Відкритий міжнародний університет розвитку людини «УКРАЇНА»
Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+ 380-44-409-27-62
+ 380-44-424-70-08
м. Київ, вул. Львівська, 23, корп. 1, каб. 104 Google map
pkuu@vmurol.com.ua
пн-пт 9.00-19.00 сб-нд 9.00-15.00

Коновець Олександр Федорович

Коновець Олександр Федорович

ЗУСТРІЧ ІЗ ВИДАТНИМ УКРАЇНСЬКИМ УЧЕНИМ-НАУКОЗНАВЦЕМ

 

Коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

 

Олександр Федорович Коновець – автор монографічних досліджень у галузі історії і теорії науки і наукової комунікації, науково-просвітницького руху в Україні та Діаспорі – "Создатели новой техники в Украинской ССР" (1991), "Просвітницький рух в Україні ХІХ — першої третини ХХ ст." (1992), "Популяризація науки в Україні: історія і сучасність" (1992), "Історія науки та освіти в Україні: найдавніші часи — перша третина ХХ ст." (1998), "Українська наука як феномен культури: нариси історії від найдавніших часів до першої третини ХХ ст." (2000), "Український ідеал: Історичні нариси. Діалоги" (2003), "Критерії визнання вченого" (2008), "Наукова комунікація у мас-медіа" (2009), "Масова комунікація: теорії, моделі, технології" (2009).

Заслужений журналіст України" (2007). Нагороджений почесною відзнакою "Відмінник освіти України" (1997). Член Міжнародного Союзу історії науки і техніки. У 1998-99 рр. виконував наукові дослідження по Програмі ім. Фулбрайта в Колумбійському університеті (США, Нью-Йорк). Із доповідями і лекціями з історії і теорії української науки і наукової комунікації виступав у навчальних та академічних закладах Чехії, Бельгії, Угорщини, Швеції, Китаю і США. Ведучий авторської культурно-просвітницької передачі "Дзвони Просвіти" на Першому Національному каналі Українського радіо (з 2003 р.).

Проблема репутації, авторитету, а по простому іміджу вченого завжди була актуальною, відколи наука стала провідним чинником сучасної цивілізації. Особливо стосовно інтелектуалів, яких називають лідерами у науці, ідеї і відкриття яких відіграли вирішальну роль у таких революційних перетвореннях як проникнення в космос, створення генетичних модифікатів, штучного інтелекту, проведення моніторингу екологічних змін, підтримка енергетичного балансу Землі, впровадження нових комп'ютерних технологій тощо. Це лише невелика частка результату діяльності науковців, яка увійшла в нашу свідомість, стала атрибутом нашого світогляду і реальною дійсністю сучасного життя.

- Імідж науковця може мати як плюсові, так мінусові інградієнти. Згадаймо хоча б, як свого часу непривабливо в очах громадськості виглядали фізики, які створили ядерну зброю, і, водночас ми належно оцінюємо їх позитивну роль у використанні енергії мирного атому. Пам'ятаю, ще у 70-80-х роках ХХ століття ця тема жваво обговорювалася на сторінках "Литературной газеты", де йшлося про престиж радянської науки, її представників. Зрозуміла річ, це був заангажований, такий собі "рожевий" образ радянського вченого – ідейного, талановитого і скромного, вольового у подоланні бюрократичних перешкод на шляху досягнення результатів своєї інтелектуальної праці.

Певною мірою цей імідж відповідав нашим тодішнім уявленням про світ науки, де радянські науковці завжди були на передових світових позиціях, позаяк це далеко не відповідало реальній дійсності. Такий імідж сприяв популярності науковців, і приплив у науку талановитої молоді був очевидний. І, навіть у часи руйнування економіки, розпаду Радянського Союзу, інфляції та масової "плинності" українського інтелекту інтерес цей за інерцією ще зберігався. І лише, коли в Україні почали розквітати бізнес легкої наживи, відбуватися процеси корупційної приватизації і став очевидним "бюджетний голод" на науку, коли зарплата українського вченого стала нижчою за прожитковий мінімум, престиж науковця зрівнявся з іміджем представників некваліфікованих професій – двірників, охоронців, касирів.

Однак в усіх випадках залишався і залишається незмінним інтерес до цих людей – і в науковому, і в гуманітарному вимірах. Наукознавців і соціологів журналістики насамперед цікавить, як і на основі яких критеріїв формується імідж вченого, які домінанти впливають на ставлення громадськості до осіб, що торують шлях у незвідане, сприяють оновленню, модернізації матеріального і духовного світу.

Останнім часом, коли економіка країни дещо стабілізувалася і вектор європейської інтеграції ставить умови технологічної модернізації промисловості, реформування усієї системи політико-правових та адміністративно-управлінських відносин, інтерес до цієї проблеми знову зріс. На бізнес-ринку поступово зростає попит на наукові розробки, а науковці дедалі активніше включаються у процеси оновлення суспільства. Ця проблема жваво обговорюється у пресі, на радіо і телебаченні, в Інтернеті. Зокрема. чимало цікавих публікацій на цю тему репрезентували часописи "Вісник НАН України", "Світогляд", "Світ", "Дзеркало тижня" та ін.

Чи всі Нобелівські лауреати є вченими, які мають високу публічну репутацію? Чи є серед них і такі, які дістали визнання, завдячуючи багато в чому виключно публічній "розкрутці"? Чи все-таки існує неупереджена, достовірна оцінка науковця з боку своїх колег – членів наукового співтовариства, що працюють у даній галузі науки? Якою є роль суто комунікативних, зокрема медійних чинників, що впливають на публічне визнання науковця? Зрештою, як громадська, просвітницька діяльність вченого впливає на його імідж, фахову репутацію?

На ці питання поки що немає однозначної відповіді. Однак спробуємо визначити певні закономірності і тенденції стосовно такого поняття як імідж ученого та окреслити деякі підходи в розумінні процесів, які впливають на його формування. Такі характеристики особи, як репутація, авторитет, престиж, уособлюють широке сучасне поняття імідж. Є також давно усталений термін "образ науки", який можна екстраполювати на окремого представника корпорації науковців наукового співтовариства – "образ ученого". Але "образ" – це все ж ближче до художньої чи художньо-публіцистичної літератури і має спрямованість у минуле. Ідеться про історію науки й певний образ "людини науки", який ми, як читачі, уявляємо через певні тексти – біографії, мемуари, спогади, інші документальні описи та архівні матеріали. Тут швидше йдеться про образ вченого, якого вже немає серед нас і з яким нам не довелося бути знайомим.

– Ми часто звертаємося до постатей видатних українських учених минулого – історика М. Грушевського, фізика І. Пулюя, математика М. Кравчука та ін., яких ми уявляємо через відповідні біографічні описи. Але ми говоримо про імідж українських учених, наших сучасників – академіків Є. Патона, Г. Костюка, К. Ситника та ін. Їх образи формуються у пересічних громадян в основному через засоби масової комунікації – оприлюднювані щорічні Наукові звіти НАН України, їх виступи на радіо і телебаченні, особисте спілкування, Інтернет. Це те, як ми, сучасники, сприймаємо цих талановитих учених.

Імідж особи складається з професійної оцінки і сприйняття її на рівні масової свідомості. Йдеться про фахове і публічне визнання вченого. Чи це – одне й те саме, чи це – різні поняття? Як вони співвідносяться?

По-перше, хотілося б зазначити, що поняття фахового і публічного іміджу є умовними. Як правило, вони взаємодоповнюють одне одного. Хоча в деяких випадках їх можна сприймати як синоніми. Тобто їх варто розрізняти.

По-друге, фаховий імідж представника фундаментальних наук (теоретиків, ідеологів розвитку окремих напрямків дослідження) характеризує рівень заглибленості вченого у сутність базових законів, концепцій і теорій. Тут іміджеутворюючою змістовою домінантою створеня іміджу є те, як широко нові ідеї та відкриття вченого будуть представлені у науковій літературі, а також у текстах засобів масової комунікації. Імідж винахідника, конструктора, розробника нових технологій є дотичним до того, як фахівці і суспільство загалом усвідомлюють, яке науково-освітнє та практичне значення має дана наукова розробка. Але і в першому, і у другому випадках ідеться не лише про кількість публікацій та віртуальної інформації, але і влучний вибір каналу комунікації, цільової аудиторії, авторитетність та рівень наукових видань.

У науковому середовищі існують певні критерії професійного статусу вченого: науковий ступінь, вчене звання, наявність серйозних, фундаментальних праць, розробок, кількість публікацій та кількість їх цитування іншими дослідниками, рецензії, відгуки, зрештою академічні та державні нагороди і т. д. Можна сперечатися, наскільки кожен із цих критеріїв є адекватним. Але в сукупності вони можуть дати більш-менш точне уявлення про внесок науковця у певну галузь знань.

– Тут чимало залежить від того, хто є за типом діяльності науковець: теоретик, ідеолог дослідницької програми; винахідник; конструктор або розробник нової технології. У першому випадку пріоритет належить тому, хто не тільки реально здійснить відкриття, запропонує принципово нові підходи в розумінні й застосуванні нових законів і теорій та їх можливого використання, але й вчасно оприлюднить їх у пресі. У другому – лаври переможця дістаються тому, хто першим запатентує розробку. Для представників суспільних і гуманітарних наук основною умовою претендувати на звання першопрохідця знову ж таки є час і місце оприлюднення результатів своїх досліджень.

Однак авторські права на інтелектуальну власність та фіксація їх пріоритетності далеко ще не гарантують високого авторитету вченого. Спрацьовують й інші, не менш важливі фактори.

– Набагато важче оцінювати публічне визнання вченого, яке окрім уявлень про фахові здобутки включає також іміджеві характеристики його як особистості. Вчений може мати досить позитивний корпоративний імідж, а не бути сприйнятим громадськістю. Наприклад, негативне ставлення громадян колишнього Радянського Союзу у другій половині 80-х років ХХ століття до вченого зі світовим іменем академіка А. Александрова – одного з ідеологів будівництва Чорнобильської АЕС. І, навпаки, публічне спілкування вченого з широкою аудиторією може помітно позитивно вплинути на оцінку його професійних здобутків. На наш погляд, саме такий вплив мав публічний дискурс професора С. Капіци як автора популярної телепередачі "Очевидне-неймовірне".

Щоправда, є чимало прикладів, коли особа будь-якою ціною прагне використати свій публічний або політичний імідж для здобуття високого академічного статусу. Згадаймо хоча б неодноразові спроби колишнього віце-прем'єра – міністра, доктора історичних наук Д. Табачника "пробитися" до когорти членів-кореспондентів НАН України. До честі українських академіків, вони вистояли адміністративний тиск і виявили гідну повагу до кращих наукових традицій.

Висока фахова і публічна репутація, заснована на принципах гуманізму і християнської моралі, була притаманна видатному вченому і громадському діячеві А. Сахарову. Гармонійне поєднання цих двох складових іміджу притаманне багатьом сучасним українським вченим, таким як Я. Яцків, П. Таланчук, І. Юхновський та ін. Свого часу унікальний учений і чудовий хірург, академік М. Амосов демонстрував здатність робити інтелектуальні прориви не тільки у своїй ділянці науки, виходячи за межі усталеного, – на перетині медицини й кібернетичних ідей, а й у сфері духовності і філософії буття. Особисто на мене в цьому сенсі величезне враження справив – насамперед глибиною, багатосторонністю наукових поглядів і високою національно-патріотичною зарядженістю гуманістичних ідей – фізик, член-кореспондент НАН України, перший голова відродженого на початку 90-х років минулого сторіччя Наукового Товариства імені Т. Шевченка О. Романів, який три роки тому пішов із життя, але залишив глибокий слід у пам'яті своїх колег та учнів.

Реальний поточний імідж вченого можна виміряти трьома способами:

- за допомогою експертного опитування й оголошення їх результатів у вигляді премій, нагород, надання грантових пріоритетів та інших форм публічного визнання (саме так визначають лауреатів Нобелівської премії);

- залучення спеціальних, так званих кількісно-якісних методів – контент-аналізу, індекс-цитування, імпакт-фактор, на основі чого складаються рейтинги науковців за цими різними шкалами;

- використання соціологічних методів опитування громадської думки: опитування, інтерв'ю, анкетування (яким є уявлення про вченого у масовій свідомості).

Нас цікавить насамперед, як формується "образ ученого" у масовій свідомості. Якою є роль засобів масової комунікації, особливо візуальні іміджі в науці, зважаючи на домінування телебачення та Інтернету?

– Тут варто пригадати феномен професора філософії М. Поповича, який завоював популярність саме завдяки радіо і телевізійній публічності (дискусії з тодішнім комуністичним функціонером, а пізніше першим Президентом незалежної України Л. Кравчуком). Або взяти своєчасну і досить вдалу іміджеві стратегію академіків В. Литвина, М. Жулинського, В. Смолія, які дістали академічне визнання переважно через громадську чи політичну діяльність. У природничих і технічних науках – інакше. Там існує менша вірогідність домінування впливу громадської думки на визнання вченого у фаховому середовищі, оцінку його внеску в науку.

Часто визнання науковця пов'язують із тим, скільки його статей представлено в науковій періодиці. Зокрема, акцентують увагу на публікації в міжнародних виданнях і наскільки ці видання є авторитетними і престижними. Ці дані є важливими і можуть до певної міри свідчити про рівень науковця.

В останні десятиріччя імідж провідних науковців усе частіше вимірюють, виходячи з того, який рейтинг займають його публікації у міжнародній системі індексу-цитат та сукупні дані цитування наукових журналів – так звані імпакт-фактори.

Сьогодні у світі видається понад сто тисяч наукових журналів, а бази даних містять повні бібліографічні описи статей тільки 5835 журналів зі 150 фундаментальних галузей знань. За даними ISI, світовий розподіл масиву статей у мережі цитування на рік такий: близько 70% статей цитуються один раз, 24% – 2-4 рази, близько 5% – 5-9 разів, менше 1% – понад 10 разів і більше. Близько 40% наукових статей ніколи не цитуються.

Безперечно, "індекс-цитування" – це своєрідна рейтингова шкала, яка визначає кількісно-якісний внесок вченого в науку. Однак, незважаючи та те, що цей критерій є формалізованим і, таким чином, ніби меншою мірою залежить від суб'єктивних впливів, усе ж він не може бути визнаним як єдино достовірний. Більшість експертів вважає, що індекс-цитування є лише одним із низки показників наукового рівня, якого досяг той чи інший учений.

Українська дослідниця Л. Лобанова, спираючись на думку відомих наукознавців, називає декілька суттєвих причин, які ставлять під сумнів визнання об'єктивним такий критерій:

- залежність від кон'юктури: "мейнстрімні" праці цитуються краще, легше, аніж піонерні, новаторські;

- індекс-цитування залежить не тільки від наукового рівня роботи, але й від PR-активності вченого;

- за рахунок самоцитування можна зробити собі найпотужніший індекс і відсікти його технічно складно;

- проблема співавторів, особливо, коли їх ціла низка;

- адміністративний;

- мовний бар'єр.

Експерти в галузі наукознавства застерігають від ідеалізації такого критерію визнання вченого як кількість надрукованих статей у престижних наукових виданнях. Наводиться маса прикладів, коли з тих чи інших причин результати досліджень своєчасно не оприлюднюються або ж не можуть "пробитися" на шпальти фахових журналів. Одна з очевидних причин – так звана "закрита тематика" досліджень (науковці, які працюють із закритою тематикою є мало цитованими), наявність жорсткої цензури і т. п.

Дається взнаки також пасивність самого науковця, який часто свої парадоксальні відкриття складає "у стіл". Подібні "приховані" результати наукових досліджень, таким чином, випадають із контексту науки і не можуть безпосередньо впливати на хід розвитку знань. Вони є лише "консультативними", а не пріоритетними на рівні відкриття з точки зору авторського права.

В історії науки відомий феномен видатного англійського фізика та хіміка Генрі Кавендиша, який здебільшого не оприлюднював результати власних експериментів. Пізніше це стало яблуком розбрату між істориками, які не могли визначити, кого вважати першовідкривачем багатьох законів та найцікавіших явищ. Зокрема, відомий усім нам закон Кулона англієць відкрив на 14 років раніше від французького науковця та інженера Кулона й обґрунтував його зі значно більшою точністю. Майже хрестоматійним став також приклад відкриття Х-променів: український фізик Іван Пулюй одночасно з Вільгельмом Рентгеном здійснив це епохальне відкриття, але лаври дісталися Рентгенові, який раніше оприлюднив результати наукового експерименту.

Яскравим прикладом того, як великі знахідки, передчасні з погляду консервативного наукового загалу, проходять повз увагу самовдоволених сучасників, є історія з відкриттям елементарних складових біологічної спадковості австрійського дослідника Григора Менделя (результати його експериментів були опубліковані в 1865 році), якого нині вважають фундатором науки генетики.

Існують і менш очевидні, але досить суттєві причини, коли молодий дослідник не в змозі надрукуватися у впливовому виданні. Рецензенти з різних причин блокують новаторські статті: консерватизм, нерозуміння нової парадигми, нових альтернатив, вплив наукової моди та групових інтересів, елементарна людська заздрість, свідоме "гальмування" з метою використати фрагменти запропонованих результатів у власних роботах. Можна навести приклади політичного втручання в експертні оцінки, особливо коли йдеться про практичнее використання наукових відкриттів, вихід на нові перспективні напрями і т. д.

І все ж формальним мірилом постаті вченого вважається кількість статей і кількість цитувань. Як же, наприклад, світова спільнота цитує праці українських та деяких інших учених? Проведена нещодавно київськими наукознавцями вибірка цитувань (включно самоцитувань) академіків і членів-кореспондентів Національної Академій наук України (академіки В. Бар'яхтар, В. Немошкаленко, О. Чуйко, І. Горбань, К. Толпиго та ін.) засвідчила: кількість цитувань провідних українських учених у галузі природничних наук суттєво не відрізняється від аналогічних показників для Нобелівських лауреатів або інших всесвітньо визнаних західних науковців.

Попри усі вади система оцінки наукової діяльності за особистими індексами цитування є поки що найбільш об'єктивною. На жаль, ця система досі офіційно не визнана в Україні, не враховується у звітах при обранні чи переобранні на ту чи іншу наукову посаду. На наш погляд, якщо цей критерій здобуде офіційний статус, ситуація може суттєво змінитися.

Спробуємо розглянути, як формується "образ ученого" науковця під впливом засобів масової інформації, насамперед газетно-журнальної періодики. Спочатку загальні міркуваня. Безумовно, імідж науковця чи наукового колективу залежить: по-перше, від того, як активно, послідовно і протягом якого часу висвітлюється їх діяльність у пресі; по-друге, наскільки достовірно мас-медіа відображають проблеми науки та діяльність учених; по-третє, від рівня громадянської активності самих науковців, їх "включеності" у процес формування суспільної думки (організація і проведення запланованих PR-акцій ); по-четверте, від якості науково-публіцистичних текстів, здатності їх впливати на масову свідомість (медіа-ефекти).

До цікавих роздумів у цьому аспекті спонукають результати моніторингових досліджень, які здійснили нещодавно науковці Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г.М. Доброва НАН України. Вони провели бібліографічний аналіз та моніторинг відображення проблем науки і діяльності НАН України у провідних друкованих засобах масової інформації за 2001-2003 р.р." До розгляду було залучено близько 15 тисяч номерів впливових українських часописів – "Дзеркало тижня", "Урядовий кур'єр", "Світ", "Демократична Україна", "Голос України", "Сегодня", "Киевские ведомости", "День".

Як свідчить контент-аналіз тематики, серед загальної кількості тематичних рубрик (понад 20) лише незначне число тих, які безпосередньо стосуються іміджу вченого. Та й кількість публікацій, в яких показано сучасного українського вченого як творчу особистість (нариси, портрети, етюди, замальовки) надто обмежена.

Водночас важливим для формування іміджу вченого є показники інформаційної активності самих науковців, які прагнуть оприлюдинити свої ідеї, відкриття і розробки через ЗМК. Ідеться про кількість та дієвість публікацій у загальномасовій пресі, на радіо і телебаченні, в Інтернеті. Про досить низьку медіаактивність провідних учених НАН України свідчать наступні дані за 2003 рік: на 183 академіків припадає 103 публікації, а на 324 членів-кореспондентів – лише 30. Подібна статистика спостерігається і в попередні і в наступні роки, хоча помітна тенденція на поступове зростання газетних статей. У пресі домінують виступи науковців із таких актуальних напрямків, як біологія, хімія, фізика, біохімія, інформатика, екологія. Високий рівень інформаційної активності демонструють також представники суспільних і гуманітарних наук.

Важлива роль у формуванні іміджу науковців є їх діалог із громадськістю – як безпосередньо при зустрічах, так і через засоби масової комунікаці. Це – участь у круглих столах, громадсько-суспільних дискусіях, семінарах, прес-конференціях, таких іміджевих заходах, як Дні науки, виставки, семінари, фестивалі, інтелектуальні і науково-пізнавальні ігри, ток-шоу на телебаченні та ін.

Можливі й громадські стимули інформаційної активності вченого, іміджування його діяльності через використання різноманітних форм співпраці науковців і журналістів. Цікавий досвід у цьому плані прес-центру НАН України, який спільно з Київською Спілкою журналістів України з 2003 року організував постійно діючий прес-клуб за участю провідних учених і журналістів, які спеціалізуються на науковій тематиці. Окрім презентації нових знань у різних ділянках науки, вчені мають змогу стати публічними особами, а журналісти – через відповідні публікації "просувати" нові ідеї, популяризувати результати своїх досліджень, а в підсумку – підвищувати імідж науки і свій власний. Тільки за результатами перших п'яти засідань прес-клубу з'явилось 26 публікацій у газетах і науково-популярних журналах, понад 20 передач на телебаченні і 13 – на радіо, 13 повідомлень інформаційних агенцій.

Очевидні і проблемні моменти: обмаль дискусійних публікацій про науку на шпальтах газет, недостатня критичність статей, збіднена їх жанрова палітра. Так, лише в 10-15 % публікацій про науку у масовій пресі дається оцінка діяльності установ НАН України та окремих наукових колективів і вчених з боку держави та громадськості.

Не треба забувати і про корупцію в науці, лобіювання інтересів певних наукових елітних кіл, груп, організацій з метою отримання державної підтримки – законодавчо-правової, фінансової, адміністративної, намагання заручитися протекцією влади в отриманні спеціальних субсидій для наукових фондів, бізнес-проектів, науково-дослідних програм тощо.

Тут варто звернути увагу на Британський досвід, де в парламенті існує чітка система лобіювання інтересів наукових корпорацій і наукових проектів.

Як бачимо, процес формування іміджу сучасного науковця є складним, багатофакторним, і виступає як єдність його фахового визнання і публічного авторитету. І цей процес має значний потенціал для розвитку і вдосконалення. Українські вчені надто мало і мляво популяризують результати своїх наукових розробок, недостатньо дбають про свій імідж, своє міжнародне визнання. Водночас журналісти часто виявляють пасивність і недалекоглядність у розширенні кола публікацій на наукову тематику, виборі цікавих проблем і перспективних напрямів, оригінальних постатей учених. Час потребує нових форм співробітництва науковців і практиків мас-медіа.

 

Ігор Олександров, журналіст