Відкритий міжнародний університет розвитку людини «УКРАЇНА»
Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+ 380-44-409-27-62
+ 380-44-424-70-08
м. Київ, вул. Львівська, 23, корп. 1, каб. 104 Google map
pkuu@vmurol.com.ua
пн-пт 9.00-19.00 сб-нд 9.00-15.00

Рудь-Мєдвєдєва Оксана Едуардівна

Рудь-Мєдвєдєва Оксана Едуардівна

Оксана Едуардівна Рудь-Медведєва: Я дуже пишаюся своїми учнями! Всі вони різні, але талановитий кожний із них 

Діти – це наче квіти, різні й чудові.

Квіти має сповити світло любові.

Кожній у світі дитині треба зростати

У єдиній родині з мамою й татом…

(Пісня «Зернятка», О.Е. Рудь-Медведєва)

 

В Університеті Україна працює багато талановитих педагогів. Їхні здобутки та досягнення беззаперечно роблять честь вищому навчальному закладу. Про одного з таких і буде йти мова.

Педагогічний стаж Оксани Едуардівни Рудь-Медведєвої складає 22 роки. Сімейні цінності вона ставить вище понад усе інше. Якщо «підпускає» людей до себе, то дуже близько. Її українська гостинність, любов до Батьківщини викликає захоплення. Ця сучасна жінка ніколи не живе «вполовину», вона – цілісна особистість, яка знає чого хоче і вірить у те, що сильним підкорюються будь-які вершини. Оксана Едуардівна готова віддати все, не беручи навзаєм нічого. Щаслива мама однієї доньки, при цьому виховувала ще двох дівчат, а потім і онуку однієї з них. Ось так вона розуміє своє призначення.

Оксана Едуардівна народилась у місті Горлівка Донецької області в родині інженерів-будівельників. Майже з дитинства обрала професію вчителя. Але не такого, що над зошитами скніє, а такого, що вчить бути людиною, вільною непересічною особистістю, яка творить добро і живе у гармонії з оточуючим світом. Тому згодом вступила до Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов, де отримала кваліфікацію вчителя російської мови та літератури, французької мови. Пізніше здобула спеціальність «Соціальна робота». А ще отримує диплом магістра з правознавства: «Насправді, це бажання матері, їй дуже хотілося, аби я стала правознавцем. Вона завжди вважала, що юрист – це дуже поважна професія. Свого часу знання законів знадобилося, за це дякую своїй матусі. Це ще раз доводить, що зайвих знань не буває».

– Цікаво, а чи викладали французьку мову? Може, репетитором підробляли, зараз це модно.

Ні. Я вважаю, для того аби викладати іноземну мову, людині потрібно знаходитися певний час у тому мовному середовищі, спілкуватися з її носіями. Мова – це відображення культури взагалі. Тому я не розумію, як можна викладати ту ж французьку лише технічно? Це ж не математика. Треба відчути культуру народу зсередини. Якщо хочеш просто знайти щось про іншу країну, поспілкуватися з іноземцями, то для цього є багато сучасних технічних засобів. Просто перекладай і все, а для викладання потрібно зовсім інше.

– Мрія «вчитель» здійснилась у Вашому житті?

Так, і навіть більше, ніж я очікувала. Після отримання диплому я була запрошена на посаду заступника директора з виховної роботи у рідну школу, де плідно та самовідданно працювала протягом 12 років.

Та потім так трапилося, що моя школа стала зайвою для бюджету міста, бо збудували в мікрорайоні нову, і нашу, несподівано для вчителів і дітей, закрили.

Це був дуже болісний процес: іти від рідної школи, куди мене запрошували викладати, де на мене очікували, де майже відразу отримала високу посаду. Насправді, аби стати завучем із виховної роботи, треба не менше 5 років пропрацювати у школі. Я ж викладала місяців зо три і відразу отримала підвищення.

Робота була складна. Працювати доводилося із непростими дітьми. Мікрорайон був такий – приватні будинки, де жили багатодітні сім'ї, діти, яких виховують опікуни, діти, батьки яких сиділи у в’язницях. Але це величезний і дуже важливий досвід. Справжня школа життя.

Але я згодом зробила новий крок у професійному зростанні – обійняла посаду начальника відділу організаційно-масової і виховної роботи в Університеті «Україна». З молоддю я ладнала добре, така моя особиста вдача, та й досвід посприяв. Тому через кілька років у назві мого відділу з'явилися слова «та роботи з інвалідами» (Начальник відділу організаційно-масової, виховної роботи та роботи з інвалідами). Я не мала попереднього досвіду роботи з цією категорією студентів, тому сперше хвилювалася. Але швидко збагнула, що шлях до кожної людини, особливо дитини, лежить через серце, довіру та спільну з нею діяльність на користь іншим. У своєму житті я мала змогу накопичити достатній досвід педагогічної роботи. Адже років із десять виховувала у своїй родині двох дівчат та дочку однієї з них. Поки опікувалася ними, збагнула багато речей, які допомагають людині ковтнути щастя.

– Діти з особливими потребами. Що про них Ви можете сказати?

Коли почала працювати в Університеті «Україна», поїхала в Головне управління соціального захисту населення, взяла усі ті доробки про інвалідів, які в них були, сіла у потяг і почала їх вивчати. Приблизно за три дні розробила нову систему супроводу інвалідів – дуже обширну, яка складається з різних видів супроводу.

Такі студенти – це в першу чергу діти, які прагнуть, аби їм давали невеличкі, але особливі та важливі завдання. Коли мотивуєш таких людей, вони біжать попереду інших студентів. Наприклад, у нашому самоврядуванні їх 30 %. Вони дуже активні, їм не вистачає багатьох соціальних речей, отого звичайного спілкування. Дуже вдячні, вони відчувають ставлення до себе і справджують усі сподівання.

Я хочу підкреслити, що діти з особливими потребами не просто роблять із величезним задоволенням якісь речі, вони є лідерами у тому, чим займаються.

Мені здається, що, аби виконати «свій обов’язок людини», достатньо допомогти 2-3 дітям.

– Які риси потрібні обдарованому вихователю?

Завжди вважала, що виховувати підростаюче покоління може лише той, хто сам багато чого вміє і хоче передати не тільки свої знання, а і ставлення до них, на власному прикладі показати, як прості або не дуже прості речі та талани можуть впливати на долю людини, на її бачення оточуючого світу. Головне, мабуть, у цьому багатогранному процесі – насправді перейматися, дружити, любити, разом проживати усе добре і складне, спромогтися почути і мати мужність сказати, що думаєш.

Аби виховувати дітей, треба мати, що їм дати. Діти – це люди, яких не можна обдурити. Вони відчувають правду. Насамперед, треба самому бути таким, яким ти хочеш їх бачити. А вони самі оберуть, чи треба їм іти цим шляхом, чи ні. Дивлячись на мене, деякі розуміли, що це дуже важко, і багато хто з моїх учнів пішов шукати свою долю, але є й ті, які подалися моїм шляхом. Маю на увазі також і творчість, але в означенні – не просто творити, створювати щось нове, а не повторюватися, мати свій власний стиль, створювати свої доробки у будь-якій галузі. Наприклад, ті, хто хочуть співати, найчастіше починають виконувати пісні відомих артистів, я ж учу обирати свої власні.

Зокрема, працюючи у школі, я відкрила власний театр, де грали мої авторські спектаклі. Більше 100 осіб, отих проблемних дітей, були задіяні в цьому. Свого часу я потоваришувала з режисером місцевого дитячого театру (новаторського), і вони з великим задоволенням брали мої твори, в яких я намагалася зобразити істинність світу, подати проблеми і шляхи вирішення їх, навіть навчити дітей через театр любити, допомагати і виявляти сильний характер. (…Деякий час я собі міркувала, / Потім всміхнулася їм і сказала: / Щоб королівною справжньою стати, / Треба без винятку всіх поважати, / Вірити людям, плекати їх мрії, / Не дозволяти втрачати надії. / Якщо людина красива душею, / Кожен потягнеться серцем до неї…).

Міністерство культури навіть надіслало мені договір на авторські права.

Це були, власне, мої дитячі спектаклі з піснями, музикою, танцями. Мала й музичну студію, де писала власне супровід. До речі, сама й виконувала часом власні пісні, адже мала голос приблизно у 4 октави, виконувала народний, академічний, естрадний репертуар. На жаль, педагогічна робота у мене його відібрала.

Для театру сама шила костюми, купувала все сама. Малювала ескізи і втілювала всі свої думки. Також придумувала танці. Під кожну пісню особлива постановка – та, яку «відчули» діти. Вони втілювали ті почуття, на які наштовхувала їх музика. Ми дуже глибоко копали. Цими речами я й досі пишаюся.

Ніколи не сиділа, склавши руки, й не очікувала на допомогу. Завжди все робила власноруч. Це єдино правильний закон суспільства, в якому живемо.

– Педагог. Хто це у Вашому розумінні?

Людина, яка прийшла працювати з дітьми, повинна мати багато своїх власних досягнень, тому що виховувати можна лише власним прикладом. Ніколи не можна сказати, он, бачиш: той дядька, він такий хороший, роби, як він. Коли нещаслива і сіра людина дає поради молоді: як бути, якими бути, що робити, ‒ це не спрацьовує. Діти – індивідуальні. Кожна маленька особистість повинна у вчителі бачити власного, «свого» вчителя. Пам'ятаєте, як у Римі у кожного учня був його власний наставник, який завжди знаходився поруч. От і я теж намагаюся бути їм цим «особистим» вихователем. Я, наприклад, не вживаю алкоголь, не палю взагалі. Люблю сплавлятися на байдарках, ночувати у таборі в лісі. Роблю це зі студентами восени і влітку. Взагалі вважаю, що потрібно «будувати» себе весь час. Власний приклад – це єдино можливий приклад для дитини.

Ще я вважаю, що дітей потрібно наражати на складнощі. Поясню. Це потрібно для того, аби вони були готові до справжнього життя. У XXI ст. існує дуже велика конкуренція. І діти мають розуміти з дитинства: легких шляхів не існує!

Зараз сучасна молодь не дуже хоче працювати. Коли приходять до мене нові студенти, вони фактично нічого не вміють. Суспільство створило надто багато законів, де забороняється фізична праця дітей. Я вважаю, це не правильно. Адже, те, що будуєш власними руками, ніколи не зруйнуєш. Збудоване тобою – твоя власна Батьківщина, за яку ти особисто несеш відповідальність.

В Університеті «Україна» ми разом зі студентами фарбували стіни, лагодили двері, саджали квіти, ‒ і це справді виховувало їхні патріотичні почуття. Саме це, а не тільки знання державних символів або гімну.

Залучати студентів до фізичної праці дуже корисно, тому я й створила такий собі штаб трудового виховання, в якому беруть участь уже 5 чи 6 поколінь студентів. Але знову ж таки, хочеться сказати, що тут важливий власний приклад. Тільки коли ти береш до рук щітку, лопату, працюєш швидше за своїх підопічних, енергійніше, вони намагаються перевершити тебе, показати кращий результат, навчаються, дивлячись на тебе.

Мої батьки ‒ інженери-будівельники, тато багато чого мене навчив власним прикладом. Тепер уже своїм прикладом я вчу студентів: як шпаклювати стіни, як лагодити двері. Мабуть, тому ці студенти почувають свою причетність до нашого університету більше за інших.

– Хто для Вас особисто є взірець, орієнтир?

Моя мама працювала будівельником, але вона дуже любила українські пісні. Вона часто виконувала український фольклор і тим прищепила мені любов до рідної Батьківщини.

До речі, варто сказати, що після мами таке захоплення в мене викликав Петро Михайлович Таланчук, тоді ще діючий Міністр освіти.

Коли стала завучем у школі, мені вручили програму П.М. Таланчука «Освіта. XXI сторіччя». Прочитавши її, почала будувати свою роботу на тих прикладах, які він відобразив у цій праці.

Після того й вирішила створити дитяче самоврядування з розробленою діючою системою. В Університеті «Україна» розбудувала такий самий орган, що складається із 6 відділів та 50 структур. Є посада – є відповідальність. Коли студент спробує конкретний вид діяльності, з’являється розуміння того, чи має він хист до адміністративної діяльності чи ні. Саме тому наше горлівське самоврядування таке велике. Щоб у всіх була можливість спробувати себе у чомусь новому. Навіть ті, хто розуміє, що це не його стежка, просто переходять до виконавчого відділу, і все одно залишаються, аби допомагати.

– Що ще було створено Вами за період роботи в Університеті «Україна»?

Створила асоціацію випускників, насамперед це об’єднання тих студентів, які були задіяні у самоврядуванні. Вони – невід’ємна ланка спільного колективу. Багато з них беруть активну участь практично в усіх заходах інституту та в походах, навіть у якості волонтерів. Наприклад, Лутонін Артур – випускник, мій справжній друг, досі приходить до університету, аби попрацювати звукорежисером на заходах. Він із іншим студентом, Ігорем Степаненком, свого часу провели до рідних стін локальну мережу Інтернет самостійно. Ми і зараз нею користуємося. Тому ці студенти не можуть полишити університет, їм же довіряли такі важливі речі. Надали вільне поле для діяльності.

Маю сайт – http://avgri.pp.ua/, де дуже багато матеріалів із мого власного архіву, веду його вже декілька років. Буває ліньки, але я змушую себе, вдосконалююся кожного Божого дня.

Ще створила центр сприяння працевлаштуванню та розвитку кар’єри. Багато студентів зараз працюють в установах при виконкомі, департаменті освіти тощо. Просто я така людина: коли до мене звертаються, я обов’язково допомагаю.

У нашому Горлівському інституті величезна кількість волонтерів, які постійно кудись їздять. Зокрема, на «Сяйво надій» я їду сама і везу з собою величезну кількість дітей. Мої студенти створили під моїм керівництвом громадську організацію, яка називається «Спектр». Вона існує вже років 10. Багато є таких заходів, які потрібно аби проводив не університет, а така організація. Зараз її очолює моя донька. Цікава вона ще й тим, що об’єднує студентів різних навчальних закладів міста.

Я дуже пишаюся своїми учнями! Всі вони різні, але талановитий кожний із них. У мене завжди повно народу, усі частенько залишаються на ніч, адже більшість зі студентства проживають в інших містах, а я маю великий будинок, де двері відкриті навстіж, як і душа…

 

Ольга КАЛЕНСЬКА,

студентський Медіа-центр Університету «Україна»