Відкритий міжнародний університет розвитку людини «УКРАЇНА»
Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+ 380-44-409-27-62
+ 380-44-424-70-08
м. Київ, вул. Львівська, 23, корп. 1, каб. 104 Google map
pkuu@vmurol.com.ua
пн-пт 9.00-19.00 сб-нд 9.00-15.00

Костенко Ольга

Костенко Ольга

 

Університет «Україна створює умови для всебічного розвитку особистості студента. У цьому переконує випускниця Інституту соціальних технологій, фаховий реабілітолог, витончена актриса, завідувач художньої частини театру тіней «Данко» Ольга КОСТЕНКО.

Уже з третьої хвилини нашого спілкування стало зрозуміло, Оля – відкрита й комунікабельна, дуже щира й чуттєва дівчина.

Про роботу

До Університету «Україна» Ольга потрапила 2004 року, коли вступила на спеціальність «Фізична реабілітація». Здобувши вищу освіту, дівчина й справді пішла працювати за фахом.

Першим місцем роботи стала соціальна служба Подільського району. Згадує, як на неї спершу зацікавлено поглядали працівники відділу, декілька разів перепитуючи, що за професію зазначено в дипломі. Оля стала викладачем-реабілітологом. Тут вона пропрацювала 2 роки, правда, весь час намагалася «розгледіти» свою зарплатню, як і більша половина державних службовців, та цього зробити так і не вдалося.

Я займалася з дітьми-інвалідами, вік яких починався з 5-7 років. У чому сенс такої роботи? Чим тяжча дитина, тим менше вона бачить світла. Зазвичай, мами просто закривають таких дітей удома, і їм залишається лише сидіти біля віконця. Мета соціальних служб якраз і полягає в соціалізації таких людей. Ми ніби «виймаємо» їх зі своїх будинків.

Пам’ятаю одного хлопця, який у 14 років був колобком у прямому сенсі цього слова – він мав жахливі набряки всього тіла, до цього додавалася розумова відсталість. Років півтора ми з ним займалися, робили гімнастику, бігали, намагалися піднімати ноги на дошці Євмінова. І якщо раніше хлопець міг пройти 5 метрів і впасти від того, що просто одна нога зачепилася за іншу, то тепер він ходив без проблем.

Дівчина з теплотою згадує своїх колег, які допомагали не просто займатися з дітьми, але й виховувати їх. Адже Олі було 22 роки, щойно з університету. Було важко призвичаїтися, а більш досвідчені працівники ніколи не відмовляли у допомозі:

Це колосальний досвід, про жоден із днів я не шкодую, на базі цієї соціальної служби я написала свою дипломну роботу й добре захистила її. Основна ідея дуже проста: чим раніше починаєш займатися з дитиною, тим більшого зможеш досягти. На прикладі чотирирічного хлопчика, який не розмовляв взагалі: завдяки комплексному підходу, тобто навчанню із логопедом, дефектологом, реабілітологом, психологом, він, після року клопіткої праці, у свої 5 років нарешті заговорив.

Треба зрозуміти раз і назавжди, що дуже багато залежить від батьків: є ті, які змирились, а є ті, які риють носом землю для того, аби їхні діти почувалися соціально рівними з іншими.

Ще працюючи у соціальній службі, Ольга почала шукати роботу. Якось їй зателефонував чоловік, представився Ігорем, запитав, чи вміє вона робити масаж. Спочатку дівчину це насторожило, але згодом виявилося, що це насправді перспективна, а головне, добре оплачувана робота в Інституті вертебрології та реабілітації (приватній клініці).

Масаж Ольга називає гарною, але чоловічою справою, мабуть, саме тому всі колеги були чоловіками. Директор Інституту – Ігор багато чому навчив юну дівчину, яка пропрацювала там 3 роки. А потім у Олі раптово відняло ліву руку, робота виявилася надто важкою. Тепер вона сама стала пацієнтом власної клініки. Згадує той жах, коли прокинулася вранці й не відчула власних рухів. Масажі робили сильні, на руці ще довго красувалися величезні синці, безліч уколів, ‒ але рука знову була здоровою. Деякий час сміливиця ще працювала, але потім все одно довелося піти. Та пацієнти не зникли, вони телефонували, приходили на масажі додому, і «сарафанним радіо» переповідали про чудову дівчину, яка має золоті руки.

У цей час і з’явилося дуже багато вільного часу, який дівчина з радістю присвятила рідній театральній студії. Театр, розташований на Контрактовій площі, у невеликому підвальчику, де студія репетирує і практично живе, – рідний дім творчого колективу. Оля разом із Галиною (теж акторкою театру «Данко») самостійно постелили на підлозі ковролін, понаносили із власних домівок безліч потрібних речей, які створюють затишну атмосферу.

А крім всього цього Ольга Костенко грає в театрі «Чайка», ще працює у школі – викладає хореографію дівчаткам у театральному класі Школи мистецтв ім. Вертинського.

Дівчина трохи грає на гітарі. Батьки хотіли, аби опанувала фортепіано, але Ольга обрала інший інструмент.

Дітей, особливо старших, Ольга не просто вчить танцювати, робити якісь хореографічні, рухові, пластичні комбінації, вона навчає їх володіти саме театральною хореографією. Бути впевненими у тому, що роблять, навіть якщо це виходить недосконало, інколи неправильно, але «робити треба так, аби тобі повірили інші, нехай думають, що так було задумано від самого початку».

Вона вимоглива, не змушує знати всю класичну хореографію, але ті рухи, які обирає для постановок, мають бути засвоєні учнями на всі 100%.

Про Університет «Україна»

‒ У моєму житті Університет «Україна» дійсно дуже багато важить. Порівняно з іншими вишами, сюди можна було вступити не тільки тому, що тут менша оплата за навчання, а й тому, що тут було чесніше.

Спочатку подалася було до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Я не була відмінницею, а отже, мала складати іспити. І коли там дізналися, що хочу спробувати вступити на безкоштовне навчання, відразу назвали певну суму грошей, які мала сплатити лише за те, аби бути допущеною до вступних іспитів. І тоді я зрозуміла, що прийшов час подивитися на речі реально.

Зараз у свої 17 років діти розуміють, що треба працювати і заробляти гроші, а я у тому віці знала, що треба вчитися. І більше того, я цього дуже хотіла. Середня освіта – це середина, а треба було дійти до кінця.

Те, що я потрапила до Університету «Україна», було здорово! Скажу про свій курс: ми «вгризалися» в ту науку, яку нам давали. Були лекції, на яких люди стояли – просто не вистачало місць, адже у реабілітологів викладали професори, кандидати наук із Національного університету фізичного виховання і спорту України. І це були люди, до яких прийти непідготовленим було неможливо. Це було соромно, неправильно. Не вивчив ‒ краще тоді взагалі не з’являйся.

Біофізика, біохімія, біомеханіка – це були найулюбленіші предмети. Коли проходили лекції, то було справді чутно, як дзижчить муха, тишу порушував лише шурхіт ручок, які пишуть. З мого курсу вийшло багато гарних реабілітологів: хтось зараз став масажистом, хтось викладає фізичне виховання, хтось працює на приватних підприємствах, але абсолютно кожен є фанатом своєї справи. Це говорить, мабуть, про те, що ми були зрілими людьми, і думали не просто так: «Отримаю якийсь диплом, а там хай буде, як буде», ‒ а справді знали, до чого прагнемо.

Університет «Україна» подарував мені безліч цікавих знайомств. Особливо запали у пам'ять ті студенти, які прийшли до нас після медичного коледжу, училища. У них був зовсім інший погляд на ті чи інші речі. І спілкування, суперечки, передавання інформації, знань одне одному – це те, без чого ми б не стали такими, якими є зараз. Це неймовірні відчуття, адже тоді не було Інтернету, ми користувалися літературою 60-70-х рр., і я розумію, що й сьогодні реабілітологи послуговуються цими доробками. Нічого не змінилося, але ми більше шукали, глибше занурювалися у ті знання, а отже, більше й винесли. Щось скачати з Інтернету ‒ це одне, а просидіти день у бібліотеці – зовсім інше.

Університет «Україна» – це вищий навчальний заклад, який виховав мене, дав змогу жити насиченим студентським життям. Я була старостою своєї групи, отримала тут і виховання, і науку. Змогла відчути відповідальність за себе, так і за інших. Навіть сьогодні маю багато знайомих, до яких можу прийти за порадою. Цих людей я зустріла тут, у стінах свого рідного університету.

Про акторську майстерність

Акторство особисто для мене – це шлях, причому дуже відповідальний. Як будь-яка людина, з акторською грою я знайома з дитинства. Перші віршики, танці, пісеньки, вихід на «маленьку сцену» і художнє спілкування з аудиторією глядачів… Я з творчої родини: моя мама – дирижер-хормейстер, тато грає на акордеоні, і тому батьки мене завжди десь «показували», аби я ще з дитинства зрозуміла, як це: виступати перед іншими людьми, яка це насправді відповідальність. Тому нічого дивного, що, коли на першому курсі до нашої групи завітала директор Центру художньої творчості Наталія Василівна Гаврилюк, я відразу вирішила випробувати себе в акторській майстерності на більш фаховому рівні.

Уже в інституті я зрозуміла, що можу бути спеціалістом за обраним фахом і, не зважаючи на це, займатися ще чимось додатково так само професійно.

Акторство – це моя мрія. На жаль, через якісь матеріальні, соціальні питання люди ставляться до цієї творчості негативно. «Хто? Ким ти хочеш стати? Акторкою? Ні! Це не професія!», – пряма мова моєї мами. І я її дуже добре розумію, бо в цій професії не має місця спокою, стабільності, всьому тому, до чого прагне кожна людина протягом життя. Це заняття, що потребує від тебе максимальних зусиль, постійного нервового напруження.

Акторство – це на межі особистих параметрів своєї краси, статури, голосу, емоцій, почуттів. Це певний шлях, але не пряма дорога, де праворуч і ліворуч є узбіччя, це натягнутий канат, по обидва боки від якого – прірва. Актор обов’язково прагне знайти свого режисера, бо це – та людина, яка вказує на кожний твій наступний крок, і яка знає, де саме той канат найбільш натягнуто. Не втратити такого провідника є першочерговим завданням.

Андрій Лелюх – це мій провідник, мій учитель. Я вже мала нагоду працювати з іншими режисерами, тому вважаю, що Андрій – мій режисер. Я розумію його вже на якомусь батьківському рівні, інколи навіть рух очей може багато про що мені розповісти.

На сцені завжди зароджується нове життя, і роль режисера величезна: він пояснює абсолютно кожен крок, кожен подих актора. Важливо мати особливий зв'язок.

Це нелегкий шлях. Я завжди намагаюся не обманювати людей, які хочуть цим займатися. Прагну бути поряд із тими, хто працює зі мною на одному диханні, хто розуміє, що чим би він не займався, головне це, чи другорядне, все одно воно має виконуватися на високому рівні. Бо якщо ми до чогось причетні, то маємо не просто доторкнутися й піти в інший бік, а робити це наскільки вистачає сил.

Акторство – це взагалі дуже цікавий і об’ємний процес. Він стосується і особистого життя, і дружби, і професійної кар’єри, тобто заповнює всі сфери життя, виховує в людині, яка цим займається, «пробивні» якості. Ти починаєш застосовувати якісь прийоми у повсякденному житті і бачиш ефект на інших людях, які тобою зацікавлюються як особистістю. Це приємно, й, аби досягти цього, можна пройти через будь-які складнощі.

Про театр «Данко»

Спочатку наш театр був таким, як і інші, тобто це були класичні вистави акторів із репліками та мізансценами. Першим нашим спектаклем стала вистава Роберта Тома «Вісім люблячих жінок» у двох діях. Потім ми практикували таку штуку, як показ – це «нарізка», колаж, де містяться невеличкі етюди різних авторів. Студійна робота – це завжди певний експеримент. Ми мали поле для творчих дій. Режисер казав так: хто має змогу і бажання взяти якийсь певний шматочок п’єси будь-якого автора і втілити його у життя – дійте, а я потім виправлю й допоможу. Тобто у нас була можливість спробувати себе в іншій ролі: організувати своїх колег, навчити їх чомусь, сказати через них своє слово. Це перспективна робота, яка дає значний досвід.

За чотири роки звичайний театр перетворився на театр тіней. Ідея з’явилася досить неочікувано. Відомо, що цей жанр є дуже стародавнім. Одного разу, під час чергового художнього показу, перед нами постало завдання обрати полотнище будь-якого художника і розіграти сцену, придумавши до неї початок і кінець.

Нам дісталася картина В. Пукирьова «Нерівний шлюб». Ми разом із Галиною Тихомировою (акторкою театру «Данко») довго думали, як розіграти багате дійство за невеликої кількості акторів. І тоді нам спало на думку відтворити великий екран, для цього й повісили білу тканину.

Етюд починався з того, що тато молодої дівчини, граючи у карти, «пускає за вітром» чималу суму грошей. По тому до нього приходить майбутній наречений – вісімдесятирічний чоловік, який згоден «пробачити» борг, якщо той віддасть за нього свою доньку. Наступна сцена – розмова батька із матір’ю дівчини, аби та сказала Надійці, що вона має вийти заміж. Усю ніч із кімнати чуються ридання. Ранком доньку вбирають у весільну сукню. Потім глядач за екраном бачить дівчину, яка підіймається по сходах, а вже через хвилину шию Надійки обхоплює мотузка, яка рятує від нещасливого сімейного життя. Ось така драматична історія стала початком сходу «Данко» як театру тіней на велику сцену.

Далі методом проб і помилок ми почали всіляко розвивати цю ідею. Просто вмикали світло й починали імпровізувати. Нібито заново винаходили велосипед.

Тіньова робота – це прийом, який не має кордону, зокрема мовного. Він дуже графічний, лаконічний і цим перспективний. Життя дуже швидке, і теперішній глядач, вихований на сучасному кіно, звик до екшену, до мобільної зміни однієї картинки іншою. І перед театром зараз постає серйозна проблема: як зробити так, аби сучасному глядачеві було цікаво. Мені здається, що сам театр має змінитися, по-іншому навчитися жити. І тіньовий формат, мені здається, чудово вписується в культуру XXI ст.

Для мене особисто «Данко» – це родина. Така досить банальна фраза, але більш підходящого слова годі й шукати. Всі ці люди, з якими я пройшла свій шлях, є брати і сестри, а режисер – це наш спільний тато. Ми разом уже багато років, і за цей час хтось виходить заміж, хтось народжує дитинку – наша родина росте. Вже приходить і чоловік, і дитина бігає поруч, нас стає дедалі більше. Як і в будь-якій сім'ї, у нас є багато і доброго, і поганого. Це не прості процеси, звичайно, адже до нових людей важко звикнути, вони перевіряються, хтось залишається, хтось «випадає». Наразі у нас 15 осіб, в основному це вже випускники Університету «Україна», які не можуть лишити акторську діяльність, бо це аж ніяк не гурток, це – стиль життя.

Хочу сказати і про Наталію Василівну Гаврилюк, бо без неї не було б нічого. Це людина, яка завжди допомагає. Велике щастя мати такого керівника. Вона справжня молодчина, бо ми ж у неї не одні – гуртків багато, але вона усюди встигає. Ми ніколи не відчуваємо браку спілкування з нею. Наталія Василівна завжди поруч, і як жінка дуже переживає за нас, майже як за своїх рідних дітей. Ми намагаємося її уберегти, бо вона – наша рідненька людина. Всі моменти, коли нас бачив «світ», – робота саме Наталі Василівни. Вона – чудовий вихователь. Ніколи не опускає руки, що б і хто б не сказав, зробив, її реакція завжди інтелігентна. Весь наш колектив однозначно дуже любить і поважає її.