Відкритий міжнародний університет розвитку людини «УКРАЇНА»
Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+ 380-44-409-27-62
+ 380-44-424-70-08
м. Київ, вул. Львівська, 23, корп. 1, каб. 104 Google map
pkuu@vmurol.com.ua
пн-пт 9.00-19.00 сб-нд 9.00-15.00

Зенцев Всеволод Григорови

[Зенцев Всеволод Григорович]

ЛЮДИ І ДОЛІ

ДУМКИ ВГОЛОС

 

Мені було нескладно «розговорити» професора Всеволода Григоровича Зенцева, завідувача кафедри природничих наук та інформатики Університету «Україна». Адже ми знайомі 42 роки, тривалий час ми працювали на одній кафедрі інженерних дисциплін Київського торгово-економічного інституту (він був моїм заступником). Я був спокійний: усе, що доручалося йому, виконувалося вчасно і якісно.

Ми спільно відзначали всі ювілеї: 40, 50, 60-річчя. А нещодавно Всеволоду Григоровичу «стукнуло» 75. За всі довгі роки я не пригадую жодного випадку, щоб Всеволод Григорович на когось підвищив голос, «вийшов із себе», розмовляв із кимось на підвищених нотах. Завжди спокійний (принаймні зовні), підтягнутий, спортивної статури, пристрасний футболіст (і в свої 75 він регулярно грає в футбол, не зраджує своїм звичкам). У Радянські часи ми регулярно виїжджали зі студентами на сільгоспроботи, жили в одній хаті, їли з одного казанка. І завжди він був зразком для наслідування: спокійний, урівноважений, комунікабельний центр тяжіння і для викладачів, і для студентів. 75 прожитих років, майже 40 років у вищій школі, 10 років в Університеті «Україна», 4 виданих навчальних посібника і монографія, більше 50 опублікованих наукових статей і методичних розробок – така в телеграфному стилі педагогічна біографія завідувача кафедри природничих наук та інформатики професора Зенцева В.Г., який користується великою повагою студентів і викладачів університету. Ми знайомі із Всеволодом Григоровичем давно, ще з 1972 року, коли нас, молодих викладачів, доля звела на одній кафедрі Київського торговельно-економічного інституту. Це інтелігентна, доброзичлива, приємна у спілкуванні людина. Зустрівшись напередодні його ювілею, довго розмовляли, згадуючи минулі роки спільної праці. Ті фрагменти нашої розмови, які, я думаю, будуть цікавими широкому загалу, подаю нижче у викладанні самого Всеволода Григоровича.

За 75 років багато чого забулося, затуманилося. Та пам'ять добре зберігає і нелегке дитинство в Луганську, яке припало на суворі роки війни 1941-45 років та голодні післявоєнні роки, і незаможну юність, бо який достаток могла забезпечити мати, що працювала вчителькою у школі й одна, без батька, який був убитий нкведистами у 1941 році, виховувала сина. Проте, той аскетичний у матеріальному плані час був широко відкритим для естетичного і фізичного розвитку дітей та молоді, бо у школах працювали гуртки з різних предметів, а в кожному районі були музичні, художні, спортивні школи, колективи художньої самодіяльності при палацах культури. Звісно, що не всі мої однолітки поголівно прагнули відвідувати ці гуртки і спеціалізовані заклади, оскільки після закінчення шкільних занять з великим задоволенням другу половину дня до самої темряви проводили на вулиці, граючи «у війну», або гасаючи у футбол. Благо, що їх матері (а в переважної більшості дітей батьки загинули на війні) не в змозі були суттєво перешкоджати їм у цьому, бо самі з ранку до вечора проводили на роботі, часто працюючи у півтори зміни.

Я схиляю голову перед своєю мамою на знак великої вдячності їй за те, що знаходила в собі сили і терпіння спонукати мене до позашкільних занять, відриваючи тим самим від негативного впливу вулиці, де можна було швидко призвичаїтися і до нецензурної лексики, і до паління, і до вживання алкоголю, і до бійок та крадіжок. У десятирічному віці вона купила мені скрипку і силоміць відвела до музичної школи. Проте мої бажання налагодити порозуміння з цим тендітним інструментом не знайшли з його боку позитивного відгуку і через півроку кволих зусиль я покинув музичну школу, зрозумівши, що не тільки Паганіні, а й просто ординарного скрипаля з мене не вийде. Тоді мама відвела мене до художньої школи. Тут було значно цікавіше, оскільки не потрібно було грати занудливі гами та відвідувати сольфеджіо, а натомість були заняття з композиції, малюнку, живопису, ліплення, історії мистецтв. Особливо подобалися уроки з історії мистецтв, що власне і стало причиною моєї затримки у школі майже на два роки, бо успіхи з інших дисциплін були посередніми і не стали підґрунтям для райдужних перспектив мого подальшого художнього майбутнього. Тому без зайвих докорів совісті я припинив відвідувати художню школу.

Однак, як виявилося пізніше, його перші, хоча і не зовсім вдалі контакти з музами, стали в нагоді, коли, вже ставши студентом, у 20 річному віці зацікавився мистецтвом і відкрив для себе чудову країну музики і живопису. При нагоді (коли дозволяли фінансові можливості) відвідував концерти симфонічних оркестрів та художні виставки, але частіше всього слухав виступи студентів консерваторії, оскільки вони були безкоштовними. В той період на власному досвіді переконався, що студентська пора є найбільш зручним і плідним для сприйняття прекрасного часом, тому потім, коли вже став викладачем, наполегливо рекомендував студентам не гаяти марно часу, і, поки вони ще не обтяжені сімейними та матеріальними турботами, максимально використовувати можливості столиці для знайомства із творами мистецтва у різних формах його прояву.

Після розлучення з художньою школою вулиці знову не пощастило захопити мене у свої обійми, бо я захопився спортом і став із великим задоволенням відвідувати баскетбольну секцію дитячої спортивної школи. Атмосфера швидкого руху, прийняття миттєвих рішень, суперництва, в якому потрібно демонструвати не тільки фізичні, а й інтелектуальні якості, так припала мені до душі, що й дотепер я не припиняю потроху займатися спортом. Ці заняття привчили мене до дисциплінованості, наполегливості в досягненні мети, працездатності, не кажучи вже про те, що дозволяли почуватися бадьорим, підтягнутим, енергійним.

Навчання в загальноосвітній школі давалось мені не зовсім легко, але наполегливість, цілеспрямованість плюс природні здібності зробили свою справу, посприявши закінченню школи із золотою медаллю. Золота медаль та перший спортивний розряд, який я отримав у 10 класі, відіграли роль зеленого світла світлофору під час вступу на електротехнічний факультет Київського політехнічного інституту.

Почався якісно новий етап життя в незнайомому великому місті без дбайливої турботи матері, життя в новому середовищі з іншими, ніж у школі, вимогами. Висока вимогливість викладачів, яка культивується в політехнічному і зараз (достеменно знаю про це з розповідей мого онука, який закінчив політех), та значний обсяг завдань для самостійної роботи, виконання яких жорстко контролювалося, безумовно сприяло закладанню міцного фундаменту для подальшого успішного навчання в інституті, та водночас перетворювало життя першокурсника якщо не на пекло, то принаймі на щось близьке до нього.

Не люблю згадувати про перший рік навчання, оскільки він асоціюється з неперервними муками не тільки через надмірні навантаження та незвичну порівняно зі школою систему занять, а й через, м’яко кажучи, не зовсім сердечне ставлення деяких викладачів до нас, таких ще безпорадних, зелених студентів. Для мене, хлопця з провінції, до вступу в інститут усі його викладачі в думках вимальовувалися красивими, розумними, доброзичливими, майже небожителями з німбом над головою. Дійсність же виявилася іншою, бо з перерахованих якостей в актив реальних викладачів беззаперечно можна було віднести хіба що добре знання кожним із них свого предмету. Те, що не всі вони виглядали як популярні кіноактори, було хоча і прикрим, але терпимим. А от манера деяких викладачів спілкуватися зі студентами у підвищеному тоні або із застосуванням таких епітетів, як бездар, недоумок, остолоп, викликала різкий внутрішній супротив. Та були й викладачі, яких ми обожнювали, – інтелігентні, імпозантні, помірковано вимогливі. Вони й зараз повстають у пам’яті як взірець справжнього професіоналізму.

Саме тоді, на першому курсі, він набув твердого переконання: якщо колись доля повернеться так, що стану викладачем, то обов’язково буду гарно одягатися, слідкувати за своїм зовнішнім виглядом і не поводитися спесиво зі студентами, вбачаючи в них істоти нижчого ґатунку.

Пресинг з боку викладачів не міг не викликати реакцію супротиву – достатньо швидко створилося і запрацювало студентське братство підтримки та взаємовиручки один одного. Ми гуртувалися по 2-4 чоловіки, разом готуючись до занять та виконуючи домашні завдання, а під час екзаменаційних сесій вдавалися до перевіреного попередніми поколіннями студентів засобу виживання – написанню шпаргалок. Готуючись до іспитів у такий спосіб, я швидко відчув реальну користь такої підготовки: краще засвоювався матеріал, бо під час написання працювала як зорова, так і моторна пам'ять, з’являлася впевненість у своїх силах, і жах на екзамені вже не паралізував волю, а спонукав її до інтенсивного згадування записаного матеріалу.

До цієї пори, а я вже маю великий досвід педагогічної роботи у вищій школі, у мене не змінилося позитивне ставлення до вказаних засобів порятунку, і я рекомендую студентам не лінуватися і готувати їх. Написання цих мистецьких творів надає також досвід не тільки конструктивної роботи з літературою, а й орієнтації щодо наявності потрібного матеріалу в ній. А це важливо, бо, як дотепно зауважив один із філософів, «освічена людина – це та, яка знає, де знайти те, чого вона не знає». Загалом вважаю більш ефективною організацію іспитів з дозволом студентам користуватися довідковою літературою для розв’язування завдань, що потребують логічного застосування теоретичних положень дисципліни, з якої відбувається іспит. Вочевидь, що при цьому в екзаменаційних білетах замість традиційних теоретичних питань повинні фігурувати певні творчі завдання.

Після закінчення приклад першого курсу навчання на подальших курсах покотилося вже наїждженою колією, хоча і не зовсім без проблем. Однією з них виявилося невміння деяких викладачів подавати на заняттях матеріал у доступній для розуміння формі. Особливо прикро, що такий недолік виявився притаманним поважному доценту, який читав лекції з основ нашої спеціальності. Добре знаючи предмет, він не вважав за потрібне вдаватися до окремих пояснень, напевно думаючи, що і ми також добре розуміємося на тому, що він пише на дошці, викладав матеріал дещо хаотично, часто забуваючи щось і повертаючись назад до вже сказаного, говорив, в основному, повернувшись до дошки, записуючи на ній формули. Його лекції були нудними і мало зрозумілими. Саме в той час я набув ще двох переконань: 1) викладач повинен не тільки добре знати предмет, а й уміти ефективно передавати свої знання студентам; 2) викладач повинен мати зворотній зв’язок зі студентами для об’єктивного оцінювання своєї майстерності. Значно пізніше, коли вже почав працювати викладачем, зрозумів, що ефективність передавання знань студентам може бути досягнута за рахунок ретельної підготовки до кожного заняття. В цій справі написання конспекту заняття відіграє провідну роль, бо дозволяє визначити обсяг, послідовність, тривалість подання матеріалу, логічні зв’язки між окремими питаннями теми, тобто зробити заняття насиченим, позбавленим непотрібних повторів та нечітких формулювань. На підтвердження цієї думки наведу висловлювання колишнього президента США В. Вільсона: «На підготовку 10-ти хвилинної промови мені потрібен тиждень, а годинну промову я можу виголосити хоч зараз».

З того часу він прочитав не одну сотню лекцій, провів не одну сотню лабораторних та практичних занять, але кожного разу йшов на заняття із конспектом. І справа тут не у звичці. Вважаю, що конспект – це не тільки необхідний інструментарій викладача, це і його візитівка, і професійне обличчя.

На захист тези щодо необхідності зворотнього зв’язку зі студентами, хочу навести філософський постулат про те, що найсправедливіше у світі був розподілений розум, оскільки ніхто не скаржиться на те, що його в цьому обділи. Дійсно, самотужки об’єктивно оцінювати свою педагогічну майстерність дуже складно, а думки студентів з цього приводу будуть слугувати для викладача надійним лакмусовим папірцем.

Після закінчення інституту я певний час працював на заводі, потім вступив до аспірантури Інституту електродинаміки АН України, успішно закінчив її і захистив кандидатську дисертацію. І тут у моє життя втрутився Його Величність Випадок, надавши можливість перейти на роботу до щойно створеного в Києві Торговельно-економічного інституту, до якого був оголошений набір викладачів. За конкурсом був прийнятий старшим викладачем на технологічний факультет інституту і почав опановувати нову справу, прагнучи реалізувати в ній свої переконання щодо викладацької діяльності, набуті ще під час навчання в політехнічному інституті. Багато працював, готуючись до занять, але це мене не лякало, оскільки доводилося долати суто технічні проблеми, на яких я добре розумівся. Проте майже з перших днів роботи в інституті, окрім технічних проблем, стикнувся з етичними, одвічними для людства проблемами хабарництва та амурних відносин. Не буду коментувати проблему хабарництва у вищій школі, бо вона неодноразово обговорювалася в засобах масової інформації. Тільки зауважу, що її не вирішити суворими наказами з міністерства, не вирішити до тих пір, поки викладачі за свою працю будуть отримувати мізерну заробітну платню. Спокуса «скосити» додаткові гроші досить настирлива, працює без вихідних, не бере відпусток для відпочинку і на жаль, отримавши велику підтримку від сучасного економічного стану нашої країни, впевнено почувається у суспільстві. Та, як свідчить мій досвід, їй успішно протистоять викладачі з міцними моральними принципами, і таких викладачів досить багато.

Проблема амурних відносин значно делікатніша. Її теж не розв’язати наказами з міністерства, бо скільки існує світ, стільки й будуть спалахувати іскри тяжіння між особами протилежної статі, і нічого тут супроти природи не вдієш. Ось тільки розпоряджатися цим сильним почуттям можна по-різному, й історія людства знає безліч прикладів як високого служіння коханню, так і його використання в корисливих цілях. Запам’ятався випадок, що стався зі мною вже на одному з перших занять, на якому студенти захищали виконані лабораторні роботи. Наприкінці заняття до викладацького столу підійшла вродлива дівчина і, загадково посміхаючись, розташувалася на стільці таким чином, щоб було видно її ефектну статуру. Протягом захисту вона не нахабно, але достатньо послідовно намагалася компенсувати слабкі знання з предмету демонстрацією своєї вроди. Не буду лукавити – я збентежився, не знаючи як себе поводити, та через деякий час оговтався, спокійним тоном зробив їй комплімент щодо її краси, відмітив недоліки у виконаній роботі і запропонував доопрацювати її. В подальшому у нас встановилися нормальні стосунки: я не дорікав їй за вчинене, вона не намагалася удруге використати свої чари. Подібні випадки потім іноді траплялися і в інших групах, але я вже знав як поводитися і спокійно виходив з таких ситуацій. Чи закохувався я у своїх студенток? Так, закохувався. Правда, серйозно – жодного разу, а от у стані легкої закоханості опинявся неодноразово. Скажу чесно – це достатньо приємний стан, який до того ж позитивно позначається і на професійній діяльності. Так що я раджу не лякатися його, а сприймати доброзичливо. Чи закохувалися в мене студентки? Траплялося неодноразово і таке. І це виявлялося не тільки приємним, а й було стимулом для удосконалення, бо коли, заходячи до аудиторії, зустрічаєш спрямований на тебе сяючий погляд, то й настрій покращується, і ти вже просто не в змозі ординарно відбарабанити заняття.

Загалом, на місці керівництва університету, я б доплачував викладачам, яких люблять студенти, бо ця любов є визнанням їхніх високих професійних та людських якостей. Проте, кохання – річ делікатна і можна наламати дров, переводячи його в площину матеріальну. Кохання – почуття тендітне і світле, і я не розумію тих викладачів, які, використовуючи своє службове становище, намагаються схилити студенток до амурних відносин. Такі люди мені огидні, та, на жаль, вони зустрічаються у вищій школі.

У торговельно-економічному інституті він працював до 2000-го року, займаючись методичною та науковою роботою, за результатами якої опублікував монографію. Коли ж дізнався, що в Києві створюється університет нового типу – Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», то перейшов до нього, оскільки було цікаво створювати з нуля кафедру природничих наук та інформатики, реалізуючи тут свої попередні напрацювання та ідеї.

Вже 15 років працюю в університеті, опублікував за цей час 3 навчальних посібника і десятки статей та науково-методичних розробок. Працюю сумлінно, бо інакше не можу, бо це в моїх генах закладено від батьків. Маю державні відзнаки – медаль «Ветеран праці», подяку від міністра праці та соціальної політики за високий професіоналізм при виконанні службових обов’язків, Почесну грамоту Кабінету міністрів України за вагомий особистий внесок у розвиток національної освіти, багаторічну плідну педагогічну діяльність та високий професіоналізм.

Та найціннішою для нього є грамота, якою його декілька років тому нагородили студенти. Дизайн грамоти розробили вони самі, оздобивши її написом: «Студенти Університету «Україна» висловлюють подяку Всеволоду Григоровичу Зенцеву за інтелігентність і розуміння, молодість душі та влучне почуття гумору». Таке визнання для нього дорогого коштує і, висловлюючись високим штилем, – надихає на подальшу плідну співпрацю зі студентами. Життя продовжується!

 

Ігор Олександров, журналіст