Відкритий міжнародний університет розвитку людини «УКРАЇНА»
Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+ 380-44-409-27-62
+ 380-44-424-70-08
м. Київ, вул. Львівська, 23, корп. 1, каб. 104 Google map
pkuu@vmurol.com.ua
пн-пт 9.00-19.00 сб-нд 9.00-15.00

Ломачинська Ірина Миколаївна

Ломачинська Ірина Миколаївна

Життя - це тільки мить між минулим та майбутнім

 

У кожної людини роки життя асоціюються перш за все з цікавим насиченим життям. А зробити його саме таким і наповнити свій час цікавими знайомствами і приємним спілкуванням можемо тільки самі. Важко навіть уявити, що поруч стільки цікавих неординарних особистостей. І важко собі відмовити поспілкуватися з людиною, яка так само цікавиться чимось, що тобі настільки близьке. Часом важко викликати людину на відвертість чи поговорити про речі, які кожен тримає в собі, не бажаючи обпектися. І здається, що чим менше ми будемо відкриватися, тим найпевніше захистимо себе від такого небажаного болю. І, закриваючись, не помічаємо таких самих думок тих, хто поруч. Відкривати свої думки чи особисті переживання завжди важко, бо є побоювання залишитися незрозумілим. Важко повірити комусь іще, особливо, якщо на цьому раніше обпікся. Та повірити все-таки варто. Побачити свої переживання можна і в думках інших. Вони зовсім інші, не схожі на твої і навіть дивують своєю неординарністю. Думки, записані віршованими рядками чи проспівані піснею, об’єднують таких різних людей, коли ти знаєш, що поряд такі, як ти, коли знаєш, що тебе зрозуміють, сприймуть таким, яким ти є. Це повною мірою відноситься до героїні нашого оповідання.

Ірина Миколаївна Ломачинська – дуже цікава людина. Вона – доктор філософських наук, професор і завідувач кафедри документознавства та інформаційної діяльності Університету «Україна», автор більше 70-ти наукових публікацій, серед них – 2 монографії та 6 навчальних посібників (3 – із грифом МОН). Нагороджена грамотою МОН України. Людина повинна бути красивою в усьому. Такою людиною і є наша героїня.

Життя це тільки мить між минулим та майбутнім для мене ця давня істина з роками із абстрактної теорії поступово перетворюється на об’єктивну реальність. Тому так хочеться встигнути наповнити цю мить реальним життєвим змістом, щоб шлях, визначений долею, приносив не лише насолоду особистісної самореалізації, але й, вливаючись у вихор загальнолюдського, робив моє індивідуальне буття суспільно значимим.

Всі ми родом із дитинства, моя ж життєва стежина розпочалась на Жашківщині мальовничій перлині Черкаського краю. Згадки дитинства це яскраві барви літа: зелень різнотрав’я та червоні маки в золотистому пшеничному полі. А ще дивовижні казки моєї бабусі, якими вона розфарбовувала сіру буденність, вимальовуючи барвисту веселку чи то над моїм життям, чи над своїм власним. Минають роки, наповнюючи минуле новим змістом, і, хоча вже давно немає моєї бабусі, її згорблена постать, мозолясті руки і щира усмішка виринають у пам’яті в ті життєві моменти, коли здається, що вже немає сил, а треба рухатися вперед. Адже, вистраждавши два голодомори, лихоліття громадянської та Великої вітчизняної війни і сталінську в’язницю, вона не втратила любові до людей та наснаги до життя, і до останку, навіть у свої дев’яносто, повторювала: «праця для вас, моїх рідних, тримає мене на світі». Тому в спадок від неї, окрім світлих спогадів і багатьох житейських вмінь, я отримала життєву формулу: «Найкращий відпочинок - це зміна розумової і фізичної праці», що стала для мене своєрідним стилем життя, який намагаюсь передати і своєму синові.

Значною підтримкою в житті для мене завжди були і є мої батьки, яким я щиро вдячна за те, що в моїй особистісній системі цінностей на перше місце поставили не прагнення «золотого мішка», а потяг до знань. Я росла серед книг, які для мене були не лише джерелом нових знань. Я навіть зараз, у час нових інформаційних технологій, коли безмежна мережа Інтернет за мить вирішує питання пошуку певної інформації, отримую духовну насолоду, коли тримаю в руках друковану книгу чи то старовинний артефакт, чи нове видання. Це той духовний зв'язок між поколіннями своєрідний човен із минулого в майбутнє, та незвідана глибина, з якої кожен виносить для себе свої перлини. Саме тому після закінчення восьмого класу, моя життєва стежина завернула на бібліотечний факультет Київського училища культури.

Початок навчання в училищі співпав із жахом Чорнобильської трагедії, яка своїм вороновим крилом захопила і нас, студентів бібліотечного факультету, юних «працівників ідеологічного фронту» (як часто називали нас наші викладачі). Ті важкі часи сформували важливий життєвий висновок не лише буття визначає свідомість, як стверджували класики марксизму, але й правильно сформована ідеологія визначає життя суспільства. Тому після закінчення училища червоний диплом бібліотекаря-бібліографа хоч і привів мене спочатку до Київського інституту культури, але з 1990 року студентські роки продовжились у легендарних багряних стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка на філософському факультеті. Дев’яностий рік переломний для формування національної самосвідомості України, адже саме тоді, на площі Жовтневої революції, схвильованій мітингами студентів філософського факультету, творилась історія (хоча ми, першокурсники, в тому процесі були, швидше, спостерігачами, аніж активними учасниками). І хоча усвідомлення причетності до радикальних змін прийшло пізніше, це відчуття Майдану як втілення національного прагнення до незалежності залишилося в душі назавжди.

Національний університет імені Тараса Шевченка це особлива «духовна годувальниця», його не можна просто закінчити, отримати диплом і забути, адже це особливий стиль життя, це та наукова школа, яка не дозволяє зупинятися на досягнутому, а зобов’язує постійно рухатися вперед, намагаючись вийти за межі осягненого. Тому, маючи певні теоретичні напрацювання і диплом із відзнакою (спеціальність «філософ, викладач філософських дисциплін»), свої наукові пошуки я продовжила в аспірантурі під керівництвом доктора філософських наук професора Лубського Володимира Іоновича, якому щиро зобов’язана своїм становленням як науковця.

Справжньою школою педагогічної майстерності стала для мене кафедра філософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, де я працювала викладачем філософських дисциплін із 1999 року.

У вересні 2001 року захистила кандидатську дисертацію на тему: «Православне чернецтво в Україні як суспільний феномен». Ця наукова тематика стала для мене не лише об’єктом абстрактного дослідницького інтересу, а обумовленим життєвими обставинами пошуком об’єктивного погляду на ідеологічно спотворені сторінки історії нашої релігії та культури. Ще навчаючись в училищі культури (будівлею якого є старовинний монастирський готель для лаврських прочан), спостерігаючи з його вікон один із найдавніших київських храмів старовинну усипальницю Юрія Долгорукого, мене вабив і захоплював таємничий і незвіданий феномен монастиря. В той час найкращим місцем відпочинку після насиченого студентського дня стали алеї Києво-Печерської лаври, яка в історії становлення національної духовності відіграла роль не лише форпосту православ’я, а, передусім, центру національної культури та освіти (на жаль, у сучасному відродженні чернечих обителей, обумовленому соціально-політичними чинниками, релігійна складова переважно домінує над їх культурно-освітнім наповненням). Раннє юнацьке захоплення архітектурною величчю і красою монастирських храмів із часом переросло в об’єкт наукового пошуку та дозволило сформувати авторський підхід до цієї неоднозначної проблеми. Тоді, на зламі тисячоліття, новий погляд на життєдіяльність чернечих осередків викликав хвилю досить полярних оцінок у національних наукових колах, але подальші дослідження у цій царині підтвердили обрану наукову позицію, а також дали поштовх до подальших наукових пошуків у цій галузі. Наукові напрацювання стали основою для численних публікацій, двох монографій та докторської дисертації «Постать лідера у християнській традиції», захищеної у 2009 році.

Але особливе місце в моєму житті посідає Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», де у грудні 2001 року я очолила як завідувач кафедру документознавства та інформаційної діяльності (спочатку як сумісник, а з листопада 2002 року на постійній основі). Це не просто робота, це щоденна школа життя, що формує переоцінку усталених цінностей з позиції їх конкретної реалізації. Робота зі студентами з особливими потребами дає нове переосмислення теорії надлюдини Ф. Ніцше не варто людину жаліти, жалість відбирає прагнення рухатися вперед, робить особистість слабкою і беззахисною перед жорстоким і цинічним світом. Необхідно допомогти віднайти в людині ті життєві сили, які змусять її піднятися над своєю буттєвістю, усвідомити свою сутність, адже, як часто повторював улюблену тезу софістів великий Сократ, «пізнай самого себе і ти пізнаєш увесь світ». Я вважаю, що основним завданням викладача вищого навчального закладу є не лише донесення до студента певної системи знань, а, передусім, формування його життєвих орієнтирів, переконання в тому, що означена система знань є дійсно для нього важливою, щоб викликати прагнення до самоосвіти, до самостійного наукового пошуку, розширення світогляду до максимально можливого. Адже, немає меж у пошуку знань, і кожен новий щабель самоосвіти лише переконує в тому, наскільки мізерною є індивідуальна свідомість перед безмежним океаном знань людства.

Для студентів - документознавців усвідомлення осягнення феномену загальноцивілізаційного інформаційного масиву є не лише абстрактною філософською дилемою, але і конкретним професійним обов’язком. Адже однією з головних рис сучасної цивілізації є нарощення обсягу інформації, якою оперує сучасне суспільство, і саме бажання обмінюватися інформацією в поєднанні з постійно зростаючими можливостями по її обробці рухають людство у прагненні перетворювати світ. Усе, що нагромадило людство протягом своєї історії філософія, культура, мистецтво, весь той інформаційний багаж, що обумовлює рух та розвиток цивілізації, вимагає якісного аналізу документально-інформаційного масиву, тому провідною спеціальністю XXI століття має стати спеціальність документознавця фахівця, який уміє професійно працювати з інформацією.

Спеціаліст у галузі документознавства та інформаційної діяльності посідає особливе місце в системі управління і виробничих відносин. Його соціальна роль визначається необхідністю дотримуватись чіткого планування, налагоджувати комунікаційні зв'язки з партнерами регіонального і міжрегіонального рівнів. Серед них: органи державної влади й управління, які зацікавлені в отриманні достовірної інформації про суб'єкти різних сфер господарської діяльності, власники капіталу, зацікавлені в інформації про резерви та перспективи розвитку, потенційні партнери для налагодження контактів. Тому 1999 року був обраний Відкритим міжнародним університетом розвитку людини "Україна" новий перспективний напрямок освітньої підготовки студентів "Документознавство та інформаційна діяльність".

За означене десятиліття колективом кафедри пройдено значний науковий, організаційний і педагогічний шлях, сформовано фундамент для успішної реалізації навчального процесу та якісної підготовки фахівців документознавчого профілю. Отриманий результат це щоденна праця колективу викладачів, для яких робота на кафедрі стала натхненням. З її витоків до сьогодення на кафедрі працює не просто колектив колег, а громада однодумців, кожен із яких фахівець своєї справи, прекрасний педагог і чудова людина. Заслуговують на слова особливої подяки за щоденну працю Гордієнко Галина Василівна, Лоскутова Світлана Анатоліївна, Ліпінська Алла Володимирівна, Струтинська Оксана Віталіївна. Активна творча співпраця з професором кафедри, провідним науковим співробітником Національного університету імені Тараса Шевченка доктором філософських наук Горбаченко Тетяною Григорівною дозволила розширити наукові горизонти кафедри, а тісний зв'язок із директором Інституту філології та масових комунікацій і, водночас, доцентом кафедри документознавства Наталією Віталіївною Барною, що вже давно переріс завузькі рамки організаційної співпраці, піднявшись на вищий духовно-товариський рівень, забезпечує ефективну інтеграцію кафедри в загальноуніверситетську структуру. Викладацька діяльність доцентів Поберезької Г.Г. Дяченко Н.С., Дніпренко В.І., Шипоти Г.С., Санченка О.В., Асоянц П.Г., Бохана В.Г. забезпечує обмін науковим і педагогічним досвідом між кафедрою та відповідними підрозділами провідних національних вищих навчальних закладів. Підтвердженням правильності обраних колективом кафедри орієнтирів слугує молодь на кафедрі плідно працюють випускники-магістри Волинець О.О., Ткаченко О.О., Ткаченко Н.О.

Викладачі кафедри активно поєднують педагогічну діяльність із науково-методичною роботою, адже лише за останніх п’ять років колективом кафедри документознавства та інформаційної діяльності видано більше двадцяти навчальних посібників, половина з яких із грифом МОН. Результатом наукової роботи студентів є щорічна наукова конференція «Документознавство та інформаційна діяльність: сучасні проблеми та перспективи розвитку», що проходить у рамках всеукраїнської конференції «Молодь. Освіта. Наука. Духовність». Наукова діяльність викладачів кафедри у царині документознавства підтверджується численними публікаціями у фахових виданнях, що засвідчує їх високий теоретичний і практичний рівень.

Я вдячна долі за те, що вона мені подарувала співпрацю з особистостями, у яких можна постійно вчитися дивовижній азбуці життя, адже наше існування у цьому світі - тільки мить, а в натхненні, творчості, любові воно перетворюється на вічність.

Думаю, що успіху варто домагатися. Ірина Миколаївна людина вишукано чемна серед інтелігентів високого кола. Ввічливість буває й гордовитою, тут вона — щирість. Чемність — її непорушний закон…

Щоб бути щасливим, потрібно втілити свою мрію в реальність. Найщасливіші люди – ті, хто здійснює у своєму житті максимум своїх бажань, у такому випадку радості від усого, що вони роблять, люди отримують набагато більше. Це повною мірою відноситься до Ірини Миколаївни.

 

Ігор Олександров, журналіст