійович Афанасьєв вражає своєю енергетикою та великим життєвим досвідом дипломата. Валерій Михайлович Бебик є найліпшим прикладам, як бути професіоналом своєї справи. Завдяки його зусиллям до навчального процесу приєдналося багато публічних людей. Ці люди – вже сформовані особистості, визнані спеціалісти, які передають досвід молодшому поколінню з метою формування політичної еліти України. Вони готують найкращих фахівців.

    Слід зазначити, що тільки сильна людина збирає навколо себе сильну команду. Так і Петро Михайлович Таланчук зібрав і збирає кращих із кращих викладачів для підготовки майбутніх спеціалістів у різних галузях. За це йому велике студентське «спасибі». Коли крокуєш навчальним процесом пліч-о-пліч із визначними особистостями, які досягли цього завдяки своєму професіоналізму та, головне, бажають передати ці знання студентам, – це не просто навчання, це «курс молодого бійця в елітних військах»! Таким рівнем, мабуть, жоден із українських навчальних закладів не похвалиться. Завдяки нашому президенту ми маємо сучасний європейський рівень навчання не на папері, а на ділі; і він уже приносить плоди. Випускники нашого університету стають відомими у своїх галузях.

     

    Юлія Стужук,

    студентка 4 курсу Університету «Україна»,

    спеціальність «Міжнародна інформація»


    Коли є надія на майбутнє...

     

    Відома нам усім істина про те, що людина як носій соціальних, культурних, політичних відносин приходить у цей світ, щоб бути щасливою і корисною суспільству. Але як бути тим, хто з'явився на цей світ з певними вадами або ж із тих чи інших об'єктивних причин отримав інвалідність?

    Щасливе дитинство у міській учительській сім'ї ніяк не віщувало мені труднощів і нелегкого майбутнього, Досить гарно закінчивши школу, вступила до педінституту. На другому курсі вийшла заміж за свого однокурсника. Обоє, здорові, красиві, життєрадісні, не могли натішитись кожним днем щасливого кохання. З радістю чекали на народження свого синочка.

    Проте, захмарилося щастя, коли лікарі сказали, що в нас народився син із ознаками дитячого церебрального паралічу. Ми стали перед вибором. Знайомі пропонували віддати дитину до інтернату. Адже ми – молоді студенти, й у нас ще все попереду. Але ми з чоловіком вирішили виховувати й лікува­ти сина, взявши на себе увесь тягар нелегкої долі. Навчання в інституті довелося залишити: я доглядала сина, а чоловік пішов працювати на будівництво, бо конче треба було заробляти кошти на лікування дитини. Лікували сина в найкращих клініках у нас і за кордоном, проте позитивних результатів це не дало. Олег не обходиться без інвалідного візка. Загальну середню освіту здобував надомно. Вчителі завжди відзначали його добрі розумові здібності, особливо з гуманітарних предметів. Він швидко засвоював навчальний матеріал, багато читав, добре оволодів комп'ютерними програмами. І все це майже самотужки. Бо перебував здебільшого зі мною у чотирьох стінах нашої квартири. Не тому, що з третього поверху йому важко виходити, а тому, що він звик до самотності, соромлячись своєї інвалідності. А з досягненням повноліття все більше розчарувався у сенсі свого життя, вважаючи себе непотрібним у суспільстві. Я з острахом спостерігала, як у нього закрадаються думки про те, що не варто жити, коли не можна ніде себе реалізувати.

    Зважаючи на розумові здібності Олега, ми з чоловіком намагались знайти вищий навчальний заклад у м. Тернополі, де б він міг здобути вищу освіту. Олег загорівся нашою пропозицією і виявив бажання навчатись правознавству, оскільки цікавився суспільними науками. Тим паче, що на сайті з’явилась інформація про київського адвоката Наталю Крук. Вона – інвалід дитинства, не володіє кінцівками, але розумний юрист і клієнти носять її на руках у прямому і переносному розумінні, вважаючи її адвокатом від Бога. Окрім того, це життєрадісна людина, займається спортом, стрибала з парашутом, мріє пролетіти на дельтаплані і пірнути під воду в акваланзі.

    З великої кількості вищих навчальних закладів м. Тернополя я відвідала більшість, проте, ознайомившись із умовами та формами навчання, зрозуміла, що сину з його інвалідністю в них навчатись неможливо.

    Це тільки в нормативних документах про забезпечення рівних можливостей для інвалідів визначено принцип рівності прав людей із інвалідністю, який передбачає, що кожний індивідуум має рівні можливості для участі у житті суспільства, і люди з інвалідністю повинні одержувати необхідну підтримку при набутті освіти, працевлаштування тощо. Я переконалась, що на практиці це – далеко не так і реалізувати право на освіту інваліду непросто.

    Але, як кажуть, хто шукає, той знаходить. Так і я не склала рук і мої старання увінчались успіхом. В обласному відділенні Фонду захисту інвалідів мені сказали, що в Тернополі є структурний підрозділ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» – єдиного в Україні вищого навчального закладу інтегрованого типу, відкритого для молоді неоднакового рівня підготовки, диференційованих соціальних можливостей і різного стану здоров'я.

    Зустрівшись із директором Тернопільського коледжу Нелею Степанівною Сухоруковою, я одразу зрозуміла, що Університет «Україна» – це справді унікальний заклад, який добровільно взяв на себе місію вчити людей із особливими потребами. Тут запроваджено форму дистанційного навчання, зокрема для людей із інвалідністю, створено інклюзивний навчальний комплекс, що вкрай важливо для людей із інвалідністю.

    Тут впроваджено навчальну Інтернет-програму МеоСасІ, яка успішно діє і завдяки якій кожний студент із обмеженими можливостями, що за станом здоров'я не може щоденно відвідувати аудиторію, отримує навчальний матеріал і рекомендовані завдання в домашньому режимі. Таким чином через комп'ютерну систему можна читати підручник, пройти тестування, вирішувати модульні контрольні роботи. Все це заноситься в особистий реєстр студента і робить його дотичним до навчальної аудиторії.

    В цьому закладі здійснюється індивідуалізація навчальних програм відповідно до нозологій студентів-інвалідів. Це уможливлює здобути вищу освіту молодим людям не тільки з вадами опорно-рухового апарату, а й зору, мови, слуху та низки інших фізичних обмежень, чого немає в інших вищих навчальних закладах. Тому у структурних підрозділах цього особливого університету здобуває вищу освіту велика кількість студентів із інвалідністю. У Тернопільському коледжі навчається 10,8 відсотка осіб з обмеженими можливостями, створюються умови для їхнього навчання, розроблена особлива методика навчання інвалідів, запроваджені доступні форми їх навчання, зокрема дистанційна та індивідуальна, також передбачено суттєві пільги в оплаті за навчання, готуються спеціалісти перспективних спеціальностей.

    Вступ Олега до цього закладу був справжнім святом для нашої родини. Зараз він навчається на третьому курсі за спеціальністю «Правознавство». Хлопець буквально ожив і невпізнанно змінився. Вчиться із задоволенням. Охоче спілкується зі своїми однокурсниками, бере участь у культурно-масових заходах, які організовує керівництво закладу для дружного студентського колективу. Став активним членом Всеукраїнської молодіжної громадської організації студентів-інвалідів «Гаудеамус», яка створена власне університетом, підтримана студентами інших вищих навчальних закладів, і членами якої є понад 2000 студентів. Діяльність цієї організації сприяє подальшому розвитку умов для отримання вищої освіти людьми з інвалідністю та передбачає системний підхід не тільки до проблем навчання інвалідів у вищих навчальних закладах, але й до проблем їхньої соціально-психологічної адаптації.

    Заслуговує високої оцінки саме ставлення викладачів до студентів, глибоке розуміння їхніх проблем, створення доброзичливого мікроклімату у стінах навчального закладу. Саме це повернуло мого хворого сина до активного життя, вселило віру в себе, надихає на успішне навчання. Із приреченого, сумного, замкнутого в собі хлопця Олег перетворився на життєрадісного, товариського, впевненого у своїх силах, у завтрашньому дні.

    Із неприхованим задоволенням спостерігаю за позитивним результатом його навчання. Радію, що Олег застосовує свої знання вже й на практиці: надавав консультації з питань соціального захисту, допоміг сусіду-підприємцю скласти установчі документи для державної реєстрації його підприємства, підготував нашим родичам претензійно-позовні документи для судового захисту. Окрім належної методики навчання в коледжі значну роль в освоєнні правничих навичок відіграє виробнича практика, яку керівництво закладу організовує так, щоб студенти мали можливість почергово пройти практику в органах суду, прокуратури, юстиції, міліції. Вартує уваги і наявність у достатній кількості посібників для вивчення кожної дисципліни, виданих безпосередньо Університетом «Україна» для мережі дистанційного навчання, де викладено у доступній формі все основне, що треба вивчити студенту, є запитання та тести до кожної теми, що робить підручник зручним і спрощує процес навчання.

    Завдяки успішному навчанню сина до нашої родини повернулися щастя і радість. Не змогли ми з чоловіком отримати вищої освіти, зате здобуває її наш син. Хочу звернутись до батьків, які виховують дітей із обмеженими особливостями: не розчаровуйтесь у житті, вірте в можливості своїх дітей і переборюйте труднощі. Вам обов'язково зустрінуться ті люди, які допоможуть подолати негаразди. Хто стукає, тому відкривають. Адже є люди, які розуміють наші проблеми і не тільки співчувають, а й активно їх вирішують.

    І ще є мрія: поїхати у Київ, зустрітися з Президентом Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петром Михайловичем Таланчуком, низько вклонитись йому за створений ним особливий університет зі структурними підрозділами в обласних центрах, за реальні кроки в гуманізації освіти, а також хочеться від імені батьків студентів-інвалідів Тернопільщини від душі подякувати йому за вдалий підбір кваліфікованих педагогічних кадрів на місцях, які роблять усе для того, щоб разом зі здоровими студентами навчались і знайшли себе у цьому житті неповносправні наші діти та мали надію на майбутнє.

     

    Від редакції

    Ця щира розповідь з'явилась на сторінках нашої газети не на замовлення чи за чиєюсь підказкою. Написала мати хлопця, котрий уже третій рік успішно навчається в університеті. Дуже сподіваємось, що такі розповіді частіше публікуватимуться в газеті.

     

    Віра Шевчук,

    м. Тернопіль («Університет «Україна», №1, 2012)


    Крапки

    (нарис)

     

     − Я хочу тут учитися! – приголомшено вимовила 16-річна дівчинка з Євпаторії, оглядаючи стильні сіро-чорні корпуси під яскраво-бузковим дахом. «УУ» – плавно перетікали одна в одну літери на жовто-синьому тлі. Темна плитка під ногами та колесами візка майже плавилася від липневої спеки. Автоматичні двері приймальної комісії привітно роз’їхалися, залишилося тільки увійти, завершивши шлях, що тривав 800 кілометрів та майже рік.

    …Усе почалося з телефонного дзвінка, також у липні. «Ви бажаєте взяти участь у кастингу нового шоу каналу «1+1»?» На це запитання дівчинка спершу відповіла категорично: «Ніколи!» Але її мати, Олена Володимирівна, вмовила хоча б спробувати. І замість чергової поїздки на море вся родина прибула на кастинг.

    Маленька кімната, відеокамера на штативі, троє журналістів поза кадром… На стільцях сидять старша сестра Юля та двоюрідний брат Володя, поряд на власному «транспорті» − у візку − наша дівчинка. Інтерв’ю тривало близько півгодини. Згодом – ще один дзвінок. «Вітаємо вас! Ви стали учасниками проекту «Танцюю для тебе», отже, тепер нам треба знімати про вас відеосюжети. А за тиждень Юля почне опановувати танці заради мрії своєї сестри про навчання у спеціалізованому інституті в Москві!»

    Минуло майже три місяці, й ось уже фінальний гала-концерт. Поряд із дівчинкою сидить солідний чоловік, під час рекламної паузи виникає розмова. «Навіщо тобі та Москва? – здивувався Валерій Михайлович Сушкевич. – У нас є свій спеціалізований університет під назвою «Україна», у Києві! Якщо ти гарно навчаєшся – зумієш вступити, це я тобі обіцяю…»

    Далі були півроку відвідування школи, щоби звикнути до навчання у групі, купа нервів, залишених в аудиторії, де наша дівчинка писала ЗНО, тремтячою від відповідальності рукою ставлячи хрестики з однією лише думкою про своє майбутнє, в якому стала б у нагоді золота медаль. Останній дзвінок, урочиста церемонія на головній площі міста... Були й менш привабливі моменти: дванадцятигодинна автомобільна поїздка до Києва, ніч у салоні авто на приміській заправній станції, затори й плутанина незнайомих вулиць.

    І нарешті – прохолода холу приймальної комісії. Але й тут не обійшлося без несподіванок. Збиралася наша дівчинка вчитися на юриста, але довелося поміняти плани, оскільки, як сказали їй тоді, Інститут права та суспільних відносин знаходиться в орендованому приміщенні, у звичайній школі, й тому відвідувати заняття там буде важко. Порадили замислитися про іншу спеціальність, дали кілька листівок і час на роздуми.

    «Банківська справа… не вмію… маркетинг… лише приблизно знаю, що це таке. Психологія… цікаво, але не моє. Дизайн – та я малюю навіть гірше, ніж співаю! Можливо, банківська справа – не так уже й погано? Допоможіть!», – звернулася дівчинка до тата й сестри, що повезли її на вступ. «Вирішуй сама, – в один голос відповіли вони, – це − твоє життя і твоя доля». І на наступний день украй здивована дівчинка, яка вирішила вже йти в банкіри, бачить під сидінням водія ще один яскравий папірець – листівку про кафедру видавничої справи та редагування. Лише рік тому були сумніви: чи то поповнити армію адвокатів та нотаріусів, чи здобувати філологічну освіту. Але тоді вибір упав на юриспруденцію, бо професія все ж «модніша». Хоча схильність до мов у дівчинки бачили всі оточуючі. Листівка з-під сидіння змінила рішення – а з ним, напевно, й усе життя. Документи було подано в Інститут філології та масових комунікацій, який, за іронією долі, теж певний час розташовувався в муніципальній школі, та це дівчинці ані трохи не заважало.

    Два роки потому вухо її, вже студентки-третьокурсниці, вихопило уривок із відомої промови Стіва Джобса – людини, яка створила компанії Apple та Pixar: «…Якщо б я не відрахувався, то я ніколи б не записався на той курс каліграфії, й у комп’ютерів не було б такої дивовижної поліграфії, як зараз. Звісно, не можна було поєднати всі крапки разом тоді, коли я був у коледжі. Але за десять років усе стало дуже, дуже ясно. Ще раз повторюю: ви не можете поєднати крапки, дивлячись уперед. Ви можете поєднати їх, лише озираючись у минуле».

    І раптом крапки поєдналися. Дзвінок. Обіцянка. Листівка. Я.

    Доля.

     

    Скрипник Вікторія,

    студентка 3 курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування».

    Університет «Україна» (денне відділення, м. Київ)


    Мій вибір − Університет «Україна»

    (стаття)


    Доля кожної людини залежить від її вибору. Цей вибір може стосуватися наших пріоритетів, звичок, людей і в тому числі навчального закладу. Мій вибір – Університет «Україна».

    На перший погляд може здатися, що університет дає лише знання, певну кваліфікацію та сертифікат про закінчення. Але, насправд,і він дає набагато більше.

    Саме в Університеті «Україна» я знайшов багато друзів та однодумців, завдяки яким мені вдалося не лише реалізувати себе у різних напрямках, але й віднайти спосіб допомогти іншим.

    Я перевівся з Коледжу «Освіта» на другий курс Університету «Україна», навіть не уявляючи, що буду займатись волонтерством та благодійною справою. Завдячуючи старості моєї групи, я випадково потрапив на засідання студентського самоврядування, саме тоді, коли воно планувало заходи, що мали проводитися на київському святі «Юнь Києва запрошує». Саме в цей день я вперше став волонтером. Мені сподобалося, що майже все, що тоді організовувалося, було не лише для того, аби весело провести час, але й стало спробою зробити щось корисне для студентів та окремих груп людей.

    Я брав участь у проведенні таких заходів, як: «Юнь Києва запрошує», День здоров’я, День учителя, фестиваль «Сяйво надій», студентське весілля. Але найбільше емоцій я отримав від поїздок до ВІЛ-інфікованих діток лікарні «ОхМаТДит».

    Майже кожен захід ми намагалися зробити зі святковою програмою, із цікавими героями та веселими іграми, аби подарувати дітям увагу й тепло. Їхні веселі обличчя та радісний погляд з бажанням побачити нас ще раз давав поштовх не зупинятися, а навпаки, продовжувати цю справу. Саме тут я зміг реалізувати себе й розкрити свій потенціал.

    Завдяки людям, які мене оточують у цьому закладі, я більше дізнався, що взаємодопомога, співчуття та бажання простягнути руку й досягти чогось більшого – це не просто історія або гарні слова, це практика та спосіб життя.

    Тому Університет «Україна» відіграє в моєму житті важливу роль, як в отриманні певних знань та кваліфікації, так і у визначенні  моральних цінностей.

    Хочу побажати, щоб ця діяльність університету продовжувала розвиватися та приносила багато корисного для суспільства. Та, користуючись моментом, хочу подякувати Вікторії Андріївні Дикій – начальнику відділу виховної роботи, Ніні Гаєвській – екс-президенту студентського самоврядування, Коришніченко Христині, Жозі Анастасії – людям, які завжди були поруч, Владу Мишківському за те, що ці люди завжди підтримували та робили великий внесок у розвиток університету.

     

    Кислицький Володимир,

    студент 5 курсу спеціальності «Маркетинг».

    Університет «Україна» (денне відділення, м. Київ)


    Я − студентка Університету «Україна»

     (нарис)


    Життя людини – це не проста річ. Дитина, тільки народившись, несе за собою величну місію – стати справжньою людиною, і не просто людиною, а людиною з великою літери. Стаючи особистістю, кожен із нас проходить у своєму житті важливі етапи – народження, дитинство, юність… Аж тут перед нами відповідально постає мить вибору професії – тієї, до якої ми маємо найбільшу схильність, яка є найбільш обґрунтовано-осмисленою, тобто такої, з якою ми хочемо поєднати свою подальшу долю пліч-о-пліч, яка стимулюватиме нас до досягнення найвищого рівня, вияву найліпших талантів.

     Та на цьому наш вибір не закінчується, адже найголовнішим з цього приводу постає питання: «А куди ж піти вчитися?». Одного дня цей вибір постав і переді мною. Тривалий час, у пошуках єдино-правильного вибору, я не знаходила відповіді на своє питання. Карбуючи в голові ідеал вищого навчального закладу з четвертим рівнем акредитації, з можливостями всебічного саморозвитку, з колом професіоналів – професорів, кандидатів і докторів наук, які з радістю готові передати свої знання та навички своїм наступникам − студентам, мій вибір потроху звужувався, аж доки не зупинився на тому єдиному, про який і душа, і серце в унісон сказали: «Це моє!». Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна»! Навіть у самій його назві відчувається глибокий дух патріотизму, національної гідності, історичного багатства. Такі якості просто не можуть залишити байдужим справжнього патріота свого народу та людину, яка прагне продовжувати національні звичаї, традиції, дотримуватися повчань мудрих предків.

    І тепер, прокидаючись кожного ранку, я йду додому. Так! Так! – Додому в рідний університет. Для когось це місце – «стіни навчання», для когось – «просто університет», а для мене це – не просто будівля, зі стін якої мудро дивиться «наша гордість» – наші письменники й науковці. Це місце, де панує мир, злагода й талант. Це моя сім’я – мої вірні й надійні друзі. Місце, де я відкриваюся сповна, тут мені не потрібна жодна «маска», тут я відчуваю себе особистістю і знаю напевне, що мене слухають і поважають такою, якою я є насправді. Саме Університет «Україна» поєднав тисячі обдарованих сердець. На моїх очах закохувалися пари, саме тут безліч різних людей знайшли одне в одному найкращих друзів. Університет «Україна» відкрив для мене чарівний світ спілкування з прекрасними, мудрими людьми, людьми, які прагнуть досягнути кращого майбутнього. За допомогою Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» я здобуваю не просто диплом, а з упевненістю можу сказати, що здобуваю знання, при цьому відчуваю, що мені хочеться знати все більше й більше. Недаремно ж великий Сократ говорив: «Я знаю, що я нічого не знаю, але я знаю точно, що я знаю більше, ніж усі інші».

    Сьогодні, гордо піднімаючи голову, скажу на весь світ: «Так, я студентка Університету «Україна», так, я щаслива, що потрапила в цю талановиту, високоосвічену сім’ю. Я низько вклонюся перед засновниками цього величного «храму знань», перед батьком, який так міцно тримає цю сім’ю, перед тими мудрими наставниками, які вчать любити, поважати й берегти». І щиро кажу: «Дякую тим, хто робить день від дня науково цікавішим. Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» допоміг мені відкрити в собі ті творчі якості, якими я радо й щиро ділитимуся із підростаючим поколінням. Жодного разу я не шкодувала, що вступила саме до цього вищого навчального закладу. Я з сумом та приємними спогадами покидатиму його стіни після закінчення, та моє серце залишиться тут навіки!

     

    Стільник Марина,

    студентка 4 курсу  напряму підготовки «Філологія».

    Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

    в  м. Хуст (денне відділення, Закарпатська обл.)


    Сходинка між дитинством і дорослим життям…

    (нарис)

     

    Університет чи інститут – це та сходинка, яка відділяє людину від дитинства й відкриває двері в доросле і самостійне життя. І зараз, коли я навчаюся вже на п'ятому курсі, настрій трохи ностальгічний, адже попереду складна дорога. Позаду – веселі студентські будні, безтурботні вечори дозвілля, довгі пари, хвилюючі сесії. І чим ближчим стає час закінчення навчання, тим сильнішим є відчуття, що пройдений час не повернути, з ним важко попрощатися.

    Стіни рідного вузу назавжди залишаться тією точкою відліку, до якої ще не один раз повертатиметься кожен із однокурсників. Це те, що зв'язує і зв'язуватиме нас усіх і через десятки років. Адже час пролітає із нестримною швидкістю, а спогади – єдине, що залишається назавжди з людиною. Мені довелося бачити щасливі обличчя декількох подруг, які зустрілися через тридцять років, відзначаючи дату закінчення вищого навчального закладу. У всіх доля склалася по-різному, у когось – трагічно, у когось – щасливо, але їх зігрівали й об'єднували спогади про п'ять прожитих разом років.

    Із Карпатським інститутом підприємництва Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» доля звела мене випадково.

    2007 року, закінчуючи однинадцятий клас, я мала брати участь у третьому Всеукраїнському етапі конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт Малої акдемії наук України. У зв'язку з цим була потрібна рецензія на наукову роботу кандидата або доктора філологічних наук. Відгукнулися на моє прохання на кафедрі української мови та літератури. З того часу моя доля пов'язана з цим ВНЗ, сподіваюся на це і в майбутньому, оскільки й надалі продовжую працювати над науковою роботою, продовжую писати власні твори. З науковою діяльністю поривати не збираюся, і в найближчих планах – вступ до аспірантури та робота над кандидатською дисертацією. Захоплення літературою, Словом не проходить із віком, тому подальші наукові плани – це, скоріше, спосіб життя, а не просто навчання.

    Навчання стало для мене способом самореалізації, прагненням до чогось більшого, ніж просто отримати документ про вищу освіту. Велику роль у цьому відіграв і ВНЗ, адже оточення, атмосфера значною мірою впливають на формування особистості, на майбутній вибір професії. Завдяки цьому точно знаю, що свою професійну діяльність я пов'яжу з філологією, з роботою у стінах вищої школи.

    Місцевість, де розміщено Карпатський інститут підприємництва Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», спонукає до творчості. Навчальні корпуси розташовані над берегами найдовшої річки Закарпаття Ріки. Отож, із вікон відкривається чудова панорама у будь-яку пору року. Найбільше імпонує зимовий пейзаж: нагадує сніжно-біле царство, в якому повновладно гуляє завірюха. А якої невимовної краси тут осінь, чи весна, коли цвітуть сакури. Хіба словеснику потрібно ще щось для натхнення?

    Університет «Україна» став для мене тим фундаментом, який остаточно визначив вектор моєї професії, отже, відіграв важливу роль у моєму житті.

      

    Полякова Людмила,

    студентка 5 курсу спеціальності «Українська мова та література».

    Карпатський інститут підприємництва Університету «Україна»

    (денне відділення,  Закарпатська обл.)


    Хочу, чтобы в моей жизни было больше добрых и отзывчивых людей

    (эссе)

     

    Каждый выпускник школы сталкивается с вопросом: «Куда пойти учиться?», − ответ на который ему предстоит дать самому. Ведь именно от Его решения будет зависеть Его дальнейшая судьба. Все, кто был или является студентом, с уверенностью могут сказать, что студенческие годы – самые веселые и незабываемые!

    Пожалуй, пора представиться. Меня зовут Ирина, я студентка Горловского регионального института (ГРИ) Университета «Украина». Моя жизнь сложилась так, что я, прожив 17 лет в Крыму, переехала жить в город Горловка Донецкой области. Об этом городе я знала с детства, и поэтому, может это и звучит странно, мне хотелось здесь учиться и в дальнейшем жить. Когда я окончила школу, сразу же решила, что поступать буду в Горловкий институт. Тут, в Горловке, по совету родных, подала документы в ГРИ. Вскоре мне сообщили, что я зачислена, и, не дождавшись учебного процесса, начала принимать участие в жизни института. Мне нравилось узнавать людей, которые учатся и работают в институте, и тем самым заводить новые знакомства в этом городе.

    Из-за того, что институт специализируется на обучении не только обычных студентов, но и студентов с ограниченными возможностями,  его авторитет  стремительно вырос в моих глазах.

    В нашем вузе нет никаких ограничений, и поэтому Мы все равны. Это заметно не только в учебное время, но и во время различных мероприятий, которых у нас много. И что мне во всем этом нравится, так это то, что студенты с ограниченными возможностями не «стоят в стороне», а принимают активное участие во многих мероприятиях, будь-то конференция или спортивные соревнования, вокальный конкурс или благотворительная акция…

    С того времени, как началась моя студенческая жизнь, я поняла, что будет нелегко. Но со временем мое мнение изменилось. Теперь я с уверенностью говорю, что три года обучения в Горловском региональном институте Университета «Украина» дались мне вполне легко. Хотя, признаю, порой было очень тяжело, но наши «мамы» и «папы» помогали преодолевать любые трудности, даже которые не были связаны с обучением.

    И за время своей учебы я убедилась в том, что таких институтов, как наш, очень мало. Мало вузов, которые действительно серьёзно занимаются всесторонним развитием студентов. Хотя соглашусь с мыслью, что работа со студентами зависит, в первую очередь, от желания самих студентов.

    На мой взгляд, Университет «Украина» отличается от других вузов добротой и отзывчивостью преподавательского состава, простотой всех, кто здесь учится. Именно этого я и хочу. Хочу, чтобы в моей жизни было больше людей таких же добрых и отзывчивых, потому что такие люди вносят положительные эмоции в эти серые будни, в которых наше общество ведет себя, как запрограммированная машина. Они поддерживают в нас надежду и помогают верить в счастливое будущее.

    От лица многих я с уверенностью могу сказать, что мы, студенты, растем и развиваемся вместе с нашим институтом. Так же, как и его питомцы, институт меняется не только внешне, но и внутренне. Совершенствуются технологии обучения, появляются новые виды деятельности, изменяются отношения между преподавателем и студентом – они уже партнёры. Возникает доверие и понимание, укрепляется «мост» от студента к преподавателю и от преподавателя к студенту. Именно поэтому, взрослея, мы начинаем интересоваться мнением своего «наставника», и, уже осознанно, стараемся к нему прислушиваться.

    Подводя итог, я смело могу сказать, что ГРИ Университета «Украина» – мой институт, институт, в котором я хочу получить высшее образование и который стал для меня практически домом, а преподаватели –  родителями.

    Я не жалею о том, что моя жизнь сложилась таким образом, что я поступила в Горловский региональный институт Университета «Украина», что стала частью этого великолепного вуза. И я благодарна своим преподавателям за их строгость и доброту, терпение и внимание, понимание и помощь.

     

    Марушина Ірина,

    студентка  3 курсу спеціальності «Облік і аудит»,

    Горлівський регіональний інститут Університету «Україна»,

    (денне відділення, Донецька обл.)


    Університет «Україна» відкрив мені шлях до яскравого і щасливого майбутнього

    (есе)

     

    Я – студент Горлівського регіонального інституту Університету Україна, навчаюся на четвертому курсі спеціальності «Правознавство». Вибір даного вищого навчального закладу мені дався досить легко, тому що в ньому є всі умови для навчання студентів із особливими потребами. У своєму інституті я обіймаю посаду голови обласного осередку Всеукраїнської громадської організації студентів-інвалідів «Гаудеамус», а також є членом Комітету організації студентського самоврядування.

    Наш університет у моїй долі відіграє дуже велику, важливу та значну роль. Мені як інваліду було дуже тяжко знайти своє місце у спільноті своїх однолітків, бути комусь потрібним та взагалі відчувати себе повноцінною людиною. Зараз, завдяки рідному інституту, у мене зникли всі ті комплекси, які стримували мої можливості. Цей заклад відкрив мені очі на яскраве, щасливе та велике майбутнє. І ось тепер, обіймаючи таку посаду та отримавши диплом молодшого спеціаліста, я чітко побачив свій життєвий шлях і дуже вдячний за це Університету «Україна».

    Горлівський регіональний інститут робить усе можливе і неможливе для того, щоб допомогти всім своїм студентам із інвалідністю адаптуватися в суспільстві, жити повноцінним життям. В інституті проводиться дуже багато заходів різної спрямованості: колективних святкувань днів народження інвалідів, традиційних та професійних свят, соціальних, розвивальних та освітніх програм і акцій. Я вважаю, що завдяки цим заходам студенти, студенти з особливими потребами насамперед, почуваються комфортно в товаристві інших студентів. По-друге, вони стають менш замкненими в собі. По-третє, у них розкривається та розвивається внутрішній потенціал. Крім цього, вести такий активний спосіб життя дуже корисно, оскільки студенти з інвалідністю під час суспільно-корисної праці на практиці вчаться веденню документації, розвивають організаторські якості і багато іншого.

    Із власного досвіду я можу сказати, що завдяки заходам, які проводяться Комітетом організації студентського самоврядування (КОСС) та організацією «Гаудеамус», студенти з інвалідністю стають справжніми лідерами у своїх групах та в інституті в цілому. На моїх очах студенти-члени «Гаудеамус» спочатку просто брали участь у заходах, але згодом деякі з них почали виявляти власну ініціативу та допомагати у проведенні свят. Трохи згодом вони почали самі організовувати заходи, спочатку в інституті, а зараз вони сягнули і міського рівня.

    Дуже важливо, що в нашому інституті вистачає уваги для кожного студента, який її потребує. Це може виявлятися в самому простому, наприклад, у дружній пораді чи святкуванні дня народження.

    Пам’ятаю день народження студента з інвалідністю, члена КОСС та «Гаудеамус» Олександра Клімова, коли в аудиторії панувала настільки життєрадісна атмосфера, що ми забули про всі свої проблеми. Ви тільки уявіть собі великий круглий стіл, за яким сидять твої друзі й товариші, які не байдужі до тебе, і всі хочуть тільки одного – привітати тебе з днем народження, зробити тебе щасливою людиною. Хіба це не прекрасно?!

    Хочу ще пригадати день народження студентки-члена «Гаудеамус» Ганни Пономарьової. У той день мені здалося, що вона була найщасливішою людиною у світі. Вона мені казала, що потрапила немов у казку. Тоді утворилася атмосфера, наповнена любов’ю, дружбою, взаєморозумінням. Ми були як одна велика дружна студентська родина, і найважливіше, що ніхто не зважав на твої фізичні здібності.

    Не можу не пригадати останню зустріч Нового року. Спочатку ми переодяглися в Діда Мороза та Снігуроньку і вітали всіх студентів із наступаючим Новим роком. Хтось подумає: як маленькі діти… Але ж усе одно кожна людина в душі залишається дитиною. Ось і ми вирішили нагадати студентам про казку, в яку вони вірили у своєму недалекому дитинстві. Потім члени «Гаудеамус» разом із КОСС організували новорічний карнавал, на якому було проілюстровано невеличку казочку. Ви навіть не уявляєте, скільки позитивних емоцій залишило те свято. Навіть зараз, коли збираємося разом, із задоволенням згадуємо всі проведені нами свята та заходи.

    У моїй долі, в долі тих студентів-інвалідів, із якими я познайомився, працював та продовжую працювати, Університет «Україна» відіграє дуже важливу та незмінну роль. У цьому закладі завжди панує атмосфера творчості, взаєморозуміння, дружби та любові. В Університеті «Україна» ми – студенти з особливими потребами – завжди можемо знайти допомогу та підтримку, відчути себе часткою суспільства, обрати тверду життєву позицію і найголовніше – відчувати себе повноцінними та вірити у щасливе майбутнє.

    Я хочу ще раз подякувати Університету «Україна» за те, що він подарував мені віру в себе, віру в життя, і побажати йому подальшого розвитку та процвітання.

     

    Петров Олександр,

    студент 3 курсу спеціальності «Правознавство».

    Горлівський регіональний інститут Університету «Україна»

    (денне відділення, Донецька обл.)


    Чим Університет «Україна» ліпший за інші

    (передова стаття)

     

    У нашому сьогоднішньому світі, світі майбутнього, що вже настало, цієї залізобетонної цивілізації з її статистикою, термоядерними бомбами і смугастою зубною пастою, важливу роль відіграє імідж. Він потрібний і є в «України», як і в будь-якого затребуваного та конкурентоспроможного закладу. Чи гарний, чи поганий – не беруся судити, адже я не фахівець з того самого «піару».

    Однак, я – студент. Це означає – споживач, класичний представник цільової аудиторії й учасник величезної фокус-групи Університету. І саме в цій ролі я хочу проаналізувати, виділити його найбільш сильні сторони, те, чим він вигідно відрізняється від подібних освітніх закладів. Кажучи сухою мовою термінів, почутих біля погано прикритих дверей кафедри фінансів та кредиту: чим повинен бути вражений споживач-абітурієнт, виводячи свій підпис на контракті…

    Безбар'єрність. Звичайно, в першу чергу це стосується людей із обмеженими можливостями. Неймовірно чудово, що існує ВНЗ, робота якого обумовлена цією доктриною! Це не тільки холодна зручність та пристосованість архітектури – це атмосфера. Аура, якщо завгодно.

    Проте я б хотів звернути увагу на інше, на зворотний бік цього. Це не містика й не фантастика, що, чим більше ми зробимо доброго, тим більше світла й тепла нам повернеться. Можливо, це схоже на юнацький максималізм і заклик до порожнього альтруїзму. Однак, може і не серйозний, але все-таки життєвий досвід говорить, що цей закон, поряд із законом Мерфі, давно пора включити в підручники з фізики, класу, приблизно, сьомого.

    Так ось, до чого я. Подібна атмосфера існує серед студентів, бо в інституті більшою мірою це – їхніх рук справа. Адже значний відсоток тих, хто ходить коридорами та з ким спілкується молодь із інвалідністю, – саме вони. Тому ці благосні відчуття стосуються всіх навколо.

    Як кажуть: хто врятував кошеня з вогню – той прожив день не даремно. Завжди є зворотній зв'язок, адже девіз «Ми – «Україна», «Україна» – це ми» – не порожній звук. Університет є мікромоделлю суспільства, і через років два-три випускники створять це суспільство, в якому люди зуміють знаходити спільну мову, сповідатимуть терпимість, змінять уявлення про світ, його позитивні та негативні сторони та почнуть досягати успіхів взаємодією і вміннями, а не егоцентризмом і ходінням по трупах.

    Далі – робота. Робота на результат. Ми – результативні, вкрай результативні, адже інакше – ніяк. Прагнення до реальних показників у житті, а не віртуальних, на паперы – наше кредо. Звести нанівець декларативність показників – мета нашої діяльності. За нашим Університетом та його територіально відокремленими підрозділами немає могутнього міністерства освіти, яке може опустити руку до великого бюджетного кошика та сплатити всі необхідні на організацію якісного освітнього процесу витрати. Це також корисний досвід, бо ми завдяки цьому навчилися мислити та бачити інакше, розраховувати тільки самі на себе, максимально використовувати власні інтелектуальні ресурси та здібності. Ще ми навчилися працювати без указівок та інструкцій згори, творчо та відповідально ставитися до дорученої справи, бо тепер добре розуміємо, як разом будувати новий світ, у якому всім буде добре жити.

    Міська адміністрація, яка зі скрипом виділяє автобус для участі студентів із інвалідністю у заході або взагалі не знаходить на це коштів та часу, в першу чергу звертається до нас по допомогу в організації того самого заходу. І студентська колона нашого навчального закладу в костюмованих парадах – найяскравіша, й обличчя своїх інститутських товаришів я бачу частіше за інші  у місцевих газетах та на сайтах, не дивлячись на те, що в місті є досить сильні державні ВНЗ. Тренування подібної самостійності та заповзятливості – найліпша школа для будь-кого, хоч співробітника, хоч студента.

    Це ні з чим не зрівнянне відчуття цілісності та причетності кожного «малого українця» до великої України! Сенс у тому, що нас, «українців», багато. Ні, я не зустрічаю знайомих студентів у кожному провулку, я про глобальні речі. Єднання людей із усіх куточків нашої Батьківщини сприяє моєму патріотизму по відношенню до свого університету, схожого на величезний злагоджений механізм із вироблення професіоналів-багатоверстатників та добрих, корисних справ. Конференції, спартакіади, конкурси за сімсот кілометрів від дому вражають. Як і люди звідусіль. Адже приємно, беручи в руки підручник нашого видання, вдивляючись у карту на звороті книги, намагатися згадати, кого і звідки ти бачив на останніх «Козацьких шляхах» або «Сяйві надій». Круто привітати есемескою з Днем народження знайому з Кіровограда, побажати удачі на сесії кому-небудь із Хмельницького, чи особисто поцікавитися погодою в Миколаєві… Відчуваєш себе справді громадянином, українцем, який любить свою країну, бо особисто знає її народ.

    Разом досить райдужно. Природно, що це – не єдині наші плюси та параметри, за якими цей ВНЗ давно випередив конкурентів, але серцю якось ближче саме ці. Так давайте ж ставати патріотами великої України, починаючи з малої!

    Адже ми – Україна, Україна – це ми!

     

    Сергєєнко Дмитро,

    студент 3 курсу спеціальності «Правознавство».

    Горлівський регіональний інститут Університету «Україна»

    (денне відділення,  Донецька обл.)


    Вибір зроблено

     

    Я в цьому році закінчила школу і хочу вступити до вищого навчального закладу, але маю вади по зору. Дізнавшись, що в Кіровоградському інституті розвитку людини «Україна» навчаються саме студенти-інваліди, я з мамою вирішила переконатися в цьому. Коли ми прийшли, нас запросили до ректора О.М. Барно, який розповів про умови навчання таких студентів, як я. Нам показали інститут. Все, що я побачила, мене дуже вразило.

    Я свій вибір вже зробила.

     

    Семянікова Яна


    Доступність – перший крок до успіху

     

    На жаль, так склалося в моєму житті, що від народження я хворію на ДЦП.

    Але це мене аж ніяк не спинило в житті.

    Ще під час навчання у школі я почав замислюватись над своїми подальшими кроками в житті. Врахувавши можливості, бажання та обставини, я однозначно визначився з тим, що себе треба «пов’язати» із журналістикою. Здавалось би, що пів справи вже зроблено. З цього моменту я почав збирати інформацію про ВНЗ, але тут виникла проблема в тому, що, на жаль, на навчання за рахунок держави людині з ОФМ потрапити практично неможливо, а для навчання на контрактній основі у мене була відсутня певна сума коштів. Випадково від друзів я дізнався про Університет «Україна». Будучи на Дні відкритих дверей дізнався проте, що тут є спеціальність «Журналістика». Подавши відповідні документи, я вступив на підготовче відділення. За сім місяців, отримавши атестат, уже навчався на першому курсі раніше обраної мною спеціальності.

    Із перших днів навчання я відчув рівний і водночас особливий підхід до кожного зі студентів. Адже саме тут, завдяки відсутності розмежованості серед людей, створено сприятливі умови для навчального та реабілітаційного процесу. Зокрема для людей із ОФМ створена секція з плавання та працює центр індивідуальної роботи, де в разі потреби кожен може отримати необхідну професійну консультацію. Все це створено таким чином, щоб можна було поєднувати заняття з основним навчальним процесом.

    За 4 роки навчання в університеті завдяки отриманим знанням та практичному досвіду, не дивлячись на економічну кризу, я працював здебільшого в Інтернет-виданнях, що спеціалізуються на різних тематиках. На даний момент через те, що видавництво, в якому я працював, закрили, я тимчасово не працюю за фахом.

    Але це тільки початок, тому що я вважаю, що завдяки Університету «Україна» отримав все необхідне для самореалізації у житті.

     

    Денисенко Денис Олександрович,

    Інститут філології та масових комунікацій,

    5-ий курс, заочне відділення,

    спеціальність «Журналістика»


    Не помилилась у виборі

     

    Коли мене запитують, чому я вирішила стати психологом, моя відповідь однозначна лише в одному — це довга історія. І це дійсно так! З дитинства, будучи допитливою дитиною, мені було цікаво все. Але найбільш надзвичайною і загадковою для мене була сама людина, її вчинки, думки, бажання і можливості. Моє знайомство із психологією почалося з першої поїздки до Німеччини у 10 років.

    З нами, дітьми, поїхали і психологи, які супроводжували нас.

    Півтора місяці в чужій країні і серед нового оточення спонукали мене до перших серйозних роздумів про людину і її природу. Повернувшись до України, я продовжувала шукати відповіді на хвилюючі питання. І одного дня, коли мені було 12 років, до мене в руки потрапила книга Миколи Наріцина «Ти і я. Я не ти. Бесіди з психологом» — моя перша книга з психології, читання якої я негайно розпочала.

    З того моменту я твердо вирішила присвятити своє життя вивченню психології. Моє цілеспрямоване навчання почалося з бізнес-курсів для школярів, де психологія була окремим предметом. Закінчивши їх, я дізналася про «Університет юного психолога» у Київському палаці дітей та юнацтва. Саме там психологія стала для мене не тільки улюбленою наукою, але й улюбленою практичною діяльністю.

    Завдяки вкладеній праці наших викладачів на тренінгах та практичних заняттях я усвідомила, що психологія — це ключ до змін у людині, це шлях розвитку її можливостей. Навчаючись в 11 класі, переді мною не стояло питання, яку спеціальність обрати, але стояло питання про ВНЗ. І моїм першим вибором став Київський міжнародний університет, де я провчилася два курси. За цей час я познайомилася з дивовижними практикуючими психологами і психологами-теоретиками, які у нас викладали. Я почала відвідувати психологічні конференції, навчальні програми, майстер-класи. Але, на жаль, з певних причин викладачі почали звільнятися, що призвело до зниження якості освіти. Це дало мені можливість зрозуміти, що освіту творять конкретні особистості. Подальше навчання там стало для мене неможливим, що спричинило появу рішення перейти в інший університет, і мій другий вибір випав на Університет «Україна». І цей вибір для мене став дійсно щасливим, тому що тут я познайомилася з викладачами, які дають безцінні і необхідні знання, діляться своїм практичним досвідом, готують до того, що нас зустріне у практичній діяльності. Завдяки їм міцніє віра в те, що психологія має свою унікальну перспективу розвитку в Україні. І ми, студенти, — частина цієї перспективи.

    Повертаючись до питання, чому я обрала професію психолога, відповідь моя така: тому що людина — це найбільш загадкове, унікальне, неймовірно цікаве, що могло тільки виникнути на нашій планеті. Психологія — не просто справа життя. Психологія — це покликання.

     

    Катерина Фастовець,

    студентка 3 курсу Інституту соціальних технологій

    (спеціальність «Психологія»)

     

    На знімку: випускниця університету Кукуруз Христина

    на традиційному святі «Українські вечорниці»

    в образі «Дівчина‑Весна».

    Фото Наталії Гаврилюк

     

    Газета «Університет «Україна», №5 (132), 2011


    Серед наших випускників Дмитро Олегович Пузіков.

    Сьогодні він викладає на кафедрі соціальної роботи і хочеться відзначити, що студенти дуже люблять свого молодого викладача за професіоналізм, людяність, розуміння. Ось як він описує своє навчання в університеті:

     «Навчання в університеті докорінно змінило моє життя. Це ж саме сталося з моїми колегами-студентами. Напевно, нашим особистісним змінам посприяла обрана нами спеціальність – «Соціальна робота».

    Ми вчилися допомагати іншим людям, і паралельно – допомагали собі. Безумовно, що нашому самовдосконаленню сприяли викладачі, у першу чергу – завідувач кафедри, кандидат педагогічних наук, професор Лідія Тимофіївна Тюптя, зусиллями якої започатковано спеціальність «Соціальна робота», виховано дружній науково-педагогічний колектив кафедри, організовано студентський колектив.

    Дякую Вам, Лідіє Тимофіївно, від імені всіх дипломованих та майбутніх фахівців і магістрів соціальної роботи, які уже випущені та які ще навчаються в нашому університеті, за Вашу увагу, турботу, доброту, вимогливість. Ми, Ваші випускники, дуже любимо Вас.

    З перших днів моя група жила, як єдина сім’я. Лідія Тимофіївна сказала нам: «Тепер ви всі – одна сім’я, вчіться бути разом, вчіться допомагати та підтримувати один одного». Ми сварилися і мирилися, сходилися і розходилися інтересами та вподобаннями, але завжди трималися гуртом, допомагали один одному. Більшість моїх однокурсників – люди успішні. Серед них є провідні фахівці соціальних служб, менеджери солідних фірм та державні службовці. Нам завжди ніколи, ми можемо не бачитися і не зідзвонюватися місяцями, але варто лише зібратися хоч двом із нас, як розпочинаються безупинні та безкінечні спогади… Якщо мені скажуть, що шість років – це багато, я погоджуся. Але тільки не шість років навчання. Вони промайнули майже непомітно. Правду кажуть, що час, який ми проводимо в роботі, збігає швидко.

    І він наче справді полетів, коли з п’ятого курсу я почав працювати на рідній кафедрі соціальної роботи. Можу пишатися тим, що розпочинав свій трудовий шлях із посади лаборанта. Поступово долав сходинки: фахівець, асистент, старший викладач.

    Роки роботи на кафедрі змінили мене.

    Я став самостійнішим, відповідальнішим, людянішим. І «методичнішим» у роботі: мені подобається не допускати помилок, виконувати завдання своєчасно».

     

    Дмитро Пузіков,

    викладач кафедри соціальної роботи


    «З п’яти років я росла без маминої турботи і ласки. Тато розпочав нове життя з іншою жінкою. Виховували мене мої бабусі, які замінили мені і тата, і маму. Після закінчення школи в мене постала проблема: де взяти гроші на навчання? А я так хотіла вчитись! І Університет «Україна» дав мені таку можливість. Зараз я навчаюся на четвертому курсі спеціальності «Міжнародна інформація». У мене прекрасні викладачі, завдяки яким, можливо, про мене в майбутньому почує весь світ: адже хто володіє інформацією, той володіє світом. І кожного разу я буду розповідати, що без маленької держави «Україна», яка стала для мене сім’єю, я б не мала нічого.

    Дякую тобі, «Україно»!»

     

    Євгенія Касьяненко,

    студентка 4-го курсу

    спеціальності «Міжнародна інформація»,

    2008 рік


    «На даний момент я навчаюся за спеціальністю «Дизайн». Чудовими студентськими роками я завдячую своїм викладачам і університету. Для мене ці роки були дуже цікавими, мабуть, я знайшов самого себе, також знайшов багато друзів. Мені дали шанс отримати вищу освіту, отримати ґрунтовну професійну підготовку і допомагають втілити мої здібності. Мене навчили дивитися на світ зовсім іншими очима. Наші викладачі навчили мене цінувати мистецтво у світі і в собі. Тепер мені хочеться донести свої емоції людям, щоб вони відчули ту щирість, радість, безпосередність, закоханість. Щоб вони відчули всі ці емоції, які, на жаль, на теперішній час, у людей зникають. У мені будують справжню людину, яку в майбутньому побачать і відчують, не дадуть загубитись у сірій масі, і мене це захоплює. Я заворожено живу і стежу за процесами, які в мені все перебудовують, і я щасливий, зворушений тим, чому мене навчили мої викладачі.

    Я їм вдячний. Хочеться подякувати нашому завідувачу кафедри А. І. Ломовському, який став для мене наставником у творчості і вчителем не лише у ВНЗ, а й у житті.

    Атмосфера, яка створена на кафедрі, осяює наші душі і дає натхнення.

    Дізнавшись про Університет «Україна» з буклета, я знайшов у ньому свою теперішню спеціальність «Дизайн». Мене дуже зацікавив цей університет, тому що мені розповідали друзі, які навчалися в ньому, що тут можна відчути себе справжнім студентом. Я був у захопленні. Здавши вступні іспити, мені було важко оплатити навчання, тому керівник університету надав можливість навчатися безкоштовно, бо я сирота. Я вдячний П. М. Таланчуку за таку змогу вивчитись».

     

    Денис Кот (5 курс),

    Інжерено-технологічний факультет


    Валерія Ананіч своє бажання допомагати людям втілює не лише у процесі навчання, а й у професійній діяльності.

    «Після закінчення школи свій вибір я зробила на користь Університету «Україна», оскільки мені запала в душу спеціальність «Фізична реабілітація». Я ще з дитинства мріяла допомагати людям, саме ця спеціальність й відкриває такі можливості, охоплює і фізичну, і соціальну, і психологічну допомогу.

    У мене була найкраща, найвеселіша та найдружніша група, ми завжди були разом та допомагали один одному.

    Ось уже й наблизився мій випуск, але я не розлучаюсь із університетом, працюю методистом і викладачем на кафедрі фізичного виховання вже другий рік, та викладаю на кафедрі реабілітації, тихесенько пишу кандидатську дисертацію… та будую плани на майбутнє разом зі своїм, уже рідним Університетом «Україна», сподіваючись, що пройде ще декілька років, і про нас будуть говорити з не меншою повагою, ніж про університети Драгоманова чи Шевченка!».

     

    Валерія Ананіч,

    випускниця спеціальності «Фізична реабілітація»


    Чому я обрала Університет «Україна»

     

    Одним із найважливіших кроків у житті є вибір професії. Адже займатися тим, що тебе цікавить, приносить радість – одна з необхідних умов відчуття життєвої повноцінності.

    Вибір навчального закладу, а згодом професії значною мірою впливає на все наступне життя молодої людини. Тут не можна покладатися на випадковість, квапитися. Необхідне найсерйозніше ставлення до цієї проблеми як батьків, так і самих молодих людей.

    Молоді люди, буває, самі не знають, що б їм хотілося робити. Їхні життєві інтереси ще не сформовані, а батьки так само мають досить туманне уявлення про можливості, що відкриваються перед їхньою дитиною.

    Інколи виручають щасливі випадки. Старшокласник, наприклад, може зацікавитися тим, чим захоплюються його товариші, і відповідно до цього обирає потім свою майбутню професію. Трапляється, не сім’я, не школа, а хтось зовсім інший – родич або знайомий – може виявити певний талант учня.

    Набагато частіше впливають на вибір майбутнього фаху батьки, їх робота, вподобання. Та не завжди це видається правильним. Свою майбутню спеціальність молода людина повинна обирати самостійно, цілеспрямовано і не поспіхом.

    Ось і я свого часу, навчаючись ще у школі, бажала продовжити сімейну традицію. Я хотіла наслідувати батька і стати юристом. Мені здавалось, що це найкраща професія у світі, і я пишалася і продовжую пишатися батьком. Але, коли прийшов час обирати остаточно, я дещо змінила свою думку. Оцінивши стан юридичної перспективи, я зрозуміла, що знайти роботу буде складно, оскільки юристів у нашій країні дуже багато. Тому мені треба було обирати щось інше. Обираючи свою майбутню спеціальність, я не задумувалась про її престиж, тривалість відпустки, грошову винагороду, а керувались тим, щоб вона була благородною, чесною, щоб із мене в подальшому була користь людям і моїй країні. Я обрала професію журналіста.

    Нині і завжди буде існувати потреба в інформації, а отже й у людях, які б її поширювали. Адже інформація починає існувати тоді, коли досягає людського розуму, людської свідомості. Саме такою і є професія журналіста.

    Журналіст перш за все має бути чесним, комунікабельним, освіченим у найрізноманітніших галузях. Журналіст – це інформатор, критик, учитель, поліглот, психолог тощо, але насамперед він залишається людиною і пам’ятає про кодекс честі. Саме тому я і обрала дану професію.

    Визначившись зі спеціальністю, з якою я б хотіла пов’язати своє майбутнє, я зіткнулася з проблемою вибору навчального закладу. Список вищих навчальних закладів, які готують журналістів, був не великим – лише 4 заклади: Київський політехнічний інститут (більш технічний нахил), Інститут журналістики при Національному університеті ім.Т.Шевченка, Києво-Могилянська академія (тільки магістратура), а також Університет «Україна». Мені залишалось тільки обрати. Спочатку я ознайомилась з кожним по журналу «Вища освіта». Але, щоб переконатись у всіх перевагах і дізнатися про недоліки, краще послухати обізнану людину, а не просто прочитати, як усе гарно і чудово.

    Дуже багато моїх знайомих обрало саме Університет «Україна», найрізноманітніші спеціальності. Це вказало на багатогранність і багатогалузевість університету. Також у ньому працювала знайома моєї родини, яка дала відповіді на хвилюючі питання, і мене це втішило, оскільки вона не чужа людина.

    Коли ми оформлювали документи, мене вразило ставлення працівників Приймальної комісії університету. Це дуже світлі, доброзичливі, відкриті душею люди, як і викладачі, що вже казати про студентський колектив – родина, «відкрита» велика родина. Мабуть не випадково повна назва цього навчального закладу «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна».

    Я не шкодую про свій вибір. Адже мені відкрилося безліч можливостей, перший професійний досвід я отримала саме в Університеті «Україна». Перші друковані матеріали в газетах, перші роботи в електронних засобах масової інформації, перший досвід роботи на телеканалах. Усього цього я змогла досягти завдяки університету. Велика роль належить викладачам, які роблять все для того, щоб ми могли реалізувати сповна себе у подарованому нам Богом єдиному житті.

     

    Лановенко І.В.,

    студентка 4 курсу

    Факультету філології та масових комунікацій


    Потрісканою бруківкою плутаних вулиць Подолу гуляємо старим містом. Неподалік від церкви Миколи Притиска бачимо триповерхову будівлю з вивіскою «Університет «Україна». Це - центральний офіс Відритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», президентом якого є Петро Михайлович Таланчук, у минулому – міністр освіти України.

    Заходимо до середини. Довгий і трохи темний коридор. На трьох поверхах розміщується весь адміністративний та фінансовий центр університету. Тут майбутні абітурієнти можуть отримати інформацію про все, що їх цікавить. Найважливіший для кожного абітурієнта кабінет знаходиться за дверима з вивіскою «Приймальна комісія» (примітка адміністратора сайту – починаючи з березня 2009 року Приймальна комісія працює в Університетському містечку по вул. Львівській, 23 (ст. М. «Житомирська»).

    Університет «Україна» нараховує 2 інститути і 5 факультетів, на яких можна отримати найрізноманітніші спеціальності. Найбільша кількість студентів навчається на філологічному, економічному та юридичному факультетах. Також є ще факультети комп’ютерних, інженерних, біомедичних і соціальних технологій. Щороку університет видає дипломи (серед яких немало «З відзнакою») спеціалістам із цих та багатьох інших напрямків. І хоча частина підрозділів знаходиться у різних приміщеннях, що їх винаймає університет, більшість факультетів уже переїхали у головний корпус, розташований у затишному місці на Львівській вулиці.

    Однією з сильних сторін університету є його викладацький склад. Велика частина викладачів має науковий ступінь, багато з них одночасно працює в інших вищих навчальних закладах, у першу чергу у національних, у тому числі й Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Та найцікавіші лекції студентам читають «практики». Люди, які не одне десятиліття присвятили не теоретичному вивченню предмету, а реалізації його в реальному житті. Це – програмісти, юристи, дизайнери, соціологи, редактори… Ті, хто не з чужих уст знає про підводні рифи своєї професії та про способи від них уберегтися. Студенти із захопленням слухають їхні розповіді про різноманітні випадки у професійній діяльності, таким чином здобуваючи найважливіші знання своєї спеціальності – практичні.

    Безсумнівною перевагою Університету «Україна» перед іншими закладами освіти є те, що він надає свої послуги також категорії, що її прийнято називати «люди з особливими потребами». Малозабезпечені, діти-сироти та інваліди мають право на безкоштовне (або 25% вартості) навчання в університеті за рахунок Київської міської держадміністрації. Не позбавлені привілеїв і ті, хто навчаються на «відмінно» - таким студентам університет щосеместрово надає знижку в оплаті за навчання. Відсоток цієї знижки можна суттєво підвищити, активно займаючись громадською роботою: це і староста групи, й участь у благодійних акціях університету, волонтерство, участь у студраді, навіть – президент! Звісно, студколективу.

    Виходячи з приміщення центрального офісу університету в тому ж таки коридорі бачимо багато різноманітних яскравих фотографій. Це – студенти на різних заходах, що їх влаштовує університет: конкурси (як от «Містер та Міс Факультету/Університету»), змагання (щорічний день здоров’я), походи, екскурсії та багато іншого. Розглядаючи фото, розумієш: Університет «Україна» – одна велика дружна сім’я!

     

    Катерина Гаврик,

    студентка IV курсу

    Факультету філології та масових комунікацій


    Маленький вогник великого майбутнього

     

    Чи могли б ми ще рік тому подумати, що наші зовсім молоді життєві шляхи перетнуться з "Україною"'? Ніхто з нас не мав і гадки, що так складеться життя у кожного. Здається, ще зовсім недавно ми ходили до школи, все розуміли, все було нам знайоме і рідне. Ми звикли так жити, як жили. Вважали себе дорослими і самостійними, були заклопотані якимись своїми проблемами і проблемками. Але ніколи не замислювались над тим, що попереду - одна з найскладніших, найгостріших проблем - вступ до вищого навчального закладу.

    Швидко, наче грайливий вітерець по тендітних листочках, промайнули шкільні роки. Все приємне залишилося позаду. А ми з тривожним стукотом сердець дивилися чистими довірливими очима в такий несправедливий сьогодні світ. У думках було одне: вступити до того навчального закладу, який найбільше був до вподоби, де можна отримати найкращу освіту. Впевнена, що всі жили тим днем, коли у списках зарахованих до вузу побачать і своє прізвище. Та чомусь доля відвернулася від нас. Виявилося, що вся праця, всі старання були марними. Зникли всі сподівання на те, що наша "вступна дорога" цього року завершиться успішно. Як важко було зібратися з силами і визнати, що ти - не найгірший, не найбезнадійніший, що справжнє доросле життя, яке не таке вже й легке, як нам здавалося, лише розпочинається.

    Та в житті складається по-різному. Не встигли ми забути про свій невдалий вступ до вузу, як усі несподівано і випадково зустрілися в новому, ще не зовсім упевненому у своїх силах (до речі, як і ми) Університеті "Україна", який розпростер нам обійми любові й порозуміння. Зараз "УУ" - це наша друга сім'я, хоч і маленька, неповнолітня, але сповнена сил, мрій і планів на майбутнє.

    Ми знайшли тут себе, один одного, адже маємо так багато спільного. Не вистачає слів вдячності тим людям, які не загасили надію в наших серцях, а лише підтримали її, спрямували на правильний шлях, і тепер дають нам такі знання, які можуть давати тільки справжні спеціалісти, добрі й дбайливі люди. Знаємо, що іноді, дивлячись на нас суворим поглядом, вони серцем вірять у нас. І ми любимо їх за це, бо вони потрібні сьогодні нам як наставники, мудрі поради яких ніколи не будуть зайвими.

    Ми полюбили тут усе: нам подобається навчатися, жити цим новим студентським життям, дізнаватися про нове... Навіть важко повірити, що вже закінчується третій семестр, а для декого - перший. А ще ж недавно ми тільки звикали до Представництва університету і взагалі до того, що він такий є. І хоча наша "Україна" ще зовсім маленька, однак дає нам право думати про велике майбутнє. Хочеться вірити, що так і буде. А як же інакше? Адже все розпочинається з маленького!

     

    Людмила Ланецька,

    студентка ІІ курсу (спеціальність "Правознавство")

    Газета «Університет «Україна», № 8, 2000


    Мій вибір — «Україна»

     

    Визначальною характеристикою статусу конкретно взятої людини як особистості є те, чого вона досягла у своєму житті. При знайомстві, чи при зустрічі з давнім другом, зв'язок із яким не підтримувався більше п’яти—десяти років, найперше, з чого ми починаємо свою розмову, запитуємо, де і ким він працює, або яку професію здобуває на даний момент. Це дає можливість нам визначити цінність нашого співрозмовника: чи підходить він мені, чи варто мені з ним продовжувати дружні взаємовідносини в подальшому житті.

    Звичайно, передумовою успішної професійної самореалізації є здобуття вищої освіти. Проте, на жаль, не кожному абітурієнту вдається вступити до престижного державного чи приватного ВНЗ на обрану ним професію. А особливо тим, хто проживає в сільських місцевостях.

    Я вступив до Університету «України» у 2004 році на факультет «Соціальних технологій». Власне, до цього я навіть не знав, що існує ВНЗ, який надає можливість здобути вищу освіту людям із обмеженими можливостями. Про це я дізнався в одній із газет, прочитавши статтю, присвячену першому випуску студентів діючого закладу. Ознайомившись у ній із діяльністю цього університету, я поставив собі за мету, хай там що, навчатися саме в «Україні», і розпочав готуватися до вступної кампанії.

    Як я вступив до університету? На щастя, мені вдалося вступити за співбесідею, не здаючи екзаменів. Вся правда в тому, що ще навчаючись у випускному класі загальноосвітньої школи, я прийняв участь в акції «Не залишити без уваги жодної дитини», ініціатором якої був Бородянський Центр соціально-психологічної реабілітації населення, постраждалого від аварії на ЧАЕС. Хоч я і не здобув перемоги на цьому заході, однак за участь у ньому працівники Центру написали рекомендацію до Університету «Україна» про прийняття мене за умовами співбесіди. Це стало для мене найбільшою перемогою у житті.

    Нині я навчаюсь на VI курсі університету. Обрав заочну форму навчання: мені доводиться далеко їздити і щодня долати таку відстань фізично дуже складно. Тому від стаціонару відмовився відразу. В навчанні підтримую хороші стосунки з викладачами, з повагою ставлюсь до студентів-співгрупників. Паралельно з цим працюю пономарем (помічником священнослужителя) в місцевому приходському храмі. Незважаючи на те, що працюю на безоплатній основі, від своєї роботи отримую задоволення. Також часто публікуюсь у газеті «Університет «Україна». З майбутнім я ще не визначився остаточно, але якого б спрямування не була моя професійна діяльність, вона обов’язково буде тією чи іншою мірою пов’язана з тими знаннями, які я здобуваю на факультеті «Соціальних технологій». Взагалі, мрію працювати з інвалідами, сприяти їхній соціалізації. Не приховуватиму, що і я сам маю ІІІ групу інвалідності, тому розумію ті проблеми, з якими стикається дана категорія населення.

    Користуючись нагодою, хочу подякувати в першу чергу Петру Михайловичу Таланчуку за створений ним університет, а також усім викладачам, які мене навчають і навчатимуть у майбутньому. Окрему подяку висловлю Урбану Анатолію Адольфовичу, редактору газети «Університет «Україна» за те, що він не відмовляє мені у публікації моїх статей. Бажаю «Університету «Україна», його Президенту Таланчуку П.М., викладачам та студентам подальшого розквіту в царині наукових звершень.

     

    Коляда Юрій

    Університет «Україна»

    ЗСР—42 (IV—курс),

    Газета «Університет «Україна», №5, 2008


    Письмо - благодарность

     

    Я, Олейник Ирина Борисовна, имею ребенка Марию, 17 лет.

    Диагноз Марии — ДЦП, спастический тетрапарез, поставлен в 1 год. Кировоградский институт развития человека Университета «Украина», который готовит реабилитологов, предоставил студентов для занятий с моим ребенком. Студенты Василий Корж и Людмила Веритильник показали хорошие теоретические и практические знания анатомии, точечного массажа, биомеханических движений.

    После массажа заметно уходит тонус мышц, ребенок хорошо расслабляется. Это дает возможность более правильно выполнять биомеханические движения при ходьбе. Ведется работа с недееспособными мышцами, что дает возможность выполнять новые движения (супинация, пронация). С ребенком установлен хороший эмоциональный контакт, занятия проходят в доброжелательной обстановке. После занятий наблюдаются позитивные изменения в состоянии ребенка.

    Огромное спасибо руководству института «Украина», преподавателям и, конечно же, этим замечательным студентам.

     

    С уважением

    Ирина Олейник


    Мої плани на майбутнє

    Роздуми слухачів абітуркласу...

     

    Першим поштовхом до того, що я записався на підготовчі курси до Університету «Україна», стало те, що мені його порадив мій товариш. Його старший брат закінчив Університет «Україна», факультет правознавства. Він нам завжди цікаво із захопленням розповідав про свою майбутню професію, про навчання в університеті. Зараз він працює юристом у приватній фірмі.

    У той час я довго думав, яку спеціальність обрати, чим буду займатися. І я вирішив присвятити себе юриспруденції. Ця професія для мене є дуже цікавою. Я вважаю, що вона дасть мені змогу знати закони, вміло їх застосовувати, допомагати людям.

    А далі все залежить тільки від мене. Я буду старанно вчитися на підготовчих курсах і моєю мрією є вступити до Університету «Україна».

     

    Жилковськнй Богдан, учень СШ № 234,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №1,

    жовтень 2005 року


    З дитинства я мріяла захищати права людей, бо вважаю, що в нашому світі багато несправедливості. Тому я вибрала Університет «Україна» як найкращий сучасний ВНЗ.

    За рекомендацією моїх друзів, які вже навчаються в цьому університеті, я зрозуміла, що здобуду ґрунтовні знання, за допомогою яких побудую свою майбутню кар'єру.

     

    Середа Марина, учениця СШ № N7,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №1,

    жовтень 2005 року


    На сьогоднішній день перед випускниками шкіл лежить важливе рішення, а саме: куди піти далі навчатися, щоб здобути вищу освіту, яку спеціальність обрати. Ці питання є дуже важливими для майбутніх вступників. Ми - майбутнє нашої держави, і все залежить тільки від нас. Вибирати професію ми повинні ту, в якій ми можемо найкращим шляхом виявити свої здібності і працювати, отримуючи найкращі результати для себе особисто та для нашої Батьківщини України. Перед нами відкрита широка дорога знань і ми повинні впевнено йти по ній.

    Найважливішим кроком є не лише вибір спеціальності, але й вибір вищого навчального закладу. В наш час у Києві існує дуже велика кількість ВНЗ, але вибрати потрібно лише один найкращий. Я свій вибір вже зробила - це Університет «Україна» . Мені його порадили знайомі, і я вважаю, що не помилилася у своєму виборі. Адже Університет «Україна» - це міжнародний університет, що дає змогу людині, навчаючись, розвивати себе. В цьому закладі запропоновано величезний вибір спеціальностей, що дає можливість вибрати ту, що Вам до вподоби. Вирізняється університет з-поміж інших тим, що не залишив без уваги осіб із особливими потребами, надаючи їм усі можливі умови для рівного доступу до якісної освіти. Рівень викладання в університеті дуже високий, я вже впевнилася в цьому, відвідуючи курси доуніверситетської підготовки. Викладачі докладають максимум зусиль, аби матеріал якомога краще сприймався слухачами. В наш час молодь дуже вимоглива, а Університет «Україна» робить все можливе, щоб задовольнити всі потреби студентства.

    Перелічивши всі ці факти, можна зробити висновок, що Університет «Україна» - це той вищий навчальний заклад, який потрібен молодому поколінню. Роки навчання в цьому університеті будуть найпрекраснішими, і це може підтвердити кожен студент цього ВУЗу. Тож не потрібно гаяти час на вибір ВНЗ, найкращий вибір - це Університет «Україна», і в цьому немає жодних сумнівів.

     

    Іваницька Олена, учениця 11-Б СШ №291,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №1,

    жовтень 2005 року


    Одним із найважливіших кроків у житті є вибір професії. Адже, займатися тим, що тебе цікавить, приносить радість, - одна з найважливіших умов відчуття життєвої повноцінності. До питання вибору ВНЗ та спеціальності я поставилася досить серйозно. Я довго дізнавалась у різних університетах про факультети. І ось мені дуже сподобався Університет «Україна» і спеціальність «Банківська справа». Я вирішила, що буду навчатися в цьому університеті, тому що мені сподобалися умови навчання, сам навчальний заклад і, звісно, економічний факультет.

    Я гадаю, що цей університет виправдає мої надії і сподівання. А я у свою чергу буду робити все, щоб досягти своєї мети.

     

    Сідорка Юлія, учениця СШ № 234,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №1,

    жовтень 2005 року


    Від вибору професії залежить твоє майбутнє. В дитинстві у кожного були свої мрії стосовно обрання професії, кожен прагнув наслідувати своїх батьків.

    Але діти підросли, і змінюються їхні мрії на майбутнє. Тепер, коли прийшла пора обирати, куди піти навчатися, на яку спеціальність, звичайно, нам не вистачає життєвого досвіду, і наші бажання не завжди співпадають із можливостями. Тому ми звертаємося за допомогою до близьких нам людей - батьків, учителів.

    Я мрію стати кваліфікованим спеціалістом із економіки. Мій вибір зупинився на Університеті «Україна», спеціальності «Банківська справа».

     

    Пушенко Олександр, учень СШ № 313,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №1,

    жовтень 2005 року


    Я хочу навчатися в Університеті «Україна» тому, що в ньому я зможу одержати якісну вищу освіту. Вона допоможе мені в майбутньому.

    В цьому університеті є велика кількість різноманітних спеціальностей. Серед них можна обрати саме ту, яка тобі найбільше подобається і є більш перспективною.

    Я обрав спеціальність «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності». Ця спеціальність здається мені перспективною, так як економіка нашої країни тільки розвивається. Україні потрібні фахівці міжнародного рівня з менеджменту.

    За допомогою цих знань я зможу побудувати свою кар'єру.

    Університет «Україна» має висококваліфікованих викладачів, і це в першу чергу привернуло мою увагу до цього ВНЗ. Тепер мені залишається тільки вчитися і здобувати знання.

     

    Войтович Віталій, учень СШ №25,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №1,

    жовтень 2005 року


    Одного разу мене запитали: - «Ким ти хочеш стати у майбутньому?» А й справді, ким? Я вже одинадцятикласниця і час про це подумати.

    Не один тиждень я над цим міркувала, вибрати цікаву професію зовсім не легко. І ось нарешті я зрозуміла, що дуже хочу працювати в банку. Адже там завжди приємна, тепла атмосфера, заходить у банки безліч ввічливих, доброзичливих людей, із якими цікаво поспілкуватися.

    Але перед тим, як влаштовуватися на роботу, потрібно отримати освіту. І знову переді мною постав вибір, куди ж піти навчатися, до якого ВНЗ. Свій вибір я зупинила на Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна». Ви може запитати мене, чому? А тому, що коли я поїхала в університет, щоб більш детальніше про нього дізнатися, мене зустріли приємні люди, пояснили методи навчання. І в мене склалося відчуття, що я знаходжусь в одній великій дружній родині, мені дуже закортіло стати її членом.

    Буду сподіватися, що я вступлю до цього ВНЗ, і мрія мого майбутнього обов'язково здійсниться.

     

    Ткаченко Олена, учениця СШ № 11,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №1,

    жовтень 2005 року


    Не можу сказати точно, тому що я не знаю, що станеться у нашому світі завтра. Але на даний момент пишу вірші і думаю у майбутньому надрукувати збірник. Займаюсь малюванням, роблю витвори мистецтва із різноманітних речей, які є у кожного в будинку та на вулиці. Зараз навіть роблю свій web-сайт по цій темі, який повинен піти до Малої академії наук. Якщо все буде добре, мене звільнять від іспитів. Загалом хочу міцно триматися на ногах і лише потім створити свою родину. Мабуть, ще рано над цим замислюватися, але час летить із неймовірною швидкістю, а в останній момент починаємо рахувати хвилини.

    Хочу закінчити курси флориста, так як працюю з квітами. Хочу зробити свій внесок в екологію та охорону навколишнього середовища. Розумію, що багато користі від мене не буде, але, якщо кожен буде так вважати, ми ніколи не досягнемо успіхів. Багато людей навіть і не замислювалися над маленьким папірцем, який кидають на землю. Вона не може рівномірно дихати, люди вважають, що вони підкорили планету різноманітною технікою і новими відкриттями, але насправді все навпаки.

     

    Верещинська Анна, учениця Технологічного ліцею «ОКТ»,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №2,

    листопад 2005 року


    Першим поштовхом до того, що я записалася на підготовчі курси до університету, стало те, що мені цей заклад порадила моя подруга, яка теж пішла на ці курси.

    Яку вибрати спеціальність, я довго не вагалась, так як давно хотіла вчити англійську мову. І я вирішила присвятити себе її вивченню та записалась на спеціальність «Переклад». Ця професія є для мене дуже цікавою і вона допоможе мені в майбутньому.

    Мій вибір зупинився на Університеті «Україна». А далі все залежить від мене. Я буду старанно навчатися на підготовчих курсах, щоб вступити до університету.

    За допомогою знань я зможу побудувати свою кар'єру.

     

    Видиборець Ольга,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №2,

    листопад 2005 року


    На сьогоднішній день переді мною постало важливе питання «Куди мені піти навчатися?» На мою думку, це питання постає перед усіма випускниками шкіл, адже ми - майбутнє нашої держави.

    Університет «Україна» мені порадили друзі, які тут навчалися і навчаються тепер. Із їхніх розповідей це - хороший університет, і я гадаю, що мені тут сподобається.

    Я здобуду в цьому закладі вищу освіту і в недалекому майбутньому влаштуюся на престижну роботу за спеціальністю.

    На даний момент я ще не зовсім вирішив, на яку професію буду навчатися, але в мене вже є декілька ідей.

     

    Хоменко Сергій, учень СШ № 6, м. Васильків,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №2,

    листопад 2005 року


    3 дитинства я мріяла про гарну роботу, але не можу вибрати.

    Я вже одинадцятикласниця, і час про це замислитись. І ось нарешті я зрозуміла, що дуже хочу працювати в банку. Адже там завжди приємна, гарна, тепла атмосфера, заходить до банку безліч освічених, доброзичливих людей, із якими цікаво спілкуватися.

    Щоб працювати в банку і мати справу з грошима, потрібно мати вищу освіту. І ось знову проблема, куди піти навчатися. За порадою старшої сестри я вибрала Університет «Україна», спеціальність «Фінанси».

    Буду сподіватися, що я буду навчатися в цьому ВНЗ, і не тільки на курсах.

     

    Колтик Іванна, учениця СЗШ № 103,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №2,

    листопад 2005 року


    Спочатку я хотів би добре здати вступні іспити до Університету «Україна». Спеціальність, яку я оберу, це - або «Психологія», або «Соціальна робота», на даному етапі я ще не визначився, тому що мені подобаються обидві спеціальності. Мені важливо знати громадську думку, вести дослідження, складати тести, тренінги (це за спеціальністю «Соціальна робота»), а по психології я б хотів допомагати людям боротися з їхніми проблемами. Я хотів би присвятити себе вивченню психології особистості. В майбутньому хочу працювати психологом чи соціологом. Це не єдині мої захоплення. Мені це подобається географія. Був би радий працювати у сфері туризму. Мрію відвідати Париж.

     

    Кошовий Дмитро, учень СШ № 301,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №2,

    листопад 2005 року


    Після закінчення університету хочу знайти гарну роботу з високою заробітною платою для забезпечення своєї сім'ї. На підготовчі курси до Університету «Україна» я пішов тому, що в ньому багато факультетів, які, можливо, допоможуть мені пробитися у житті. Але для цього мені потрібно докласти великих зусиль для закінчення підготовчих курсів із гарними оцінками.

     

    Єрін Віталій, учень СШ № 234,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №2,

    листопад 2005 року


    Після закінчення одинадцятого класу ми стаємо перед вибором ВНЗ та своєї майбутньої спеціальності. Важливо обрати спеціальність, яка займає провідне місце на ринку праці, щоб далі обрана професія користувалась великим попитом.

    Сьогодні одні з провідних професій це - юрист, аналітик, перекладач, психолог та багато інших. Тому і вирішила вступати на Факультет правознавства та міжнародних відносин.

    На мою думку цей факультет допоможе мені краще виявити мої здібності та реалізувати плани на майбутнє.

     

    Туліна Ангеліна, учениця СШ № 259,

    Інформаційний вісник

    відділення доуніверситетської підготовки №2,

    листопад 2005 року


    "Мій самостійний вибір"

     

    Всі задають мені питання:

    "Чому обрала "право" ти?

    Яке просте це запитання,

    Зумію швидко я відповісти.

    Бо мій майбутній фах - юрист і адвокат.

    Бо це є сенс мого життя.

    Полину в світ законів я

    І буду правду зберігати,

    А зло я буду зневажати.

    Людей - дорослих і малих

    Завжди я буду рятувати,

    Права їх буду захищати.

    І непорушна, як стіна,

    Від свого слова не відмовлюсь я,

    Тому, і відчуваю,

    Що це - єдиная доріженька моя...

     

    Подобед Олександра, СШ№59,

    Щомісячний інформаційний бюлетень

    відділення доуніверситетської підготовки №3,

    квітень 2003 року


    Майбутнє професії починається сьогодні...

     

    Я дуже багато думав над вибором майбутньої професії, але за станом здоров'я більшість із них мені не підходила. Та якось до нас у школу завітали два юнаки. Вони представились студентами Університету "Україна" і розповіли про свій навчальний заклад та його факультети. Мене це зацікавило і я вирішив поїхати до університету і дізнатися про нього більше. Отож, вибравши день, я поїхав. Досить швидко я вже був на місці і розглядав брошури про факультети та підготовчі курси. Вже там я зрозумів, що буду навчатися в цьому університеті, а саме - на факультеті правознавства. Дізнавшись, які папери потрібні для навчання на підготовчих курсах, я поїхав додому.

    Порадившись із батьками, я вирішив навчатися на підготовчих курсах. Поїхавши до університету вдруге, вже з мамою, я написав заяву на підготовчі курси, а далі мені лишилося лише чекати на телефонний дзвінок. Ішовши на збори, я трохи хвилювався, але виявилося - марно, тому що більшість дітей були на одному рівні знань, а мета викладача - навчити нас, а декого "підтягнути". На даний момент я вже провчився більше чотирьох місяців і треба сказати, що не дарма. До нас добре ставляться викладачі. Вони є дійсно професіоналами своєї справи. В найближчому майбутньому я хочу бачити себе студентом Університету "Україна" і старанно навчатися, щоб здобути чудову професію юриста та бути професіоналом своєї справи.

     

    Гончар Максим, 11 кл., сш №293 Деснянський район,

    Щомісячний інформаційний бюлетень відділення доуніверситетської підготовки №3,

    квітень 2003 року


    Перший крок до професії

     

    На певному етапі життя перед кожною молодою людиною постає питання: "Ким бути?" І я не виняток. Я так само мріяла про ту чи іншу професію, і це відбувалося приблизно до восьмого класу.

    І лише коли мене спіткала хвороба, я всерйоз замислилась. Та професія, яка мені подобалась, була мені не під силу, та, яка була мені під силу, - зашкоджала моєму здоров'ю. І нарешті я знайшла, ось воно! Та постала нова проблема, яка довела мене до відчаю. І так у роздумах і пошуках пролетіло ще два роки. Я розуміла, що необхідно прийти до якогось рішення. Батьки мене підтримувати в пошуках, але рішення прийшло, як подарунок долі.

    У школі оголосили про загальношкільні збори і консультацію для випускників. Певна річ, я пішла й отримала інформацію про Університет "Україна". Вирішення фінансової проблеми, нам здалося, саме та низка цікавих пільг, яку пропонує слухачам курсів і абітурієнтам університет. Так я стала слухачем підготовчих курсів саме того факультету, який мені більше до душі –правознавства та міжнародних відносин. Почалися заняття. В перший день було дуже моторошно. Я довго вагалася перед тим, як зайти до аудиторії. Та, взагалі, я - не одна з тих, для кого це було нове і непізнане.

    Тож, щоб мені не було сумно, я запропонувала своєму товаришу зі школи вступити до цього вузу, на що він погодився. Пройшов тиждень, мені дуже сподобалось. Я з усіма познайомилась, і товариш був поруч. У нас організувалась така собі п'ятірка кращих друзів, ми навіть на Новий рік були разом. Тож завдяки університету я здобула не тільки знання, а й хороших друзів.

    Звичайно я не можу завбачити свою майбутню долю. Але я планую закінчити університет на "відмінно". І думаю, мені це під силу, головне - бажання, а бажання у мене з'являється кожного разу після зустрічі з викладачами. Вони надихають впевненістю і натхненням, тяжінням до глибокого вивчення предмета. Оскільки я навчаюсь у російській школі, українська мова мені відома недосконало. Але завдяки Олені Володимирівні я можу вільно розмовляти і писати українською мовою.

    Вибравши цей університет, із кожним днем я все більше і більше впевнююсь у тому, що зможу здобути вищу освіту, і не просто освіту, підтверджену папером, а й багато знань. Я опаную професію, потрібну нашому суспільству. Більше того, я буду допомагати людям, які потребують захисту, які, можливо, не так досконало знають свої права. Мені дуже приємно робити людям добро. Я хочу, щоб люди, яким я допоможу, казали: "Державні кошти навчання цієї дівчини повернуться сторицею".

    Я гадаю, що буду не єдиною, про кого так казатимуть, тому що мої товариші по курсах теж здобувають міцні знання, і саме здобувають, а не купують. І хочеться сказати велике спасибі викладачу Наталії Валеріївні Сухицькій за її знання, за вміння передавати свої знання нам, за доброзичливе і чуйне ставлення до кожного, хто звертається до неї за допомогою.

    Мені здається, що підготовчі курси - це лише перша сходинка до осмислення того, що найкраще тебе очікує в університеті та з яким вантажем ти підеш у життя. Університет "Україна" - ось моє майбутнє, і я іду йому на зустріч.

    Кожен має право на вибір, і я вибираю найкраще.

     

    Калініченко Саша,

    11кл., сш № 300, Деснянський район


    Справжню дружбу, любов учителя, можливо, перше кохання - це все ти відчуєш у школі. Саме школа нам дала уявлення про життя, про міцну дружбу, про людську мораль. Шкільні вчителі мене багато чому навчили. Але, вважаю, найголовніше, що я винесла зі школи - це безмежна любов і повага до людей, якій нас учили багато років.

    Як сьогодні, пам'ятаю ту велику радість, яку я відчула, коли отримала першу п'ятірку. Свою першу контрольну роботу, скільки тоді було хвилювань! Свою першу вчительку, яка була нам усім другою матір'ю. Це все було так давно, а здається, що починалося вчора. В мене до цих пір збереглися зошити з другого, третього класу. Інколи я можу годинами сидіти і їх переглядати. Коли ти відкриваєш цей зошит, то ніби поринаєш у минуле. Зразу ж починаєш згадувати свої шкільні роки: весняні або зимові дні, які провела за шкільною партою. Я не кажу, що вони в мене всі були чудовими і найкращими. Та, на мій погляд, це не грає важливої ролі, головне, що ти їх згадуєш із посмішкою на вустах або з сумом в очах - це означає, що ці роки пройшли не марно. Може колись, через п'ять-шість років я так само буду згадувати свої студентські дні, так само буду переглядати свої конспекти лекцій або фотокартки зі своїми друзями. Але це все - майбутнє, майбутнє, яке колись, рано чи пізно, перейде у минуле. Я впевнена, що цей час, який я маю прожити, в мене буде не найгіршим. Принаймні для цього я докладу максимум зусиль.

    Як усе ж таки прекрасно мати свої спогади! Щаслива людина та, яка вміє їх цінувати. Закриваючи зошит з першого класу, я закриваю свої двері у минуле. У мене є багато цілей, які я маю зробити. Отож уперед - до майбутніх горизонтів, уперед у майбутнє, з піднятою головою і впевненим кроком.

     

    Швець Тетяна,

    СШ№234, Дніпровський район,

    Щомісячний інформаційний бюлетень

    відділення доуніверситетської підготовки №2,

    березень 2003 року


    Як обрати майбутнє

     

    Життя, яке ж воно складне і водночас цікаве. Коли ти знаходиш щось для себе цікаве і корисне, ти вважаєш себе найщасливішою людиною. Але це не так, як тільки щось найдеш, ти загубиш частину того, що в тебе вже було. І чому так завжди? Це несправедливо. І з цим нічого не поробиш, таке життя, і з цим треба миритися. Ми так звикли до цієї несправедливості, що вже її і не помічаємо.

    У дитинстві я дуже хотіла собі песика, маленького і кудлатого. Та я, мабуть, не одна така дитина, бо всі мої друзі теж хотіли собак. І нарешті батьки купили мені собачку. Вони довго вагалися і вибрали з мільйона собак єдину і дуже лагідну, слухняну вівчарку. Цуценя було дуже гарненьке, цілими днями я з ним гралася. Я назвала його Робік. Коли я була дитиною, був такий мультик. І герой цього мультика був дуже добрий, як і мій собака.

    На літо я завжди їздила до бабусі у село. Звичайно, що Робік поїхав зі мною. Він уже виріс і був великий - майже мого зросту. Було спекотно і я зі своїм улюбленим дядьком Сергієм вирішили піти на ставок, покупати Робіка, і перед цим ми поставили йому миску з їжею. В цей же час моя бабуся з братиком зібрались у садок по телятко. Вони так мене умовляли піти з ними, що я майже погодилась, але все-таки не пішла. Звичайно, як і усі діти я бігала, бавилася, раділа, що піду до ставка і ненароком зачепилась за поводок та смикнула його за шию. Собака кинувся на мене, це було неочікувано. Я ніколи не могла подумати, що моя собака мене вкусить. Це був шок, коли собака відійшла від мене, я схопилась за обличчя і побачила, як кров капає на мій улюблений сарафан. Я не могла сказати ні слова. Всі дуже перелякались. У селі не було лікарні і мене відвезли у район. Два тижні я лежала в лікарні, від мене ховали всі дзеркала і все, в чому я могла побачити своє відображення. Нарешті я повернулася додому. В час моєї відсутності Робік нічого не їв, тільки лежав і мовчав. Щоб таке не повторилося і щоб він не мучився, батьки прийняли рішення - убити собаку.

    З того часу пройшло 10 років, я згадую це, як страшний сон. Від укусу залишились три невеличкі шрами. Майже непомітні, якщо розпустити волосся. Я вже змирилася з цією несправедливістю життя, чому тоді я не пішла з бабусею. Якби я її послухала, то такого б не сталося. Коли я вважала себе щасливою, бо в мене є собака, я б ніколи не подумала, що це так погано обернеться для мене. Та це все в минулому. Зараз у мене є собака Боксер, вогняного кольору. Я дуже люблю собак і без нього не уявляю свого життя.

    Ось таке несправедливе життя, але я вважаю, що все, що не робиться, - все йде до кращого. Мабуть, це була моя доля. Та головне - не обличчя, а душа, і мої друзі та однокурсники це зрозуміли. В університеті мене ні разу ніхто не запитав: "Звідки шрам"? Мабуть, тому, що тут працюють і навчаються дуже хороші люди.

    Ніколи не треба боятися того, що вже сталося, минулого не повернути, треба жити далі. Жити зі шрамами - це зовсім не тяжко, іноді я про них забуваю. Тож я живу, навчаюсь на підготовчих курсах в університеті і мене це влаштовує. Життя - прекрасне, і цим треба користуватися. А погане краще забути. Попереду ще багато несподіванок.

     

    Калініченко Олександра,

    СШ №300, Деснянський район,

    Щомісячний інформаційний бюлетень

    відділення доуніверситетської підготовки №3,

    квітень 2003 року 


    ВІДГУКИ про Горлівську філію Університету «Україна»

     

    До Горлівської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» я вступила у 2002 році на спеціальність«Бухгалтерський облік», отримала червоний диплом молодшого спеціаліста і навчання продовжила за фахом «Облік і аудит» на заочномувідділенні. Зараз я працюю на підприємстві «Технопром-трейд» ГГП ДОО НОК України бухгалтером, а також обіймаю посаду головного бухгалтера федерації «Самбо» ім. В.І. Чуканова Горлівського відділення Національного олімпійського комітету.

    Як відомо, до головного бухгалтера вимоги висуваються серйозні — відповідальність за фінанси підприємства. Мені ця справа «по плечу», оскільки я отримала міцні базові знання. Все це завдяки високій професійній мастерності та педагогічному таланту викладачів кафедри економіки і підприємництва: кандидатів економічних наук Маркашова В.Є., Рассулової Н.В., викладачів: Дем’янюк О.О., Гужавіно] Е.А., Макаренко А.В., Тарнавського А.А. та інших.

    Бажаю і вам пов'язати долю з Університетом «Україна» і познайомитися із прекрасним педагогічним колективом.

     

    Бізякина Ю.А., студентка гр. ЗОА-043,

    Горлівська філія Університету «Україна»,

    «Час», суспільно-політична газета,

    лютий, 2005 рік


    Ми з подругою вступили до Університету «Україна» в 2003 році, і два роки вчилися в одній групі на денному відділенні. Ми активно брали участь у суспільному житті університету: їздили на зльоти в міста, де знаходяться інші філії, брали участь у конференціях, завдяки цьому знайшли багато друзів і познайомилися з цікавими людьми, але, звичайно, ми успішно вчилися і продовжуємо вчитися.

    Зараз ми перейшли на заочне відділення, оскільки вирішили спробувати себе і у трудовій діяльності. Знайти роботу нам не склало особливих труднощів. Я працюю начальником економічного відділу ШСУ № 9, а моя краща подруга - провідним касиром у Торговельній агенції «Вітел».

    Дорогі абітурієнти, запрошуємо поповнити ряди студентів Університету «Україна». Ви станете тут високопрофесійними фахівцями, необхідними нашому суспільству, а також, за роки навчання, ви поринете в захопливий світ студентського життя.

     

    Курчева І.Г. та Одарущенко Е.Л., студентки групи ЗОА-03,

    Горлівська філія Університету «Україна»,

    «Час», суспільно-політична газета,

    лютий, 2005 рік


    Куди піти вчитися?

     

    Закінчивши школу в 2004 році, я не знав, куди мені йти вчитися далі, але точно знав, що моя професія буде пов'язана з комп’ютерами і з тим, що має до них відношення. Комп'ютерами цікавлюсь я давно і постійно опановую «цей світ».

    Після закінчення школи я закінчив безліч комп'ютерних курсів при Донецькому національному університеті.

    Завідувачка курсів Лідія Барісовна Ігнатова сказала мені, що в місті Горлівці знаходиться філія Відкритого міжнародного університету розвитку людини «УКРАЇНА» і там можна здобути освіту за фахом "Комп'ютерні системи і мережі". Ця професія дуже різнопланова. Вона застосовує знання програмування і комп'ютерних технологій. Я дуже радий, що зміг сюди вступити, тому що комп'ютерні курси дають лише навички користувача, а знання необхідно отримувати в навчальному закладі.

     

    Максим Станченко, студент групи ЗКСМ-05,

    Горлівська філія Університету «Україна»,

    «Час», суспільно-політична газета,

    лютий, 2005 рік 


    Твоя професія - твій вибір долі

     

    Світ уже не той. Він постійно міняється. І зараз уже зовсім інший час, ніж 10 років тому. Нас вибрав час, а ми вибрали професію, якій вчимося, — «Комп'ютерні системи і мережі». Це світ без кордонів і заборон, тут можна бути первопрохідцем навіть на уторованій доріжці.

    Після закінчення технікуму я вирішив продовжити свою освіту. Відвідавши безліч вищих навчальних закладів, порівнявши програми навчання, я зупинив свій вибір на Університеті «Україна». У порівнянні з іншими вузами тут доступна і лояльна для всіх оплата за навчання.

     

    Рагініс В.А., студент групи ЗКСМ-05,

    Горлівська філія Університету «Україна»,

    «Час», суспільно-політична газета,

    лютий, 2005 рік 


    Чому я вибрав цей вуз

     

    Після закінчення школи переді мною постав складний вибір: куди піти вчитися? Якщо раніше рішення здавалося мені однозначним: піти по слідах батька і стати металургом, то після першої медкомісії у військкоматі мої мрії розсипалися на порох. «Куди піти вчитися?» — це питання на деякий час стало головним у моєму житті. Почалися важкі і болісні пошуки майбутньої «alma mater». Були розглянуті різні варіанти по всіх просторах нашої Батьківщини. За допомогою кваліфікованих психологів звузили коло пошуків. Справа в тому, що я — неконтакна, дуже замкнена людина, і мене більше влаштовує робота з механізмами і технікою, ніж із людьми. Так я визначився з вибором професії.

    Із вибором інституту допоміг випадок. На одному з багаточисельних «Днів відкритих дверей» я побував у Горлівській філії Університету «Україна». Мене влаштували умови вступу, навчання, технічне забезпечення і звичайно ж оплата.

    Я не шкодую про свій вибір і з радістю долаю складну науку спілкування із «вищим розумом» комп'ютера.

     

    Беляєв М.В., студент групи заочного відділення,

    Горлівська філія Університету «Україна»,

    «Час», суспільно-політична газета,

    лютий, 2005 рік


    Краще рішення

     

    Я закінчив школу в 2004 році. У виборі професії я не сумнівався. Усе своє свідоме життя я цікавився технікою, а комп'ютер і все, що з ним пов'язане, — це найдоскональніший технічний винахід людини, і тому я вирішив, що моя майбутня професія буде тісно пов'язана з комп'ютером.

    Але проблема виникла з вибором вищого навчального закладу. Мені не хотілося залишати рідне місто, і в той же час хотілося, аби майбутня професія включала все, що пов'язане з комп’ютером та іншою обчислювальною технікою.

    У результаті я знайшов для себе ВНЗ, який навіть дуже підходив під мої запити. Тепер я студент II курсу Горлівської філії вищого навчального закладу «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»» за фахом «Комп'ютерні системи і мережі». Це найоптимальніше для мене рішення.

     

    Артур Лутонін, студент групи КСМ-04,

    Горлівська філія Університету «Україна»,

    «Час», суспільно-політична газета,

    лютий, 2005 рік


    Сучасний комп'ютер — не просто машина для виконання обчислень. Це особливий цікавий і яскравий світ, повний всіляких можливостей. Я давно цікавилася комп'ютерами, і після закінчення школи в 2005 році твердо вирішила, що моя майбутня професія буде пов'язана із обчислювальною технікою.

    Я заздалегідь знала, куди вступатиму. Університет «Україна» привабив тим, що має потрібну спеціальність і знаходиться недалеко від мого дому. Це єдиний ВНЗ змішаної форми власності, який бере на навчання інвалідів. За навчання студентів із обмеженими можливостями оплату здійснює Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів. Викладачі ВНЗ приділяють особливу увагу таким студентам, прагнуть допомогти труднощах навчання, що виникають. Я дуже рада, що сюди вступила.

     

    Дарія Горіла, студентка групи ЗКСМ-05,

    Горлівська філія Університету «Україна»,

    «Час», суспільно-політична газета,

    лютий, 2005 рік


    КІРоЛ "Україна"

     

    Факультет "Правознавство" - це не місце для ледачих, тут працюють викладачі, які мають необхідні знання і готові ними поділитися. Тут є база практик, яка допоможе більш глибоко зрозуміти професію, яку ви можете обрати, але все це марно, якщо ви не бажаєте їх отримати.

    Подумайте тричі перед тим, як обрати цю професію. Шлях, на який ви збираєтесь ступити, дуже не легкий, і буде багато моментів, коли ви втомитеся і забажаєте все покинути, але, якщо у ваших серцях знайдеться хоробрість перебороти ці труднощі, якщо ви дійсно бажаєте досягти висот і всім показати, чого насправді ви варті - тоді ласкаво просимо до еліти інституту "Україна". Але є такі проблеми, які вирішити самому не під силу. В такому випадку вам допоможе найкращий друг усіх студентів - найсправедливіший декан юридичного факультету - Гордуз Олена Анатоліївна.

    Отже, якщо ви дійсно вирішили приєднатися до нашої великої сім`ї юристів - ласкаво просимо до інституту "Україна"!

     

    Степанов Станіслав, 

    студент ІІІ курсу факультету правознавства


    Коли я вперше ступила на поріг юридичного деканату - мене охопив невідомій раніше мені страх… страх перед новим, дорослим життям. Я чітко розуміла, що це вже не школа і бігати за кожним і вмовляти тут уже ніхто не буде. Тут існують свої закони, писані й неписані. Та зустрівши усміхнені обличчя декана і викладачів факультету, підтримку й допомогу старшокурсників - я зрозуміла, що не помилилась у виборі навчального закладу. Ректор вузу, Барно Олександр Миколайович, проректор з наукової роботи Барно Тетяна Олександрівна докладають великих зусиль, щоб створити нам сімейну атмосферу і комфортне навчання. Важко було звикнути до суворих правил дисципліни, єдиної форми одягу та перерв здоров'я, які проводяться щоденно - але я розумію, що це необхідні умови для виховання та закалювання юриста-професіонала.

    Буденне навчання розвіюють різні екскурсійні поїздки до інших міст України за рахунок інституту. Також організовуються екскурсії професійного характеру, такі як до міліції, в кінологічний центр, у відділи юстиції та інші.

    Я не пожалкувала, вступивши до цього вузу, - не пожалкуєте і ви!

     

    Мельниченко Галина,

    студентка ІІІ курсу факультету правознавства


    Шановні абітурієнти!

     

    Наше життя - це цілий Світ. Чому? Мабуть, тому, що, вступаючи до вищого навчального закладу, прагнеш отримати всі необхідні знання, отримати не тільки теоретичну базу, а й уроки дорослого життя. Саме тому я вступила до Кіровоградського інституту розвитку людини "Україна". Внутрішня система вузу поєднує не лише необхідний набір знань, які дають висококваліфіковані працівники, а й приємну, теплу атмосферу навчання. Нашим вірним другом на цьому шляху, мамою і порадником є наш декан - Гордуз Олена Анатоліївна. Вона не скаже - " все буде в порядку", вона підкаже, як зробити, щоб так і було!

    Ви хочете здобути справжні знання? Приходьте до нас і ми допоможемо вам у цьому!

     

    Головко Ірина,

    студентка ІІ курсу факультету правознавства


    Наш інститут "Україна" - кращий із кращих у світі! Тут дуже добрі та ввічливі студенти і педагоги. Особливо наш чудовий декан - Олена Анатоліївна і наш улюблений лаборант - Анюта. У нас на факультеті правознавствадуже талановиті студенти, які завжди беруть участь у всіх заходах інституту.

    Я навчаюся тільки на першому курсі, але цей інститут для мене як другий дім, а декан - друга мати.

    Олена Анатоліївна - хоч і сувора, але дуже гарна, розумна і привітна людина, яка підтримає у скрутну хвилину, а Анюта їй у цьому допомагає.

    Я не шкодую про свій вибір, адже тут я не лише отримую потрібні знання, а й придбала нових друзів, навчилась по іншому, більш серйозно ставитись до життя, розв'язувати тяжкі життєві ситуації.

    Я почуваюся тут комфортно. Приходьте до нас - і переконайтеся у моїх словах!

     

    Сафарова Юлія,

    студентка ІІ курсу факультету правознавства 


    Куди йти навчатись?

     

    Швидко летять шкільні роки і перед випускниками постає питання: «Який навчальний заклад обрати для отримання професії?». Ще зовсім недавно я також стояла перед вибором, а на даний час я –  студентка ІІ курсу спеціальності «Правознавство» Дубенської філії Університету «Україна». Хочу сказати, що я дуже задоволена вибором і пишаюся, що навчаюсь тут.

    По-перше, у філії викладають кваліфіковані викладачі, які дають грунтовні фахові знання. При цьому кожен із них намагається знайти індивідуальний підхід до кожного зі студентів, допомогти при виникненні труднощів. В університеті пропагується толерантне ставлення до молоді з боку викладацького персоналу. І взагалі, у нашому навчальному закладі панує атмосфера взаємоповаги між студентами та викладачами.

    По-друге, у філії хороша навчально-методична база, яка дозволяє студентам без проблем готуватися до занять.

    По-третє, це – сучасний заклад, із новітніми технологіями. Комп’ютерні аудиторії, електронна бібліотека, інтерактивна дошка, безкоштовна мережа Internet – для організації повноцінного навчально-виховного процесу.

    Я як студентка спеціальності «Правознавство» маю можливість «працювати» в Юридичній клініці, яка, власне, і діє у нас для того, щоб студенти-правознавці здобували практичні навички та певний досвід у наданні юридичної допомоги. До речі, до нас звертається багато людей із різними правовими питаннями і залишаються задоволеними наданими їм консультаціями. Керівником Юридичної клініки є викладач цивільного та кримінального права, людина з багатим досвідом роботи у сфері юриспруденції Плужніков С.П.

    Крім того, у філії налагоджена співпраця з Дубенським міським районним судом, і майбутні правозахисники мають можливість відвідувати засідання судів. Це великий плюс у практичній підготовці кваліфікованих фахівців.

    Студенти у нас не тільки навчаються, але і вміють відпочивати. Для організації дозвілля у філії діє Студентська Самоврядна Колегія. Різноманітні розважальні, спортивні свята, тематичні вечори, диспути, засідання круглих столів – традиційні заходи для студентів.

    Наш університет є порівняно молодим навчальним закладом, але він впевнено набирає потужності, розвивається. І я вірю, що в найближчому майбутньому «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» стане одним із найпрестижніших вузів нашої держави.

     

    Студентка Дубенської філії 


    Автомобілі

     

    Навчаючись у школі протягом 10-11-х класів, у мене виникло дуже життєво-проблематичне питання - куди далі йти навчатися?! Після тривалого пошуку я дізнався про існування Університету "Україна", він мене дуже вразив, зокрема зацікавив факультет "Автомобілі та автомобільне господарство". А щоб бути більш впевненим у зарахуванні до університету, я пішов навчатися на підготовчі курси, де нас охоче готують до майбутнього студентського життя! Відвідуючи заняття з курсів, я дізнався багато цікавого і нового з предметів історії та української мови, а також виправив свої знання з математики, пропущені на шкільних уроках. Факультет "Автомобілі та автомобільне господарство" і професія інженер-автомеханік мене якнайкраще влаштовують, бо я упродовж трьох років стикаюся із сервісом обслуговування автомобілів. З того часу мене цікавлять автомобілі: потужність двигунів, їхня будова та конструкція, а також впровадження новітніх технологій у машинобудуванні. І тому бути гарним спеціалістом у цій галузі дуже престижно, бо на даний момент уявити життя без автомобільного транспорту неможливо! Моя мета -здобути якісні знання, стати гарним фахівцем цієї спеціальності і сконструювати у майбутньому сучасний, екологічно безпечний автомобіль, який прославив би Україну на весь світ.

     

    Дубоділ Сергій,

    СШ № 306, Деснянський район,

    Щомісячний інформаційний бюлетень

    відділення доуніверситетської підготовки №3,

    квітень 2003 року


    Бо це мій інститут

     

    Три роки тому, коли успішно закінчувала Кіровоградську середню школу №2, я не вагалась у виборі майбутньої професії. Мене приваблювали економічні науки. А от щодо навчального закладу вагалася. Спочатку подалася не до Кіровоградської філії Університету «Україна». Мовляв, це зовсім молодий навчальний заклад, який поступається перед старшими за віком ВНЗ. Але через день-два забрала документи і змінила свій вибір. Причина проста – з усього побаченого і почутого зрозуміла, що там, куди я хотіла вступати, вирішують не знання, навіть відмінні, а зовсім інші чинники. Батьки, школа мене виховували інакше.

    Не шкодую, що обрала філію Університету, яка недавно стала інститутом. Мене, як золоту медалістку, зарахували за результатами співбесіди. Закінчую ІІІ курс економічного факультету за спеціальністю «Менеджмент організацій».

    Уже з перших днів навчання зрозуміла, що не помилилася у виборі ВНЗ. Гарні і змістовні лекції, доброзичливе і водночас вимогливе ставлення викладачів до студентів. Цікаво будується практика. Серед основних баз її – підприємства, установи і організації обласного центру.

    Група у нас дружна. Мені довірили бути її старостою, а трохи пізніше – старостою-куратором. Минулого року мене обрали головою студентської ради інституту. І хоч громадська робота забирає чимало часу, намагаюсь бути на висоті і в навчанні. В інституті, як і у школі, навчаюся на «відмінно». Бо впевнена, що гарні знання, підкріплені успішним проходженням практики, дадуть змогу впевнено долати нові вершини.

    Можливо, це буде наукова робота. Ймовірна і праця на гарній посаді в одному із трудових колективів міста. Та впевнена, завжди дякуватиму інституту, який став справді моїм, за все те добре, що дав, дає і дасть мені.

     

    Яна Коваленко,

    студентка ІІІ курсу

    спеціальності «Менеджмент організацій»

    Кіровоградського інституту розвитку людини,

    Газета «Університет «Україна», №5, 2008


    Пишаюся, що двічі українець

     

    Ніколи не сумував за школою так, як цього літа за інститутом. Студентські роки перетворюються на казку. Я це збагнув, коли у 2004 році перед шкільним випускним балом отримав листа, з якого дізнався, що зайняв перше місце в конкурсі серед абітурієнтів інституту «Україна» на кращий журналістський твір. А ще - нагороджуюся безкоштовним навчанням на факультеті журналістики протягом першого семестру. Роботи, які взяли участь у конкурсі, - це статті і замітки, надруковані в місцевій газеті «Прибузький вісник». Саме вони, підписані так лаконічно: «І. Жусєв, учень Кам'яномостівської школи», відкрили мені дорогу до цього ВНЗ. Тоді, коли для абітурієнтів літо стало гарячою порою вступних іспитів, для мене це залишилося нескуштованим плодом. Навіть не вірив, що зарахований.

    Із приходом у стіни вищого навчального закладу розумієш - це не школа. Захоплює ставлення професорсько-викладацького складу до студентів, розуміння ними кожного з нас як індивідуальності, особи, здатної вирішувати життєві питання самостійно. Зламалися стереотипи щодо того, що в навчальному закладі доведеться здавати іспити з «пачкою зелених». Тут навпаки, ще й пільги тобі нададуть за відмінне навчання протягом року чи твій внесок у культурне життя інституту. Здається, розважальним програмам немає кінця. Увазі любителів спорту - настільний теніс, рукопашний бій, гімнастика, легка атлетика, тренажерний зал. Хочеш співати - будь ласка, на «фабрику зірок», любиш ставити вистави -в театр «Шанс», пишеш вірші - в літературну студію.

    Шановна ректор Л.П Матвієнко потурбувалася також про те, щоб студенти могли відвідувати хореографічну та вокальну студії в БК «Суднобудівник». Складається враження, що відпочинок студентів у вузі - попри все. Крім цього, молодь подорожує у Крим, побували в Пелагеївському монастирі - історичній пам'ятці початку минулого століття у нас на Миколаївщині, таланти поїхали в Київ. Досить цікаво проходять конференції «Мій науковий дебют», де студенти можуть представляти матеріали самостійного наукового пошуку.

    Я пишаюсь тим, що двічі українець: за паспортом - тобто за народженням, і за студентським квитком, адже моя альма-матер - інститут «Україна». Тут можу добре проводити своє дозвілля і одночасно здобувати професію журналіста.

     

    І. Жусєв,

    студент факультету журналістики

    Миколаївського міжрегіонального інституту розвитку людини

    Університету «Україна»


    Це мій університет

     

    У першу чергу я хочу звернутися до першокурсників. Повірте, ви вступили до справді незвичайного навчального закладу, в якому панують любов та взаємодопомога. Коли я вперше почула про нього, то єдине, що відчула, - це недовіру і здивування: хіба бувають такі ціни за навчання? А пільги? Якщо вони і є, то явно за них треба "заплатити". Згадала я про університет аж наприкінці літа, після того, як не вступила до двох вищих навчальних закладів (як не дивно, в обох недобирала по одному балу до зарахування на державний бюджет). Можливо, це було комусь вигідно? Та річ не в тім.

    Подавши документи до Університету "Україна", на іспити йшла без особливого ентузіазму. І знаєте, що мене найбільше тут вразило? Атмосфера, з якою приймають студентів. Налякана вступними екзаменами в інших навчальних закладах, я відразу відчула прихильність з боку викладачів, які приймали іспити. Це додало впевненості. На співбесіді обійшлося без проблем. Так я стала студенткою.

    Та коли сказали, що ми будемо навчатися у школі та ще й у другу зміну, ентузіазм змінився обуренням. Але, повірте, не надовго. Добре ставлення викладачів, методистів та інших працівників Університету "Україна" врешті-решт переважило негативні емоції. Зараз я пишаюся тим, що навчаюсь саме тут. Це справді один із небагатьох вузів, де цінують знання, активність, талановитість, прагнення самоствердитися. Тут справді турбуються про малозабезпечених та студентів - киян і не киян - із фізичними вадами. Але найголовніше те, що в Університеті "Україна" кожен може знайти себе і спосіб самовизначитися. Якщо ти - творча постать, то твої вірші чи статті будуть з'являтися на сторінках студентської газети. Якщо ти не уявляєш свого життя без спорту - бери участь у змаганнях. Активним уболівальникам університет час від часу надає безкоштовні квитки на футбольні матчі. Звісно, вони мають бути особливо завзятими, ініціативними та працьовитими студентами.

     

    Газета «Університет «Україна», №9, 2002


    Університет «Україна» у моїй долі

     

    Поїзд Хуст-Виноградово з кожною миттю наближав мене до рідного дому в с. Сасово. Після навчального тижня приємно було приїхати додому і «відзвітувати» батькам про оцінки, розповісти про наші студентські будні.

    Раптом за моїми плечима я почув якусь метушню. Оглянувся і мало не обмер. По проходу йшла жінка з малим хлопчиком, хворим на ДЦП (дитячий церебральний параліч). Я допоміг їй посадити його на сидіння, а сам поринув у спогади мого дитинства...

    Мою хворобу (ДЦП) встановили, коли мені було три роки. Я не міг добре ходити, лише спинався на пальці правої ноги. Тоді я ще не розумів трагізму свого становища. Коли ж пішов у перший клас, то побачив, що я не такий, як усі, я не можу робити те, що роблять усі, не можу робити те, що роблять інші діти. І тоді вперше мені стало страшно і прикро. Прийшовши додому, я розплакався і поскаржився мамі, що не зможу навіть кататися на велосипеді. Мама заспокоїла мене, що все буде добре, що я буду лікуватися. Наприкінці навчального року мені зробили першу операцію у м. Мукачеві. Приїхавши додому весь загіпсований, намагався навіть сісти на дитячий велосипед, який стояв у кутку кімнати і манив до себе. Гіпс зняли, і потекли знову шкільні будні. У школі мене любили, бо був веселим і товариським хлопцем. Ніколи не скаржився друзям і не виказував свого занепокоєння, болю щодо моєї хвороби.

    Другу операцію мені зробили в м. Києві, коли мені було дев'ять років. На цю операцію я йшов уже з острахом. Боявся, що і як буде. Плакала мама, плакав і я. Тато навіть не ходив до мене в лікарню, бо не міг стримати сліз і не хотів мене ще більше тривожити.

    У лікарні я зустрів людей із різними вадами, порушенням здоров'я, але більшість із них трималися мужньо, боролися з хворобою, щоб жити.

    Коли мені зняли гіпс і я не зміг ходити, то розплакався: адже я так сподівався! Та мама мене підтримувала, розраджувала, переконувала, що все буде добре. Після були санаторії в Одесі, Києві, у Криму. Та до восьмого класу я не вірив у моє одужання. А так хотілося побігати, пограти в футбол!

    І от одного разу я вийшов на футбольне поле (звичайно, коли там нікого не було) і спробував погратися з м'ячем. Спочатку падав, спотикався, м'яч біг від мене, а я не міг його наздогнати. Однак сила волі, прагнення стати футболістом перемогли. Яке ж було здивування моїх друзів, коли я з ними вийшов на футбольне поле і заграв разом із ними!

    Я дивився на цього хлопчика і бачив ще двох хлопчиків-близнюків у нашому селі, які також хворіють на ДЦП і дуже тяжко ходять. Мені дуже шкода цих дітей і всіх хворих.

    В 11 класі я почав замислюватися над вибором професії. Знаючи, що я не зовсім здоровий і, звичайно, маю прогалини у знаннях, не міг уявити собі свого майбутнього...

    Весною до нас у школу приїхав із Хуста Козак В.М., керівник Хустської філії університету «Україна», щоб агітувати учнів до вступу в університет. Я слухав і думав: це не для мене. І раптом чую, як Василь Михайлович говорить, що в цьому ВНЗ особливу увагу звертають на навчання інвалідів. Десь підсвідомо я відчув: відтепер моє життя змінюватиметься. Я піду вчитися в цей університет. Як добре, що в Україні є ще такі люди, які піклуються про інвалідів.

    І от з 1 вересня 2002 року я - студент (спеціальність «Соціальна робота») Відкритого міжнародного університету «Україна», у філії, що в м. Хусті.

    У мене дуже хороша група. Я відразу знайшов друзів. Це, зокрема, наша староста Власта, Ганна, Наталка, Валерій. Але я поважаю всіх своїх однокурсників за те, що вони дружні, інтелігентні, як каже наш куратор Олена Іванівна, хочуть вчитися і вміють відпочивати! Я почуваю себе щасливим. І як щаслива людина хочу побажати всім хворим: не здавайтеся, вірте у свої сили, борітеся!

    Хіба я міг уявити собі ще рік тому, що буду студентом, гратиму в футбол, стану «містер-спорт», що оберуть мене головою комісії інвалідів, повірять у мене.

    І за все це я найперше дякую своїй дорогій неньці, яка завжди була зі мною і в очах якої я читав віру, надію, любов. Вона вчила мене терпимості, віри у свої сили, віри в Бога, який не залишить мене сам на сам із хворобою. Спасибі їй за недоспані ночі і сльози, яких я бачив так мало.

    Іще дякую викладачам, особливо Надії Степанівні Дворніковій, які ведуть із нами, інвалідами, індивідуальні бесіди, допомагають у навчанні, з повагою ставляться до нас і вірять у наші сили.

     

    Іван Русінка,

    студент І курсу спеціальності «Соціальна робота»,

    Хустська філія,

    Газета «Університет «Україна», №4-5, 2003

     


    З любов’ю до України Великої і малої

     

    Виріс я у багатодітній родині – із 14-ти осіб. Тож, закінчивши школу, не дуже сподівався отримати вищу освіту. Для моєї родини навчання у вищому навчальному закладі було дорогим, тому ніхто з моїх братів і сестер не здобув вищої освіти. Але мені пощастило вступити до Університету «Україна» на спеціальність «Українська мова та література».

    Я люблю і поважаю нашу країну: її народ, його традиції і культуру. Тому залюбки пішов вчитися на факультет філології та масових комунікацій. Ця спеціальність дала мені змогу реалізувати мою мрію – бути грамотним, адже грамотна людина – це престижно і перспективно.

    За весь період навчання в Університеті»Україна» я відчув себе особистістю, навчився висловлювати свої думки, прислухатися до думок інших людей. Тут я знайшов друзів, на яких завжди можна покластися. Наша група, УМ-21, була дуже дружною.

    Нині я закінчую магістратуру і водночас працюю у «Правекс-банку» – спеціалістом відділу з перевірки кандидатів. У моїй роботі знання з філології дуже необхідні. Я щиро дякую викладачам університету, котрі дали мені знання і передали вміння розуміти інших людей.

    Уже працюючи, я краще зрозумів, що студентські роки – це найкраща пора для розвитку особистісних цінностей та фахових знань.

    Дякую Університету «Україна» за те, що дав мені можливість не тільки здобути вищу освіту, а й реалізувати себе як особистість. А поглиблене вивчення української мови та літератури ще більше зміцнило мою любов до України.

     

    Павло Пантелеєнко,

    студент VI курсу

    (спеціальність «Українська мова та література»),

    Газета «Університет «Україна» №3-4 2008


    З вірою у майбутнє

     

    Липень 2006 року приніс у моє, дещо сіре і буденне, життя нову надію на втілення давньої, але ретельно прихованої мрії. Це не мала бути якась нова вишукана сукня від Кардена або двокімнатна квартира на Хрещатику. Адже все, чого мені хотілося, – лише навчатися, причому не просто навчатися, а здобувати улюблену спеціальність. Ще задовго до того я знала, що журналістика – це мій шлях до самореалізації Богом отриманих можливостей. І стати на цей тернистий шлях допомогли мені викладачі Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». І коли вже запитувати: чому саме цей університет, то у мене є дуже проста відповідь – приваблювала – по-перше – назва (адже я дуже люблю державу, в якій зростала не лише сама, а ще мої предки: дідусі і бабусі), по-друге – про цей заклад я чула найкращі відгуки усіх моїх знайомих.

    Вже з сьомого класу я проявляла інтерес до речей досить складних. Ставила дорослим запитання, на які мені не відразу могли відповісти або й взагалі не могли. Певна частина однокласників не розуміли мого нахилу, але навіть це не могло зупинити, адже мама завжди допомагала мені вірити у свої можливості, була поруч із доброю порадою на підхваті. Замість казок Андерсена, братів Грімм та інших письменників, чия талановита творчість спрямовувалася на досить юну аудиторію, я брала до рук свіжий номер преси і насолоджувалася її читанням довгими зоряними вечорами. Вже тоді улюбленими моїми авторами були Володимир Біленко, Степан Колесник, Віталій Карпенко, Олександр Глушко. Їхня любов до справедливості відкривала мені двері у найсолодшу країну, назва якої «боротьба»… Може, зараз багато хто не сприйматиме мою розповідь належним чином, але я впевнена в одному стовідсотково – людина жива, допоки може змагатися за місце під сонцем у нашому жорстокому, підступному світі… І я змагалася, зубами ухопившись за останню ниточку надії, аби не бути сліпою, не вірити в обіцянки тих, хто їх не дотримується і творити долю власними руками.

    …Два роки минуло, наче у яскравому сні. Сьогодні, говорячи про заклад, у якому навчаюся, я відчуваю непереборну гордість: такий рівень кваліфікованої освіти можна отримати не в кожному ВНЗ, але в моєму випадку, маю сказати, скаржитися нема на що. Наші невтомні викладачі-трударі дають нам не лише знання, але й моральну насолоду у спілкуванні, вони підтримують в усьому – починаючи від навчання, закінчуючи сімейними проблемами.

    Серце «України» і, водночас, її найболючіше місце – діти з особливими потребами. Вона не відмовить нікому, хто хоче здобувати знання. Переймаючись цією проблемою, працівники університету намагаються показати нам, як важливо допомагати ближньому, - адже не лише розум творить людину! До цього моменту я навіть не замислювалася, що пліч-о-пліч з нами є ті, хто потребує любові і турботи. Про заклад можна говорити нескінченно довго, похваляючись його репутацією і статусом. Але єдиний урок, винесений мною за період навчання, – «Україна» – школа життя, де не можна відокремити науку від чогось вищого, чогось духовного. Це сплетіння душ і сердець наших викладачів і студентів, взаєморозуміння і взаємопідтримка, але це й перші кроки до здобуття професії та майбутнього кар’єрного росту…

    Власне кажучи, мені б хотілося щиро привітати весь наш колектив з десятиріччям університету і побажати наснаги і терпіння. Я щиро вдячна долі за те, що саме мені випала можливість бути одним зі студентів цього закладу й отримувати безкоштовну вищу освіту, про яку мені було годі й мріяти.

     

    Лілія Данюк,

    студентка II курсу

    (спеціальність «Видавнича справа та редагування»),

    Газета «Університет «Україна», №5, 2008 


    Вустами студентів Тернопільського коледжу Університету «Україна»

     

    Після того, як я провчилася у коледжі деякий час, можу з упевненістю сказати, що краще мого рідного коледжу нема ніде. Коли хворію і сиджу вдома, починаю дуже сумувати за своєю групою.

    Надія Кондрат,

    студентка спеціальності «Діловодство»

     

    Коледж Університету «Україна» став моїм другим домом. Тут приємна атмосфера, хороший студентський колектив, справедливі, високоосвічені викладачі. Мене найбільше вразило, що викладачі намагаються ставитись до студентів як до друзів, а ще завжди готові допомогти у різних ситуаціях. Подобається, що окрім предметів нас навчають моральних цінностей, правил поведінки, ставлення до життя. Мій коледж сповнений краси та знань.

    Лілія Федьків,

    студентка спеціальності «Дизайн»

     

    ..Я люблю свій коледж, викладачів, які з великим бажанням та любов'ю діляться з нами своїми знаннями, формуючи та виховуючи майбутніх фахівців.

    Велике спасибі Вам за це!

    Таня Данильців,

    студентка спеціальності «Дизайн»

     

    Коли я вступила до Тернопільського коледжу, була вражена тим, як ставляться до нас викладачі. Вони стримані, терплячі, переживають за нас і охоче допомагають у всьому. Я ніде не бачила такого ставлення до студентів...

    Оля Максимець,

    студентка спеціальності «Діловодство»

     

    Навчаюсь за спеціальністю «Видавнича справа та редагування». Свою професію люблю, тому особливо ціную підготовку і ті знання, які дають викладачі в нашому коледжі. Тішить, що це – не лише теорія з підручників, а ще й практичні заняття і поради. У моїй професії такі вміння особливо цінні. Кожен із викладачів нашого коледжу має великий практичний досвід у своїй сфері, тому є для студентів чудовим джерелом інформації. Саме тому ми маємо не загальне, абстрактне уявлення про майбутню професію, а ще зі студентських років розуміємо, яку роботу виконуватимемо. Також значну роль тут відіграє практика, яку ми проходимо кожного року: у видавництві чи редакції газети. Це чудова можливість виявити «білі плями» у знаннях і навчитися використовувати вивчене на практиці. Загалом мене найбільше тішить, що наш коледж – це не лише навчання, але й велика дружня родина. У студентському колективі ніколи не буває сумно. Кожнісінький день якісь пригоди чи смішні випадки.

    Наталя Корнелюк,

    студентка спеціальності «Видавнича справа та редагування»

     

    Коли я провчилася у Тернопільському коледжі перший рік, то зрозуміла, що зробила правильний вибір, бо цей коледж — один із найкращих в Україні.

    Марія Криса,

    студентка спеціальності «Діловодство»

     

    ...Зараз я студентка спеціальності «Видавнича справа та редагування» і не шкодую, що обрала саме цей коледж. Мені тут дуже подобається. Я вдячна викладачам нашого коледжу, що вони зацікавлені в успіхах студентів. Педагоги спілкуються з нами не тільки як зі студентами, а і як із майбутніми колегами.

    Я зроблю все можливе для того, щоб стати Фахавцем з великої літери!

    Віра Дзюба,

    студентка спеціальності «Видавнича справа та редагування»

     

    ...Мій любий коледж став для мене рідним, а його дивовижна аура з кожним днем наповнює мою душу і робить мене щасливішою. Я дивлюся на життя широко відкритими очима і вбираю в себе «разумне, добре, вічне».

    Ніна Шебешович,

    студентка спеціальності «Дизайн»

     

    ...Зараз я можу з гордістю сказати, що я – студент Тернопільського коледжу Університету «Україна», а бути діловодом – це моє покликання...

    Міша Райчаковський,

    студент спеціальності «Діловодство»

     

    Я вважаю, що навчання у коледжі відіграє велику роль у формуванні майбутнього дизайнера як особистості. Я дуже щасливий, що навчаюся саме тут, і не лише тому, що стану дизайнером, а й тому, що знайшов багато нових друзів, познайомився з людьми, з яких слід брати приклад.

    Сергій Воробець,

    студент спеціальності «Дизайн»

     

    Приємно бачити, як викладачі ставляться до студентів, їхній підхід до роботи, те, що завжди намагаються зробити наше студентське життя якомога яскравішим та різноманітнішим. Адже студентські роки – це найкращі роки!

    Людмила Правдюк,

    студентка спеціальності «Діловодство»

     

    Я вірю в те, що, закінчивши Тернопільський колледж Університету «Україна» та отримавши якісну освіту, я зможу стати справжнім дизайнером. Зробити це мені допоможуть викладачі коледжу, які є найкращими.

    Василина Ярема,

    студентка спеціальності «Дизайн»

     

    У коледжі працюють талановиті викладачі, які віддають свої знання студентам. Тут створюються належні умови для того, щоб майбутні фахівці оволодівали ґрунтовними знаннями, знайомилися з новітніми технологіями, були конкурентоспроможними в сучасному світі....

    Василь Бакай,

    студент спеціальності «Дизайн»

     

    ...Я дуже рада, що потрапила саме в цей навчальний заклад, а не в інший. Кажуть, що немає нічого випадкового. Я впевнена, що не пожалкую про це протягом усіх років навчання у Тернопільському коледжі...

    Зоряна Живіцька,

    студентка спеціальності «Дизайн»

     

    ...Я дуже рада тому, що навчаюсь саме в цьому коледжі: у ньому добре викладають, є багато практики. Ніде більше я не отримаю такого досвіду, як тут. Мені дуже пощастило, що я потрапила сюди...

    Оля Баб’як,

    студентка спеціальності «Дизайн»

     

    Під час навчання в коледжі мені запам’ятався похід у дитячий будинок, який ми відвідували неодноразово. Адже, приносячи іншим радість, а особливо маленьким діткам, які з нетерпінням чекають, щоб до них прийшли, ми також отримуємо її взамін. Як в одній гарній фразі: «Чим більше віддаємо, тим більше отримуємо». Мені надзвичайно радісно, коли, дивлячись в ці маленькі оченята, бачиш любов, радість та щастя.

    Тетяна Козачишин,

    студентка спеціальності «Діловодство»

     

    ...У коледжі дуже гарні, доброзичливі, уважні викладачі, які завжди готові прийти на допомогу кожному. Є з кого брати приклад.

    Богдан Мацієвський,

    студент спеціальності «Дизайн»

     

    Окрім навчання, особливо мені запам’яталася театральна студія, яка діє в нашому коледжі. Ми вчилися грати різних персонажів: як добрих, так і злих. Спершу не могли запам’ятати всі слова, багато репетирували, але врешті чудово зіграли. Добре, що у студентів є така можливість проявити себе.

    Іван Яремусь,

    студент спеціальності «Діловодство»

     

    Мені подобається, що студенти коледжу беруть участь у різних культурних заходах, мають можливість себе проявити у різних сферах відповідно до своїх зацікавлень. У моїй пам’яті залишиться поїздка в Карпати, посвята у студенти, цікаві пари, а також дружній студентський колектив.

    Юля Гундзик,

    студентка спеціальності «Діловодство»

     

    Мені подобається жити в країні під назвою «Тернопільський колледж Університету «Україна»! Тут все справжнє: справжня гармонія, справжній гуманізм, справжня атмосфера добра, радості і справжнє життя в усіх його проявах...

    Марія Баб’як,

    студентка спеціальності «Дизайн»

     

    ...У коледж мені дуже подобається. Тут усі – як одна велика родина…

    Наталія Правдун,

    студентка спеціальності «Діловодство»

     

    За що я люблю навчання в коледжі – це за можливість брати участь у культурних заходах, де можна показати себе як творчу особистість. Останнє, що запам’яталось, – це організація гумористичної програми для КВК. До гри ми готувались заздалегідь. Викладачі йшли нам назустріч, допомагали порадами та підказками. Це вже не перша моя участь у КВК, але стільки позитивних емоцій мене ще не переповнювало!

    Василь Собчук,

    студент спеціальності «Видавнича справа та редагування»

     

    Мені подобається навчатися в Тернопільському коледжі Університету «Україна». Тут хороші та кваліфіковані викладачі. В нашому коледжі панує тепла атмосфера. Крім навчання ми проводимо різноманітні заходи, які зближують нас. Зокрема, найбільше запам’ятались: посвята у студенти, у мальовничих Карпатах, день Викладача, КВК… Я вважаю, що студентське життя в коледжі найкраще!

    Марія Слободян,

    студентка спеціальності «Діловодство»