Відкритий міжнародний університет розвитку людини «УКРАЇНА»
Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+ 380-44-409-27-62
+ 380-44-424-70-08
м. Київ, вул. Львівська, 23, корп. 1, каб. 104 Google map
pkuu@vmurol.com.ua
пн-пт 9.00-19.00 сб-нд 9.00-15.00

Чернолуцький Дмитро Володимирович

Чернолуцький Дмитро Володимирович

ніколи не зупиняється на досягнутому

(Стаття-творчий портрет)

 

Гарний лише той учитель,

у якому ще не вмер учень.

(Тойшибеков Бауржан)

Як часто ми ще в дитячому садку на питання «Ким бути в майбутньому?» моментально, майже не задумуючись, відповідаємо: «Вчителем!» Але ми не замислюємося над тим, що вчитель або викладач – це насамперед вихователь, а потім уже викладач.

Чи здатні ми день за днем віддавати всього себе, всю свою енергію тим, хто не завжди її приймає? Учитель, а для студентів – це вже викладач, – один із тих, хто не робить блискучої кар’єри. Чи згодні ми все життя бути в тіні, на непомітних, але життєво важливих ролях? Де ж бере натхнення викладач, щоб бути вихователем і педагогом, щоб тисячі разів залишатися з нами наодинці і допомагати нам відкривати світ? Якими невичерпними повинні бути сили викладача, пожиттєво викликаного до дошки?! Ви знаєте, піаніст у день концерту не їсть, ні з ким не розмовляє, мовчки готується до свого побачення із глядачем, накопичує своє натхнення. Хірург перед операцією довго і зосереджено миє свої і без того чисті руки: він готується. У викладачів немає і цих секунд перед заняттям. Стиснутий дзвінками, своїми щоденними турботами, не відпочивши і не зосередившись, викладач заходить в аудиторію. Стихає шум. Усі очі дивляться на нього. Ні, це не страх перед викликом, перед двійкою. Вони знають: викладач не тільки уважно вислухає, але й порадить, оцінить твоє вміння думати, мислити. А це куди важливіше оцінки в журналі. І тільки з роками приходить усвідомлення того, які міцні цеглинки фундаменту нашого характеру заклали наші вчителі й викладачі. Ми дуже рідко наважуємося просто прийти і подякувати за те, що Він чи Вона зустрілися на нашому шляху. А могли не зустрітися: викладачів, як і батьків, не вибирають.

Доля кожному з нас дарує Викладача. Так, саме Викладача – з великої літери. Це може бути твій перший учитель, можливо, ти його зустрінеш уже в старших класах чи в університеті. Але це буде та людина, яка назавжди стане частиною твого життя, пройде з тобою через роки, надихаючи на добро. Цей викладач, щиро закохавши тебе у свій предмет, стане твоїм другом і порадником, прикладом у будь-якій ситуації. Він завжди буде поруч: у радості й біді, у ваганнях і прийнятті важливих рішень. Поруч із ним ти побачиш себе іншими очима і будеш намагатися стати кращим, розумнішим, добрішим, щоб бути гідним його прихильності та дружби, його любові. Як це важливо – мати такого вчителя у житті! Я зовсім не заперечую ролі батьків, але впевнена, що багатьма найкращими рисами свого характеру та поведінки людина завдячує саме своєму вчителю чи викладачу: любов’ю до людей, до рідної землі, працелюбністю, відповідальністю, гідністю.

Ви запитаєте: «А чи є на світі такі викладачі?» Я зі стовідсотковою впевненістю відповім: «Звичайно, є!» У кожного учня чи студента, яким ледачим і неохочим до знання він був, все одно є улюблений викладач. І це, як говорив Лев Толстой, не той викладач, який здобуває виховання й освіту викладача, а той, у кого є внутрішня впевненість у тому, ким він є, повинен бути й інакше не може бути. Ця впевненість зустрічається рідко і може бути доведена лише жертвами, які людина приносить своєму покликанню.

Визначитись щодо особи улюбленого викладача досить важко, адже педагогічний колектив нашого інституту складається з викладачів, які віддані своїй справі, є людьми висококультурними та освіченими. Це люди, яких ти поважаєш, відчуваєш вдячність за їхню наполегливість у донесенні знань кожному студентові.

У мене є улюблений викладач, хоча слово «улюблений» не розкриває усього мого ставлення до цієї людини. Якщо висловитися точніше, для мене ця людина є прикладом для наслідування. Саме такою, як він, я хочу стати, якщо буду займатись викладацькою діяльністю. Це не вигаданий образ і навіть не сукупність рис характеру кількох викладачів, просто мені поталанило зустріти на своєму шляху людину, яка зуміла поєднати всі ці риси воєдино. Це мій викладач фізичного виховання – Чернолуцький Дмитро Володимирович. Це справді дивовижна людина. Саме про таких людей говорять, що вони народжені бути викладачами. Він прищепив мені любов до фізичного виховання як предмету. Можливо, це дещо пафосно звучить, проте це справді так. Дмитро Володимирович не зупиняється на досягнутому й постійно вдосконалюється. Жоден із моїх колишніх викладачів не міг змусити мене навіть ходити на заняття, а Дмитро Володимирович за якісь два місяці зробив майже неможливе: змусив мене приходити на заняття і навіть виконувати вправи. Хоча, слово «змусив» тут не доречне, я сама добровільно почала відвідувати заняття.

Мимоволі постає запитання: а як же можна стати таким викладачем? Скільки зусиль потрібно докласти для цього і як наполегливо працювати? Адже, якщо говорити відверто, студенти рідко над цим задумуються. Думаю, причиною цього є те, що ми сприймаємо викладача перш за все як викладача, а не як звичайну людину. Іноді нам важко уявити, що у нього може бути поганий настрій (якщо говорити про Дмитра Володимировича, то у нього це справді буває дуже-дуже рідко), що він, так як і ми, був студентом.

Якось я запитала у нього: «А чому саме викладацька діяльність? Чому саме цю професію ви обрали?» На що він мені відповів: «Це був природній потяг. Звісно, в чомусь підштовхнули батьки. Коли я запитав у них, яку обрати професію, але щоб мати розум, отримувати знання і не засиджуватися у кріслі, вони мені жартома відповіли: «Викладач фізичного виховання». Потім батьки вже й самі були не раді тому, що підштовхнули мене до цього вибору, настільки мене захопила ця ідея. Моя мама – теж учитель. Тому я вирішив піти по її стопах. Вступив до педагогічного інституту, пройшов практику – і вперед. Спочатку працював учителем, а згодом пішов викладати в Кіровоградський інститут розвитку людини Університету «Україна». Знаєш, коли я йду на роботу, у мене в голові вже виникає безліч думок, планів. І їх настільки багато, що ти боїшся не встигнути вдихнути в них життя, але добре, що керівництво створює сприятливі умови для праці». На запитання: «А чи впливають ваші студенти на вас?» − він із посмішкою відповів, що, звичайно, впливають, без цього ніяк не можна: рухаючись разом зі своїми студентами, викладач рухається сам, і від цього залежить його успіх. Для нього найважливіше, щоб студент не був байдужим і завжди залишався собою.

Зараз Дмитро Володимирович, окрім занять, керує гуртками… Перераховуючи все це, мимоволі ставиш питання: коли він усе встигає? І найголовніше, він виконує це бездоганно, бо такий уже в нього девіз – якщо берешся за справу, то виконуй її до кінця. За час роботи в нашому інституті Дмитро Володимирович зумів завоювати любов і повагу всіх студентів, більше того, він пробудив у них інтерес до свого предмета. Я вважаю його дуже об’єктивним викладачем, який допоможе тобі в будь-якій ситуації. Це людина, якою просто захоплюєшся.

Переконана, Дмитро Володимирович справді гідний бути прикладом для нас – студентів, майбутніх спеціалістів у своїй галузі – насамперед тому, що він ніколи не зупиняється на досягнутому і не боїться самовдосконалюватися, відкривати в собі щось нове. Він вимогливий до своїх студентів, але не менш вимогливий до самого себе. Він любить свою роботу, студентів, а вони відповідають йому взаємністю. У нього є певний стиль, його особистий підхід до проведення занять. Він полягає в тому, щоб створити невимушену атмосферу, яка не буде напружувати студента, а навпаки допомагатиме йому виконати ту чи іншу вправу, здати той чи інший норматив. Саме цього іноді не вистачає деяким викладачам навіть того ж фізичного виховання.

І найважливіший принцип, якого Дмитро Володимирович дотримується у своїй роботі, це вислів В. Сухомлинського: «Серце своє віддаю дітям!» − і, як на мене, цим уже все сказано.

 

Мусієнко Ольга,

студентка 3 курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування»

Кіровоградського інституту розвитку людини Університету «Україна»

(денне відділення)