Відкритий міжнародний університет розвитку людини «УКРАЇНА»
Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+ 380-44-409-27-62
+ 380-44-424-70-08
м. Київ, вул. Львівська, 23, корп. 1, каб. 104 Google map
pkuu@vmurol.com.ua
пн-пт 9.00-19.00 сб-нд 9.00-15.00

Денисенко Анатолій Васильович

Денисенко Анатолій Васильович

Поспішаючи за часом

 

Анатолій Денисенко народився у робітничій сім’ї, хоч дитинство минуло у глибинці Росії, куди заможній сім’ї довелося втекти від переслідування. У повоєнний час повернувся на батьківщину. Працював у районних газетах «Ленінська перемога», «За соціалістичну перебудову», роблячи перші кроки в журналістиці. І хоч була в його біографії різна праця – від інструктора райкому комсомолу на Львівщині до відповідальних посад у Запорізькому обкомі комсомолу, перевагу все ж надавав літературній праці. Вступив на факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка. Працював у чернігівській молодіжній, бердянській міжрайонній газетах, в.о. редактора чернівецької обласної газети «Молодий буковинець». З 1973 p. − кореспондент республіканської газети «Молодь України». Потім − роки праці на Далекій Півночі − відповідальним секретарем евенкійської окружної газети, завідувачем відділу норильської міської газети «Заполярная правда».

А. Денисенко навчався в аспірантурі Київського університету імені Тараса Шевченка і написав глибоку за змістом кандидатську дисертацію з історії молодіжної преси в Україні. У грудні 1983 p. успішно захистив дисертацію і отримав науковий ступінь кандидата історичних наук. Завідував науковою редакцією Зводу пам’яток історії та культури Головної редакції Української Радянської Енциклопедії. За його участі здійснювалося видання Українського Радянського Енциклопедичного Словника.

А. Денисенко працював в апараті Президії Академії наук УРСР, згодом був призначений заступником директора Центру пам’яткознавства Академії наук України. За його ініціативи відроджується славетний історико-українознавчий часопис «Київська старовина». 1995 p. через розходження з академіком П. Толочком, який обстоював антиукраїнську позицію, створюється новий науковий історичний журнал «Пам’ять століть». З липня 1996 p. А. Денисенко − головний редактор цього часопису. У 1993 p. BAK України присвоїв йому вчене звання старшого наукового співробітника.

З’явилася широка можливість робити те, що так багато років не могло бути навіть мрією. Він розгортає активну видавничу і творчу діяльність. Широкий читацький загал захоплено вітав заснований ним журнал, щорічник. Кілька сотень статей щороку, наукова виваженість і плюралізм думок авторів статей. Але й цього мало. За його редакцією виходить унікальний том «Українського богослова», а невдовзі «Історичний календар» (із 2000 р.), тринадцять випусків якого уже зберігають бібліотеки, щорічник «Україна дипломатична».

Журналістську, наукову, редакторську діяльність А. Денисенко поєднує із викладацькою роботою в Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. Різноманітний творчий доробок А. Денисенка. Сотні газетних публікацій у районній і обласній пресі, в республіканських газетах «Молодь України», «Робітнича газета», «Радянська освіта», історичні розвідки на сторінках журналів «Україна», «Наука і суспільство», «Знання та праця», «Журналіст України», літературознавчі статті в часописі «Українська мова й література в школі», цикли історико-публіцистичних передач на Українському радіо не залишали байдужими читачів і слухачів. За його сценарієм Укртелефільм випустив кінострічку «Вірнопідданий» про українського вченого і просвітителя Василя Каразіна. А. Денисенко − автор п’єси «Білий цвіт калини» про вченого-винахідника, революціонера Миколу Кибальчича.

А. Денисенко − голова громадської наукової організації − Міжнародного історичного клубу «Планета».

Нагороджений державними медалями «В пам’ять 1500-річчя Києва», «Ветеран праці», церковними орденами − святого рівноапостольного Володимира Великого, архістратига Михаїла. Лауреат премії ім. Івана Огієнка (1999 p.), а також журналістської премії «Незалежність» (2002 p.). 2 грудня 1995 p. Указом Президента України удостоєний почесного звання − Заслужений журналіст України. Відзначений почесним знаком товариства «Україна − Світ».

Член Національної Спілки журналістів України.

Анатолій Васильович Денисенко – голова ДЕК за фахом «Журналістика» Університету «Україна».

 

Сам про себе. Слово Анатолію Васильовичу

Життя розпочинається з дитинства. Я не можу з упевненістю сказати, що воно було, як у пісні співається, золотим. Діти війни цим були обділені. Батько брав участь у першій світовій війні, повернувся з чотирма Георгіївськими хрестами і пораненими ногами. Чи й справді Данте Аліґ’єрі мав рацію: «не можна, щоб страх підкоряв розум, інакше ми відступаємо від звершень».

Дитинство і юність, що минули на Львівщині, цьому благодатному краї добрих, працьовитих, завжди оптимістичних і щедрих на жартівливу іронію людей, стали тим життєдайним ґрунтом, на якому рясно зросли почуття любові до України, українства, національної гордості і самодостатності. На Львівщині сталося, якщо так можна назвати, перше сходження у журналістику. Невеличкі замітки, замальовки зі шкільного життя, надруковані в районній газеті, зацікавили редактора, і після закінчення десятирічки опинився у невеличкому, зате товариському колективі районки. Колектив районної газети на Львівщині зразка 1956 року складався з чотирьох працівників: редактора, відповідального секретаря, інструктора-кореспондента і літпрацівника-коректора. Ще у штаті був їздовий і кобила з бричкою. Газета мала дві сторінки і виходила двічі на тиждень. Невеличка друкарня обслуговувала власне потреби редакції: дві складальниці і друкар — ось і увесь штат цього виробничого підрозділу.*** Мене зарахували на найменшу посаду літпрацівника-коректора. Редактор районної газети «Ленінська перемога», що виходила у селищі Поморяни, Михайло Васильович Мушто — українець грецького походження, недовго розмірковуючи над моїм першим редакційним завданням, лукаво примруживши віки, визначився коротко і ясно: «Поїдь у село Біле, там багато довгожителів, порадься з головою сільради і напиши про одного з них». Перше редакційне завдання для мене, який щойно закінчив школу, було, безперечно, знаковою подією. Була осінь і я, змастивши ваксою чоботи, щоб блищали, поклавши для годиться пачку цигарок «Біломор», хоча й не палив, вирушив у путь. Бо ж слово «поїдь» означало добирайся самотужки. А в ті п’ятдесяті роки минулого століття автобусних рейсів до сіл не існувало, добиралися кіньми, попутними машинами, інколи на велосипедах. Наша редакційна бричка обслуговувала виключно редактора, який досить часто виконував доручення райкому партії, придбати велосипед на той час для мене була розкіш і тому я розраховував лише на свої ноги, тим паче й відстань для молодої людини — якісь сім кілометрів — не обтяжувала.

Газетярів, де б мені потім не доводилося працювати, завжди зустрічали привітно, а в селах намагалися смачно почастувати.

Кожен вибирає долю сам. Поєднавши з юності своє життя з журналістикою, я залишився вірним цій справі й понині. Оглядаючи з відстані років пройдений шлях, аналізуючи зроблене на газетярській ниві, ще раз переконуєшся у геніальності сказаного — це стан душі. І справді: навчитися репортерському ремеслу можна, а щоб стати майстром слова, яке не лише красиво викладає думку, але й спонукає до думки і дії, — необхідний особливий, унікальний талант.

Безперечно, дар писання — Божий дар. Але талант без знань, що перлина без оздоблення. Шлях до знань пролягає через вуз. Факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка став для мене Альма матір’ю. Наш курс складався всього з двадцяти дев’яти чоловік. Мої однокурсники — кожен особистість. Назву лише кілька прізвищ: Роман Андріяшик — лауреат Шевченківської премії, автор проблемного роману «Люди зі страху», який високо оцінив Олесь Гончар, Володимир Прокопенко — багаторічний директор славнозвісного у шістдесятих-сімдесятих роках видавництва «Молодь», Валентина Меншун — головний редактор журналу «Трибуна», Леонід Фаріон — редактор районної газети на Вінниччині, лауреат журналістських престижних премій. Не можу не згадати моїх колег по перу, які закінчували наш факультет і з якими звела журналістська доля: Валентина Кузьменка, колишнього директора видавництва «Мистецтво», Ярему Гояна, лауреата Шевченківської премії, директора видавництва «Веселка», Петра Перебійноса, поета, багаторічного редактора журналу «Київ» і газети «Літературна Україна», дипломата Василя Базіва, журналіста, державного діяча і політика Зіновія Володимировича Кулика, Володимира Боденчука, який упродовж років тримав штурвал газети «Молодь України», педагога Василя Губарця, талановитого організатора багатьох видань, директора Національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника Мирослава Романюка, Романа Вишневського... Хай не ображаються ті, котрих немає у цьому списку, кого не згадав добрим словом. Всі вони робили і роблять свою справу, знайшли себе у марності суєти, ставили слово на службі правди й людських чеснот.

Львівський факультет журналістики — це для кожного з нас унікальна, особлива і рідна епоха, яка має особливість ніколи не зникати з нашої пам’яті. Розкутість, вільність думок і вміння відстоювати свої судження — такі постулати, устої закладалися викладачами. В аудиторіях панувала творча співпраця між студентом і педагогом, віталися дискусії і завжди враховувалися наші вимоги. Якось, слухаючи лекції викладача, який вирішив, що основу економіки промисловості складає його низка спогадів про організацію діяльності оборонних підприємств у воєнні роки, курс висловив обурення декану Володимиру Йосиповичу Здоровезі. Конфлікт вичерпано — викладача більше ми не побачили.

До речі, Володимир Йосипович був наймолодшим деканом університету. Молодому вченому виповнилося двадцять вісім. Блискучий публіцист і не менш блискучий промовець, він учив завжди дотримуватися істини, а істина — це правда. На одній із його лекцій, коли мова зайшла про творчість Михайла Шолохова, Володимир Йосипович, відповідаючи на запитання одного з нас, як він розцінює вчинок знаменитого письменника, коли той на запитання польського журналіста газети «Трибуна люду», що таке соціалістичний реалізм, кинув коротку фразу «а біс його знає», із властивою йому риторичною запальністю констатував: Михайло Шолохов своїм романом «Тихий дон» є постаттю світової літератури, як би його не шельмували. Зазначимо, що це був 1958 рік і таке інтерв’ю в зарубіжній пресі викликало шквал обурення радянських комуністичних ідеологів, які вимагали суворого покарання письменника, навіть виключення зі спілки письменників. На той час така позиція літературознавця-ученого була досить сміливою. Безкомпромісність притаманна цій дійсно з великої літери Людині. Вже через кілька десятків років, коли я приніс йому для ознайомлення кілька номерів свого часопису «Пам’ять століть», він наступного ранку, втомлено і водночас задоволено потираючи рукою чоло, проказав: «Влаштували Ви мені, Анатолію, безсонну ніч. Цікаве робите видання і правдиво пишете нашу історію. Тримайте так і далі. І пам’ятайте про те, як, здається, Ліна Костенко сказала, що «сумління — річ сумлінна і марка».

Факультет журналістики — це унікальна навчально-наукова інституція. Власне, йдеться про Львівську школу журналістики, витоки якої сягають у минулі століття, до славетних імен світочів української думки, духовності, культури.

Факультет, попри шалений тиск і титанічні намагання комуністичної тоталітарної системи, через тенета великоросійського шовінізму, приправленого інтернаціоналізмом, виховував справжніх українських патріотів, висококваліфікованих професіоналів, не байдужих як до минулого, так і до майбутнього рідного краю, сприяв формуванню високих національних якостей. Це значним чином спричинило до того, що з факультетських лав вийшло багато знакових постатей, які стали гордістю України. Вони зробили суттєвий внесок у розвій не лише вітчизняних мас-медіа, але й загалом української науки і культури.

Вихованці Львівського факультету журналістики гідно репрезентують нашу країну у зарубіжжі, доносячи через засоби масової інформації до світової спільноти правдиве слово про Україну, її минулу славу і сьогоденне буття».

Тема висвітлення діяльності Львівської школи журналістики упродовж кількох століть — наш борг перед Альма матер, який разом із моїм другом, істориком журналістики, членом-кореспондентом Національної академії наук України Мирославом Миколайовичем Романюком маємо здійснити. Реалізувати проект «Львівська школа журналістики в постатях і подіях» у планах на найближчі роки.

З чого розпочинається журналіст? Не зроблю відкриття, коли скажу: з обрання теми. Для тих, хто працював у районній пресі, доводилося писати і репортажі, і статті, і замальовки, брати інтерв’ю. Однак, як свідчить досвід, згодом визначається потяг до одного певного жанру. Мене завжди цікавило і цікавить насамперед внутрішній світ людини, наприклад, передумови, чому вона обрала ту чи іншу професію, так чи інакше вчинила, її уподобання. Інша тема в майбутньому і стала головнішою назавжди для мене — це історично-філософський смисл подій, місце в них особистості, врешті людина як дійовий учасник суспільного життя.

Певне, висвітлення історичних подій, що стало домінуючим у моїй газетярській роботі, і в кінцевому результаті завершилося поєднанням журналістики з історичною наукою. На що згодом вже на початку двадцять першого століття відомий український історик Ярослав Романович Дашкевич зауважив мені, висловлюючи свої думки щодо часопису «Пам’ять століть» і щорічників «Україна дипломатична» та «Історичний календар», — «Вам вдалося зробити, звести до купи, на мій погляд, не поєднане: історію і журналістику».

Цікавість до людської долі зводила мене з колишніми членами Комуністичної партії Західної України і героями-підпільниками другої світової війни, які діяли у місті Хотин на Буковині.

Шістдесяті-сімдесяті роки минулого століття відрізнялись однією позитивною відмінністю: більш-менш здібний газетяр міг за бажанням змінювати географію своєї роботи. По-перше, був брак журналістських кадрів, по-друге, місцеві партійні органи охоче сприяли працевлаштуванню новоприбулих, як правило, створювали належні побутові умови. Так, прагнення пізнати рідну Україну привело мене до Чернігова. Минули десятки років, а в пам’яті зі щемом у серці постають сюжети спілкування із незабутніми товаришами: головним редактором чернігівської молодіжної газети Борисом Іваненком, письменниками Володимиром Дроздом, Євгеном Гуцалом, журналістом Олександром Скориною. Наступний етап невпокійної журналістської біографії — Запорізький край. Нетривала (внаслідок безкінченних хрущовських реформ) робота на посаді відповідального секретаря приморської районної газети, а згодом завідуючого відділом партійного життя бердянської міської районної газети «Приморський степ». Історичні візії продовжувалися. Знайомство з малознаними епізодами повстанського руху Нестора Махна і трагічною долею болгарського національного Коларовського району, ліквідованого в 30-ті роки минулого століття за часів сталінського терору, зустрічі з учасниками тих подій…

Активним і суспільно-корисним етапом у моїй життєвій біографії була робота в Запорізькому обласному комітеті комсомолу. Чомусь спали на думку пророчі слова Ліни Костенко:

                                      У драмі людській небагато дій:

                                      Дитинство, юність, молодість і старість.

Так, молодість — це сподівання і романтичні прагнення реалізувати якомога швидше задумане, віра, надія, любов. І молодіжна організація, попри все, якій зараз деякі ідеологи приписують негатив, виконувала велику роль у справі виховання молоді. Мені довелося спілкуватися з неординарними особистостями: Юрієм Никифоровичем Єльченком, у той час першим секретарем Центрального Комітету комсомолу України, і з Георгієм Корнійовичем Крючковим, тодішнім зав. оргвідділом Запорізького обкому партії. Комсомольський вожак викликав симпатію своєю толерантністю, інтелігентністю, можна сказати, навіть деякою мірою простакуватістю, водночас якою вважалася житейська мудрість. Спливли у пам’яті два випадки, один із них досить курйозний. Під час його доповіді перед комсомольським активом області, де йшлося про активізацію діяльності культурно-освітніх установ, виникла дискусія з першим секретарем Куйбишевського райкому комсомолу Катериною Грицай. Юрій Єльченко тактовно поправив молодого колегу, зазначивши, що дискутувати між членами Центрального Комітету — «цілком нормальне явище, а гарячковиту принциповість опонента слід вибачати і вітати, бо на те ми й молоді», — сказав на завершення виступу. Наступного дня при знайомстві з роботою комсомольсько-молодіжних колективів Юрій Єльченко відвідав корівник, поруч якого наповнювали кукурудзяною масою силосну траншею. Гість проявив цікавість і став на дошку посеред траншеї, яка враз під ним тріснула. Вибравшись із траншеї, він, сміючись, кинув фразу: «Що ж, друзі, наступного разу підбирайте перекладину відповідно моєї ваги», зазначив, киваючи на кремезність своєї статури. Мені, вже працюючи у Київському міськвиконкомі, не один раз доводилося спілкуватися з Юрієм Никифоровичем, першим секретарем Київського міському партії, і завжди відчувалась делікатність, вимогливість і глибока повага до підлеглих.

Георгій Корнійович Крючков навчив мене цінувати як свій час, так і колег, вимогливо і відповідально ставитися до слова, як у службовому документі, так і в газетному матеріалі. Це була людина високого обов’язку: чи на різних партійних посадах, чи вже в наш час, як депутат Верховної Ради незалежної України. Його поради і настанови завжди були доречними, доброю підмогою мені в роботі на посаді заступника завідуючого відділом пропаганди Запорізького обкому комсомолу, його неймовірна працездатність і настійливість у досягненні поставлених цілей слугує мені взірцем у випуску теперішніх видань.

Як не дивно, робота в апараті обкому комсомолу сприяла журналістському процесу. Я подивився іншими очима на те, що пишу, ретельніше перевіряв факти, аналізував, прискіпливіше ставився до вибору тем виступів у пресі. Керівництво обкому комсомолу доручило формувати штат редакції обласної молодіжної газети, яку за моєю рекомендацією очолив кореспондент газети «Молодь України» Олександр Авраменко, згодом письменник і відповідальний партійний працівник. Запоріжжя подарувало мені щирих друзів: журналістів Геннадія Черченка і Леоніда Сотника, тодішнього кореспондента газети «Радянська Україна», комсомольських працівників Василя Сльоту і Володимира Федорченка, режисера театру імені М. Щорса Володимира Ткаченка. До Запоріжжя, познайомитися з тими, хто зводив Дніпрогес, прилетів на військовому літаку Василь Пєсков. Лауреат Ленінської премії, обласканий владою, маючи відрядження Генштабу Міністерства оборони СРСР і КДБ, спокійно користувався наземним транспортом, і прибув готувати репортаж для газети «Комсомольская правда». Мені доручили супроводжувати гостя. Побачити одного з перших журналістів — лауреатів Ленінської премії та ще й спілкуватися з ним для молодого газетяра було справжнім святом. На аеродромі мене зустрів середнього зросту, спортивної статури чоловік. «Вітаю брата журналіста», — весело гукнув мені і потис руку. Я здивувався, адже їхав зустрічати В. Пєскова як працівник обкому комсомолу, про що відразу і сказав гостю. На що почув: « Як кажуть, рибак рибака баче здалеку, так і журналіст журналіста. Адже я не помилився?», — і змовницьки підморгнув. Із Василем Михайловичем виник контакт. Через якусь годину здавалося, що ми старі друзі. Я дивувався його оперативності і невимушеності, таланту, як кажуть журналісти, «розкручувати» співрозмовника. Ввечері Василь Михайлович запросив мене повечеряти до ресторану. Мені стало ніяково і я рішуче почав відмовлятися, та й, відверто кажучи, в кишені вітер гуляв (на сто з лишнім карбованців, що складала зарплата обкомівського працівника по ресторанах не розгуляєшся). Пєсков рішуче відхилив мої заперечення та, спокійно розкривши записник, показав жменю асигнацій і промовив: «Залишки Ленінської премії, не солити ж її. Нам із тобою вистачить». У розмові, що здалася мені швидкоплинною, я дізнався, що Василь Михайлович захоплювався в юності іконописом, а до фоторепортерства його долучив Олексій Аджубей, тодішній редактор газети «Комсомольская правда».

У Запоріжжі я став аналітично мислити. І першою спробою була брошура про вплив мистецтва на виховання молоді. Прагнення до аналітики, аналізу історичних подій час від часу посилювали, додавали мені ще не повністю осмисленого мною бажання стати істориком преси старші товариші — професори Львівського державного університету Йосип Терентійович Цьох і Володимир Йосипович Здоровега, професор Чернівецького університету Володимир Михайлович Курило, професор Вищої партійної школи ЦК КПУкраїни Григорій Іванович Вартанов. Поступово в уяві викристалізовувалася тема дослідження: молодіжна преса України у тридцяті роки ХХ століття. Тим паче, я вже працював у найпопулярнішій газеті «Молодь України», наклад якої сягав мільйон примірників. Та шляхи Господні не передбачувані. Одвічні життєві проблеми (дефіцит житла) і ненаситна жага пізнання незвіданих просторів безмежного Радянського Союзу зробили своє, і молоде подружжя опинилось у далекій засніженій Евенкії. Попрацювавши рік відповідальним секретарем окружної газети, отримав призначення завідуючого молодіжним відділом Норільської газети «Заполярная правда».

Сибіряки — мужній народ. Таке визначення побутує не дарма. Цю особливість розумієш, коли поживеш у цьому середовищі. Безперечно, суворі кліматичні умови сприяють виробленню рис цільного характеру, загартовують людину. Норільськ нагадав трагічні сторінки нашої української історії. Серед мешканців цього красивого міста у постійній димовій завісі від нікелевих та мідних заводів, за архітектурою своєрідного міні-Петербурга, були колишня бібліотекар В. І. Леніна, актор Інокентій Смоктуновський, колишні латишські стрільці і багато українців, у котрих штамп у радянському паспорті «ЗП» означав щонайменше ув’язнений пожиттєво. Таких, які не мали права виїзду на материк, були тисячі. Історія Норільського повстання, політв’язнів, відомості про які тільки-но розсекречені, зацікавила українських письменників. Чудового полярного дня, коли в Норільську цілодобово сяє сонце, до редакції газети «Заполярна правда» завітав Юрко Покальчук: «Старий, приймай гостя», — з порога гукнув мені. Немов би ми розлучилися вчора. Для мене це була справді радість, адже за постійною суєтою ми практично не зустрічалися в Києві.

Через кілька років доля нас повернула в Україну. Життя набрало нових обертів. Тепер уже «заробляв» квартиру, працюючи заступником завідуючого загальним відділом Київського міськвиконкому. Посада клопітка, праця з документами, а головне з людьми. Слова нашого керівника, голови Київради Валентина Арсентійовича Згурського: «Кожен киянин, який звернувся до нас, має залишити кабінет задоволеним» були і напутніми, і керівництвом на службі. Та й службою назвати не можна було спілкування з цією легендарною особистістю, Героєм Соціалістичної праці, доктором технічних наук, професором, воістину державним діячем. Роки праці у виконкомі не лише (чого гріха таїти) змогли поліпшити житлові умови, але й отримати безцінний дар набуття організаторського хисту, підбору й оптимального, розумного використання кадрів, відпрацювання змісту державних документів. Все це стало потім у нагоді, коли довелося очолити колектив наукової редакції Української Радянської Енциклопедії, а згодом засновувати і формувати наукові історичні журнали «Київська старовина», «Пам’ять століть».

Хоча навантаження у Київському виконкомі витримувати доводилося колосальне, викроював здебільшого ночами часину для журналістики. Як не дивно, ці роки були найпліднішими. З’явилися публікації в журналах «Україна», «Під прапором ленінізму», «Ранок», «Знання та праця», «Українська література й мова у школі», «Хлібороб», упорядкував кілька книг у видавництвах «Молодь», «Веселка», здійснив кілька перекладів українською мовою російських письменників, отримав першу премію за кращу публікацію в журналі «Журналіст України». І ще Валентин Арсентійович рекомендував мене на захист кандидатської дисертації, що тоді в партійних і радянських органах не дуже заохочувалося.

Головна редакція Української Радянської Енциклопедії (УРЕ) у вісімдесяті роки минулого століття — престижне, елітне видавництво. Потрапити працювати туди було за велику честь. Створена і випестувана видатним українським поетом, державним діячем Миколою Платоновичем Бажаном, ця установа мала усталені традиції, високоосвічені кадри. Про це нагадала, благословляючи мене на нову роботу, заступник Голови Ради Міністрів УРСР Марія Андріївна Орлик. Два роки праці під орудою Анатолія Вікторовича Кудрицького, енциклопедиста, людиною, безмежно закоханою у свою справу, збагатили духовно, навчили виважено, науково прискіпливіше ставитися до біографічної інформації, зріліше, професійніше вникати в суть кожної публікації. Це була справжня наукова школа.

Отримавши запрошення попрацювати в апараті Президії Академії наук України, особливого вагання не відчував. Адже випуск першого тому Зводу пам’яток УРЕ, для чого власне і був призначений, затримувався на непевний час, поки не вийде російське видання, то стало сумно відчувати свою непотрібність, або ж нереалізованість, і охоче погодився на пропозицію від зав. сектором Сергія Івановича Пирожкова та потрапив до царства думки і свободи. Перебільшення жодного. Академія наук України — це справжня велика сім’я, де батько — Борис Євгенович Патон.

Творчий процес над виданням історичного наукового та літературного журналу «Пам’ять століть», наукового щорічника «Україна дипломатична», науково-популярного щорічника «Історичний календар», який практично безкінечний і в цьому є своя принадність, захопив мене наприкінці 90-х років минулого століття і триває по цей час. Спочатку була кількарічна праця як засновника часопису «Київська старовина», а потім настав новий період. Розповідати про творчий колектив, а це численна редакційна рада і не менша за кількістю автура, можна довго. Але є особистості, без яких біографія журналу і щорічників немислима. Наш видавець, засновник, людина колосальної енергії, невтомний пропагандист історичної спадщини Павло Олександрович Кривонос. Обіймаючи клопітку посаду генерального директора Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв, він віднайшов час і матеріальні можливості для підтримки видань, насамперед необхідних для створення позитивного іміджу нашої країни. Нашому часопису десять років. Знайомство з історичною і культурною спадщиною українського народу, її місце і значення у світовому вимірі, українські зарубіжні історичні й культурні взаємозв’язки, їхній вплив на формування нашої духовності, економічних і державотворчих процесів — ось так стисло можна окреслити основні параметри журналу «Пам’ять століть».

За роки існування видання завоювало сталу читацьку аудиторію, переважаючу більшість якої становлять освітяни. І це цілком закономірно. Адже науково виважені теоретичні статті із проблем історичної науки, цікаві публікації з минулого українського народу, дохідливість викладу матеріалу роблять наш журнал необхідним педагогам гуманітарного профілю. І ось певний підсумок діяльності нашого редакційного колективу, досить представницької редакційної колегії — Міністерство освіти і науки рекомендувало часопис «Пам’ять століть» як навчальний посібник викладачам загальноосвітніх шкіл.

Коли у 2000 році презентували першу книжку наукового щорічника «Україна дипломатична», реакція запрошених була, принаймні для засновників цього видання, надзвичайно приємною новиною. Загалом і думка наукової громадськості, і відгуки засобів масової інформації сходилися до одного: настав час предметно і періодично відтворювати історію дипломатичного життя України, публікувати змістовні й глибокі розвідки про діяльність творців зовнішньої державної політики, знайомити читацький загал із епістолярієм відомих дипломатів, із ґрунтовними науково-теоретичними дослідженнями цієї важливої галузі міжнародних відносин. Отримавши загальне визнання, редакційна колегія новоствореного щорічника з ентузіазмом взялася за справу. Наслідки не забарилися. Наповнення редакційного портфелю — свідчення необхідності й популярності видання в наукових колах. А творчі пошуки, помножені на реальні завдання сьогодення, стали запорукою зарубіжної популярності. І ось уже третій випуск нашого щорічника започаткувала стаття Генерального Секретаря ООН Кофі Аннана «Демократія — це спосіб життя». У ній, зокрема, зазначалося: «Внесок підтримання миру та безпеки у світі не обмежується миротворчістю. Кілька років тому представника вашої країни було обрано Головою Генеральної Асамблеї ООН. Нещодавно Україну було обрано до Комісії ООН з прав людини. Ваша держава є членом Економічної та Соціальної Ради ООН.

У цьому контексті особливого значення набуло видання обсягового й авторитетного щорічника «Україна дипломатична», який містить щороку докладну й достовірну інформацію про іноземні представництва на терені України й українські — у країнах світу. Крім того, він надавав свої сторінки як вітчизняним, так і зарубіжним дипломатам, історикам, журналістам-міжнародникам. Щорічник не претендує на істину в останній інстанції, але дає простір для плюралізму думок, слугує благородним цілям ООН. Бажаю щорічнику успіхів і процвітання».

Десять випусків наукового щорічника «Україна дипломатична» дають нині усі підстави вести мову не тільки про те, що видання відбулося і зайняло свою належну нішу серед історичних видань у нашій країні, воно отримало також високу оцінку наукової міжнародної спільноти і дипломатичної громадськості, зокрема міжнародних організацій ООН і ЮНЕСКО. Це зобов’язує редакційну колегію, редакцію до подальшого вдосконалення, до активних пошуків нових цікавих тем, нестандартної подачі матеріалів, розширення кола авторів.

Попередні етапи, складові мого життя стали передтечею найголовнішого проекту створення часописів «Пам’ять століть», «Україна дипломатична», «Історичний календар», «Духовні студії». Як творча людина, прагнув проявити себе в жанрах прози і драматургії: написав п’єсу «Білий цвіт калини» про Миколу Івановича Кибальчича, революціонера й винахідника, кіносценарій «Громадянин вірнопідданий» про Василя Назаровича Каразіна, засновника Харківського університету.

Колись Іван Франко написав автобіографічне есе «Сам про себе». Я ж вирішив, наслідуючи приклад Великого Каменяра, створити розповідь про самого себе та моїх друзів і колег по життю на зламі двох епох. Наскільки це вдалося, судити читачеві.

Анатолій Васильович Денисенко людина, яка наділена багатим внутрішнім світом, має високі прагнення, мріє про щось. І це підносить його в очах оточення.

Його поведінка дзеркало, в якому відображається вся людина, вся її душа. Тільки за вчинками людини ми можемо визначити, чи наповнене її життя сенсом. Але тим більше цікаво пізнавати того, хто знаходиться поруч, відкривати поступово для себе його душу.

 

Ігор Олександров, журналіст